Свідомо став на муку

Судова колегія з кримінальних справ Чернігівського обласного суду 1 липня 1972р. у закритому судовому засіданні розглянула справу звинувачуваного Тереховича Леоніда Никифоровича, 26 березня 1941 року народження, уродженця і жителя села Кучинівка Щорського району Чернігівської області... по ст. 187-1 КК УРСР.

Витяг з вироку суду:

8 марта 1971 г. он изготовил письмо – обращение к комментатору заграничной радиостанции «Свобода» Виктору Франку, в котором клевещет на КПСС и советскую действительность.

Затем, с целью распространения путем передачи его по радиостанции «Свобода», отправил это обращение в указанную выше радиостанцию в Швецию.

В феврале – марте 1971 года он написал стихотворение «Задолизы» и «О борьбе с идеологическими диверсиями», в которых клевещет на КПСС, на одного из руководителей КПСС, опошляет советскую действительность...

В начале 1971 г. написал ответ на открытое письмо американского певца Дина Рида А. Солженицину и имел намерение отправить это письмо за границу. В данном письме содержатся заведомо ложные измышления, порочащие Советский государственный и общественный строй, возводится клевета на КПСС, советскую демократию, жизненный уровень народов СССР и нашу действительность.

Изготовил также в этот период и хранил у себя в квартире ряд стихотворений клеветнического содержания. К ним относятся стихотворение, начинающееся словами «Кое-что о рекламе...», стихотворение, начинающееся словами «Москве украинский народ...», стихотворение, начинающееся словами «Есть в деревне сельсовет...», «Сказка о работнике балде», «В литературе Шолохов мог бы сделать шороху».

Вина Тереховича Л. Н. подтверждается его личным признанием в судебном заседании... Причем письмо Виктору Франку он сдал на почту в с. Кучиновке для отправки в Швецию, а стихотворение «Об идеологи - ческих диверсиях» направил в г.Москву гр-ну Стрижко.

Признать виновным и осудить Тереховича Леонида Никифоровича по ст. 187- 1 УК УССР к 2 годам лишения свободы, с отбытием в исправительно-трудовой колонии строгого режима».

Страшно і моторошно стає від цих казенно-казуїстичних рядків вироку і мимоволі думаєш: невже це справді було з нами, з країною? І не в криваво страшні сталінські роки, а в недавні брежнівські, тиха і порівняно сита застiйнiсть яких і досі у декого викликає ностальгiчну нудьгу...

А для поета це був початок хресного ходу на Голгофу. До цих двох було і п’ять, і ще два роки, були психушки, ЛТП... З табору в табір, з етапу на етап, з нар на нари, як перекотиполе.

Покотились полем мої родичі
Не шукати почестi чи здобичi,
Не ховатись не вiд кого, не тiкать, —
Просто доля випала така.

Уявіть собі тихе забите село Кучинівку — таких сотні тисяч в Україні. І Поета, який відважився з відкритим забралом виступити проти тоталітарної Системи. Навіщо йому це було потрібно?

Вчений Лев Гумільов (син розстріляного більшовиками поета) розробив теорiю про пасіонаріїв — людей, які нехтуючи власним благополуччям рухають прогрес. Саме таких людей несамовито знищувала Система.

А тут в селі проросло... З якого-такого сім'я?

А з дідівського-прадідівського. Активну життєву позицію займав його дід Яким Терехович, писав вірші, публiкувався. В журналi «Червоний стяг» (20 грудня 1920 р.) надруковано вірш Я. Тереховича, в якому

йдеться про участь автора в революції 1905 р., натякається про наближення визволення України. Онук у своєму вірші «Слово на спомин» відповідає діду:

Ти діду, «бив та бив»,
Але чого добився?
Щоб ти не калатав без всякої вини
Тебе на страту повели убивці.

Багато хто тоді вірив, що революція дасть народу «світле» майбутнє. Напевно, вірив і Яким Терехович. Було в нього два сини — Никифор і Леонід. Перший — батько Леоніда Никифоровича Тереховича теж писав вірші, але невідомо чи друкувався. А от Леонід Якимович до війни жив у Ленінграді, писав і там друкувався. Отака спадкоємність.

З наведеного вироку ясно, що Леонід Терехович народився в Кучинiвцi. Тут закінчив середню школу. Потім працював на цегельному заводі, будівельником, електриком, кіномеханіком. Він завжди активно цікавився громадським життям, багато читав. Юнак бачить соцiальну несправедливiсть і вирішує боротися.

Засобом цієї боротьби обрав слово. Місцевій владі дуже не подобався «баламут». За суперечку з парторгом Леонід одержує рік ув'язнення. Однак під тиском незаперечних доказів безневинності Тереховича звiльняють.

Знову рідне село. Нові вірші, спрямовані не тільки проти iснуючого суспільного ладу, а й проти партійних керманичей. За поета взялось КДБ...

Скільки віршів написав поет? Хто зна. Адже після кожного арешту все написане конфіскувалося і не поверталось авторові. Небагато віршів Тереховича побачило світ за його життя в райгазеті. А він так хотів, щоб його почули:

Пишу, не знаючи навіщо —
З надією в скупих паях
На тихе визнання найвище:
Щоб трохи похвалив Реп'ях.

Не почули... «Скінчиться все в обшарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке лiжко» — пророче писав поет. Там його і знайшли. Мертвим. Перед цим він завітав до редакції райгазети (тут його добре знають) і стиха мовив, що його побила мiлiцiя на вокзалi. За що?

По смерті лікарі встановили: помер тому, що серце зупинилось. І винних немає... Воно й справді, бо неволя забрала не тільки кращі роки, а й здоров'я — разом з довідкою про звільнення видали йому цілу купу довідок про хвороби. До того ж, ні притулку надійного, ні рiдної живої душі, ні співчуття в селі, ні роботи — тiльки зовсім недавно став сторожувати в школi.

Йому вже всього доволі,
Забуті радощі та болі.
Лиш вічна тьма на видноколі...
Уже не заболить ніколи —
Мов скинув клопоти з плеча.

Ніби про себе писав. Відстраждала, відмучилась людина, так i не долюбивши, не здійснивши і малої частки того, що йому було даровано від Бога... Невже й справді — «Малого сліду не покину на нашій славній Україні»?

На Україні, за яку один з перших подав свiй голос ще тоді, коли більшість з нас дружно вступала до вiдомих лав або примiряла пiонерський галстук — він же без примірки вдягнув зеківську робу. Так і не знайшлося йому місця на вільній Україні, незалежність якої гаряче вітав у своїх останнiх віршах:

Нам рости і зростати до чистих висот,
В повний зріст ми вставати покликані.
Ми — народ! Ми — великий народ,
І пора почуватись великими.

Вірші Л. Тереховича — це не просто вірші, це вистраждана десятилiттями доля — і не тільки поета, а доля багатостраждального нашого народу. Тож давайте хоча б прислухаємось до життевого кредо Леоніда Тереховича:

Нам треба свідомо ставати на муку,
Порвать по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б не забути святої науки, —
В нелюдських умовах зостатись людьми.

П. ПОВОД, журналiст