Останнє оновлення: 13:44 п'ятниця, 23 жовтня
Творчість
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Чернігівське вишивання: чорняве й білолице, але… у сажі
Чернігівське вишивання: чорняве й білолице, але… у сажі

Чернігівське вишивання: чорняве й білолице, але… у сажі

Сучасна людина все необхідне для життя може купити. Аби гроші. Але повсякденна практика показує: у нас уперто живе бажання щось творити своїми руками.

Тому, попри технічний прогрес, у нас є ковалі, гончарі, різьб’ярі по дереву, вишивальниці – трохи незвичні люди, які сприймають світ, відчувають і працюють “по-дідівськи“.

У їх числі і наша землячка, заслужена майстриня народної творчості, вишивальниця, уродженка села Рябці Чернігівського району Наталія Черняк.

Працювала звичайна радянська жінка у Чернігівському торгово-кулінарному училищі. Після закінчення Київського торгово-економічного інституту, на початку 70-х років, поїхала на курси у Донецьк і там познайомилася з колегою зі Львова. Та вишивала блузку узором із музейного зразка. Ця незрозуміла дивна справа зворушила і зацікавила чернігівку, і вона почала шукати інформацію про старовинні українські народні вишивальні традиції. До справи підключився і чоловік: у Київському будинку художника Леонід Іванович розшукав якусь літературу, дізнався про виставки робіт майстринь із різних регіонів, там порадили звернутися по допомогу до Ганни Іванівни, чернігівської вишивальниці.

“Та жіночка нічого не пояснювала, а просто дала мені стару затерту сорочку, вишиту білим по білому“, – згадує Наталя Василівна, – “я ж подумала, що вона наді мною знущається і пішла у музей, що розміщувався у Катерининській церкві на Валу“. Там познайомилася з Вірою Зайченко, великим знавцем вишивок, яка стала надалі порадницею і помічницею. Адже спеціальної літератури про народну вишивку в той час було дуже мало, доводилося збирати інформацію по крихтах. Коли Наталя Черняк їздила з учнями “на картоплю“ – обходила всіх місцевих бабусь, просила показати старі рушники, сорочки, настільники. Ті скаржилися, що їхня тонка робота вже нікому не треба, тому використовують свої мережки… у господарстві: накривають базарні кошовки, загортають харчі, витирають руки й ноги, витягають із печі чавунки в сажі. “А рушники – це ж не прикраси, а обереги“, – продовжує пані Наталя, – “і візерунки на одязі у старі часи мали магічне значення, але що означають закодовані узори і їх поєднання – бабусі вже не знали, а лише копіювали зі старовинних речей“. А їй хотілося дізнатися, відродити, зберегти, грамотно передати нащадкам. Тепер у майстрині близько 40 книжок і альбомів про народну вишивку, за плечима участь у десятках виставок, гуртки, учениці.

А коли понад 30 років тому її роботи вперше взяли на виставку в художній салон – жінка з радістю зрозуміла: вміє вишивати правильні узори і серцем відчуває стиль Чернігівщини. “Наші чорняві й білолиці рушники зразу видно з-поміж інших“, – ділиться Наталя Василівна, – “бо краса дивовижна, непоказна, ніжна, перш ніж її оцінити – треба придивитися“.

“Напевно, значення вишитих символів почало забуватися з приходом у наше життя атеїзму“, – розмірковує майстриня, – “згодом вишивка стала простою прикрасою і не більше, а це ж не так“. Нині її дивує і неприємно вражає, що, маючи вже достатньо інформації, управління та відділи культури області разом із методичними центрами за роки незалежності України так і не навчилися передавати знання тим, хто генетично тягнеться до мистецтва традиційної вишивки. Натомість ринок заповнюють набивні китайські картинки сумнівної естетичної цінності, чужі нам по суті й духу. Так продовжуємо вперто втрачати те, що силами ентузіастів потроху відновлено. Не пропагуємо рідне, автентичне, а прищеплюємо несмак і культурне невігластво наступному поколінню.

Як у зв’язку з цим не згадати українські вечорниці, на яких плекалися давні традиції? Їхнім аналогом нині можуть слугувати гуртки, де молодь учиться щось робити своїми руками, цінувати оригінальність, не задовольняючись глобалістичним ширужитком. Багато учнів виховала Наталія Василівна Черняк, деякі з них, за її словами, перевершили вчительку, і 71-річна майстриня з того щиро радіє.

 
Довідка

Вечорни́ці, досвітки осінньо-зимові вечірні розваги, які відбувалися у хаті самотньої жінки. На вечорницях оповідали казки, співали, танцювали, поєднуючи дозвілля з роботою. Вечорниці починалися пізньої осені й тривали до початку Великого посту. Господиню дому називали “вечорнична або паніматка“. Вона стежила за дотриманням звичаїв і традицій під час вечорниць. Якщо молодь сиділа до півночі, то це – вечорниці, якщо до третіх півнів – досвітки. За приміщення розплачувалися тканиною, хлібом або іншими продуктами. Вечорниці відвідували неодружені молоді люди. Брати і сестри намагалися перебувати в різних оселях. Вечорниці були буденні й святкові. На буденних вечорницях дівчата вишивали, пряли, шили, оскільки від їхньої працьовитості залежало і їхнє придане. Та й уранці необхідно було показати матері свою роботу. На святкових вечорницях молодь розважалася. Святкові вечорниці поділялися на недільні, весільні, прощальні, празникові. Дівчата відвідували вечорниці тільки у своєму селі й трималися переважно одного гурту, а хлопцям дозволялося відвідувати усі вечорниці свого села, а також і сусідніх.

Коментарі (9)

чувак | 2011-01-06 21:08

Інна
911
Інна
911
Інна
мова не про якусь ганю а про відділи культури де працюють сотні людей по області як я зрозумів. бо вони покликані збалансовано розвивати, зберігати і прививати смак. бо ми їм державним службовцям платимо за це.

Інна | 2011-01-06 12:45

Інна
911
Інна
911
Та причому тут Китай взагалі? Я, наприклад, обожнюю вишивати дизайни Джона Клейтона і вважаю їх взірцем чудового живопису. Він далеко не китаєць. А от китайські схеми навіть не беруся і не мрію, надто вони складні і великі.
І було б смішно, якби наша чиновниця Ганя Романова взялася рекламувати вишиванки. Я ж кажу, до них треба дорости кожному особисто. Влада тут, як на мене, ні до чого.
І ще я проти, коли все традиційне автоматично "цяця", а сучасне - "кака". Далеко не кожна вишиванка - художня цінність, навіть якщо виконана традиційними техніками. Хоча б тому, що далеко не кожен мав і має елементарний смак, почуття кольору та пропорцій. Знаєте, коли дівчатка починали вишивати придане? У 6-7 років. І не вірю я, щоб вони у цьому віці були геніальними художницями.

911 | 2011-01-06 10:18

Інна
911
Інна
ніхто не проти європейських картинок, надрукованих у китаї :) кожному своє: комусь подобається піп, комусь - попадя, а комусь - попова дочка :)
і немає тут ознак "презирливості", лише жаль, що чиновники від культури не дбають про своє, розвиток традиції, а лише отримують зарплати і роблять масовки...

Інна | 2011-01-05 11:46

Інна
911
Та все я зрозуміла! Це різні напрямки, але однаково потрібні і для розвитку, і для збереження історії. Не можна жити тільки і виключно спогадами, так само як не можна відкидати їх і дивитися тільки на іноземне.
Народне мистецтво, як на мене, не може і не має бути модним. Хоча б тому, що до нього, як до вишивки ікон, кожен має прийти особисто.
І дарма ви так про "вишивальниць китайських картинок". Так, зараз розповсюджені мотиви європейські (а не китайські, до речі). І якщо вони виконані зі смаком і приносять радість - чому про них треба висловлюватись презирливо? Спробуйте вишити хоч одну картинку хоча б тисяч на 10 хрестиків (це дуже невеличка), та ще з багатьма додатковими швами.

K.Bykov | 2011-01-05 11:37

Вышиванка - это хорошо. Плохо, что их политики поганят. Не поймёшь, кто перед тобой в вышиванке - нормальный человек или политик, косящий под "свидомого"? Такой напоминает Ельцина и прочих представителей КПСС, молящихся в церкви.

911 | 2011-01-05 10:41

Інна
ви не зрозуміли головного: вишивальниці китайських картинок звісно є, і багато, але сучасна творчість в основному ГЛОБАЛІСТИЧНА за стилем і наповненням. А тут мова йде про збирання і збереження своїх утрачених із часом традицій, узорів як шифрів, кодів а не прикрас (квітів у стилі брокар і китайського батика).

Інна | 2011-01-05 09:11

А я не погоджуюся з першим твердженням, що у нас ... вишивальниці – трохи незвичні люди, які сприймають світ, відчувають і працюють “по-дідівськи“... Тобто вишивальниці, звичайно, є, але це не виняток і зовсім не рідкість.
Як на мене, ще ніколи рукоділля не було таким цікавим та доступним. Безліч матеріалів, технік, які стали доступними завдяки інету. Подивіться, скільки відкрили рукодільних магазинів у Чернігові! І незважаючи на те, що матеріали коштують недешево, там завжди багато покупців.
Усі мої знайомі щось роблять руками. Просто для задоволення.

* | 2011-01-04 23:56

краще: гаптування

Валерій | 2011-01-04 23:42

Люблю свою чернігівську вишиванку. Можливо це сила стародавніх символів, не знаю. Раніше вбирався в неї тільки по святах: на День Незалежності, у церкву, то що. Тепер завжди беру її з собою у подорож до теплих країв:
немає кращого захисту від сонця ніж ця елегантна, випробувана віками сорочка. Через неї я зробив собі багато нових друзів, і в Чернігові, і в Таїланді, і в Коста Ріці.
закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM
Фотоновини

  Чернігівщина долучилася до Всеукраїнської акції «Озеленення України: 1 мільйон дерев за 24 години»

SVOBODA.FM