Останнє оновлення: 15:33 середа, 19 січня
Оповідання
Ви знаходитесь: Культура / Література / Влад Савенок / СОБАЧЕ КОХАННЯ
СОБАЧЕ КОХАННЯ

СОБАЧЕ КОХАННЯ

-Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!

Так казав Заратустра

Фрідріх НІЦШЕ

I.

Бридота. Темнота. Слизота.

Ніякій жінці не можна дозволяти наближатися до себе. А найнебезпечніше – відкривати їй серце. Якщо воно у тебе чуйне – до скону плазуватимеш рабом.

Бридота. Темнота. Слизота.

Навіть гордість – найвеличніший гріх – не врятує тебе від рабського кохання. Єдине, в чому допоможе, так це розгніватися і померти. Смерть не має смислу, але вона позбавить тебе рабства. В цьому її єдина і найголовніша перевага.

Остання думка мені сподобалася найбільше. Я так захопився нею, що неподалік свого будинку послизнувся і впав у вириту канаву.

Прочумався від того, що гарячий язик лизав праву скроню і вухо. Диявольська насолода. Я лише подумав про смерть, а вона, проклята, виявляється підстерігала в канаві перед моїм будинком.

Але все-таки я ще живий. Ліве коліно щемить, горить ліве вухо, а щока і вухо потонули в якійсь каша. Ну, Кутузов, позбавився ока, а то і двох – праве теж не розплющується. Ну то й що? Я зневажаю всіх, кого тіпає від страху за життя, здоров’я чи копійчину. Бог дав, Бог і взяв. Тепер не бачитиму її. Витру поступово ім’я Кіра з пам’яті.

Лизання припинилося. Насолода відступила. Почулося тихе скавчання. Ага, це не жінка, а друг людини. Почав ворушити тим місцем, де мала бути права рука.

Є.

Поки що я маю чим держатися за ложку. А то б навчився тримати протезом або ще чимось. Підтягнув свою лапу ближче, щоб опертися. Відірвав голову від землі. Очі б розплющити. А чи бачать вони? Прощавайте нечитані книжки. Взагалі потрібно негайно провести ревізію всього справного і діючого, що лишилося мені після цього падіння. Ну, правиця задубіла від холоду. Ліва рука десь занапастилася, зовсім не відчуваю. Добре, хто там крокує лівою? Правою, правою, правою.

Я все ж оперся на неї і штовхнув під собою землю, як Архімед. Головне в нашій справі – точка опори!

Мене кинуло кудись і я ляпнувся спиною в твань. В голові закрутилося. Треба вставати, бо захлинуся. Дурна смерть, навіть із-за рабського кохання, принижує мою гідність. Я сильний! Це лише кохання зробило мене рабом. Тимчасово і з нею! Але я просто так не дамся. Мужчина повинен помирати по-чоловічому.

Коли через два тижні після операції, розпанаханого, а потім зшитого, мене серед ночі перестрів молодий і дебелий, чи дебілий молодик з ножем – я не обмочив штанів. Після операції не можна було ні битися, ні бігти. Я запросив його до себе в гості випити. Повернувся спиною до ножаки і пішов. Що творилося в його голові? Він не відставав ні на крок. Не дочекавшись ножа в спину, я зупинив якесь таксі, сів і запропонував цьому п’яному молодику. Здоровило відмовився.

Зараз, повертаючись на бік аби не захлинутися, я відчув, що ліва рука все ще пришита до тулуба. Вона заніміла, а тепер поступово почала відходити. Прихилився головою до краю канави. Ох, і нудить! Трясця його матері! У всьому винен не той клятий екскаваторник, а система організованих у державу рабів, які дозволяють владі безкарно ритися не лише в землі, а й вивертати душу. Але наймогутніший раб усе одно я, бо не позбувся цього проклятого кохання і не майнув услід за Гогеном на Таїті чи будь-куди, що б нагадувало Едемський сад.

Після того, як протер праве око – воно розплющилося. “І сказав Бог: “Хай станеться світло! І сталося світло”. Кожна людина – коваль свого щастя. Аби губи не заніміли, я б присвиснув. Виявилося, що ліве око геть заплило і замаскувалося в пухлині. З нього і скроні сочилося щось тепле і липке. Мабуть амброзія.

Обмацав щоку, ніс, губи. Схоже найближчим часом підставляти пику для цілунків, нюхати когось і обслинювати не доведеться. Якщо і знайдеться жінка здатна притулитися до такої потвори, як я після цього падіння, то вона буде сильною духом і відчайдушною. Я люблю саме таких. А став закоханим рабом Кіри. П’ять років рабства! Господи, дай мені змогу звільнити серце…

Знову почулося скавчання. Я навів різкість у правому приладі нічного бачення. Ага, пес. Це він привів мене до тями.

Чи я це сказав, чи подумав, але все одно знудило. А пес уткнувся в щоку і лизав мене. Ні, він не вампір, хоча і злизує кров. Жінки не переносять чоловічої крові, але чи можна їх назвати по-іншому, коли вони присмоктуються ніжно і непомітно, привчають до себе, як до наркотика – неухильно, регулярно, поступово, а потім вичавлюють із тебе всі соки і женуть під три чорти. А все тому, що бачать – ти вже не можеш без них. Без їх волосся, ледь вловимого аромату і тіла, яке стало дорожчим за своє.

У мого пса було тепле і щире дихання без диявольської домішки пристрасті. Канава моя канава! Я погладив морду друга і перевів руку на шию. Коллі! Сусід по нещастю!

- Колю це ти?

Пес перестав лизати і тихенько гавкнув.

- Ми ще поборемось за щастя всіх знедолених, правда?

І я уткнувся брудною мордою в його шерсть.

Отямився від того, що Коля смикав зубами комір сорочки і скавчав. Ага, я втрачав свідомість. Треба вибиратися з цієї триклятої канави, бо здохну до світ-сонця чи замерзну, а то й захлинуся в грязюці.

Перша спроба піднятися закінчилася провалом. Таким безсилим я пам’ятав себе лише у палаті через п’ять годин після операції, коли спробував зіп’ястися на ноги. Тоді з мене хлюпнула кров, і я припинив спроби. Але тоді не так боліла голова. Треба переключити біль на щось інше, бо не встану.

- Колю, ану вхопи мене зубами за ногу, а то я згнию тут. Сміливіше!

З другої спроби завдяки зубам пса, я зіп’явся на ноги і поплентався до свого будинку, тримаючись берега канави.

Наступного разу я прочумався уже на майданчику перед своєю квартирою. Коля зубами смикав моє вухо. Невже я такий халамидник, що обов’язково треба відривати вуха? Не пам’ятаю, як добрався сюди, але одяг і східці були в глині і в крові. Скільки її у мене залишилося? У вільний час треба її злити і перевірити скільки не вистачає до норми. Ось дотягнуся до замкової шпаринки і відчую себе переможцем. Тільки б відкрити цю тріумфальну арку!

ІІ

 

Хто сказав, що справжні чоловіки здихають у канавах? Не діждетеся! Я відкрив двері і заповз до квартири! Раб не міг би цього зробити, бо раб ніколи не перевершить себе!

- Колю, залазь у мій сарай і будь господарем!

Я заточився і впав на підлогу. Ох, і мутить! Пес одразу почав тицяти мордою в моє обличчя і лизати запухле око. Скавчав.

- Дякую, друже. Будемо жити. Ти вже врятував мене, старий. Все піде, як по маслу.

І я, борсаючись на підлозі, як п’яний на льоду, скинув замизкане дрантя аби не нести бруд у квартиру. Дочвалав до ванної і пустив холодну воду. Не можна ні краплі гарячої! Батько Іванов давно казав: ” Дєтка, мийся холодною і - виживеш”. Виживу. Хоча мій чан тріщить, як вулкан перед вибухом.

Вода привела до тями. Не випадково саме в ній зародилося життя. Розумниця Коля сам помив лапи і в зубах приніс одяг з передньої, і я кинув його в тазик. Витерся. Дістав із холодильника кусень ковбаси і віддав Колі. Через хвилину відключився у ліжку, хоча дві доби не пив.

Колю я знав майже півроку. Розумний “колі”, мабуть, збіг від своїх дурних господарів. Я зрозумів це після того, як кілька разів бачив, що хтось черговий намагався забрати його до себе з-під покинутого будівельного вагончика поруч із нашим будинком. Він, якщо і прогулювався з кимсь, то аби лише поснідати чи повечеряти, а потім знову повертався і з-під вагончика розумним поглядом читав настрої перехожих. Свободу, певно, цінував найбільше - довго не водися ні з ким.

З тічкою собак, які гуртом охороняли гараж автоколони, не знався – вони не помічали його, а він – їх. Такі собі людські стосунки під назвою – триста років ми одне одному здалися.

Він першим виявив увагу.

Колись уранці я зробив бутерброди з домашньою ковбасою, щоб умолотити з Кірою на роботі. Пес підійшов до мене на зупинці, понюхав сумку, а потім глянув мені в очі. Як зараз пригадую нашу розмову.

- Вибачте, будьте ласкаві, - заговорив пес. – Я не стримався, з вашої сумки так приємно пахло. Ще раз перепрошую.

Я відчув високу породу собаки, але вдав, що не помітив і відповів.

- Нічого, друже, я теж люблю гарні запахи. Хочеш дам один бутерброд з ковбасою? Пальчики оближеш.

- Дякую, я ситий…

- Не кажи дурниць, по очах бачу. Ти сьогодні не снідав. У мене два – стільки не з’їм, - збрехав я.- Давай лапу і будьмо знайомі.

Пес подав лапу і назвався:

- Колі.

- Колі? Ага, це по-нашому Коля. Я страшенно не люблю іншомовних імен. Хоча інколи кохаюсь в тих, хто їх носить.

- Досить відверто, як для знайомства, - сказав пес, блиснувши на мене мудрими очима.

-А чого варте наше спілкування без щирості, - і я віддав бутерброд та швидко вскочив у свій автобус.

Пес, не зважаючи на голод, знайшов у собі сили донести харч до вагончика, а не проковтнути одразу.

Так ми познайомилися з Колею.

Взагалі-то з собаками я не спілкувався, як і з кішками, і не тому, що не хотілося. Просто в Колі я відчув те, чого не бачив в інших. В очах світилася людяність – ознака чуттєвої душі, чого і двоногим не вистачає. Мудрість, делікатність і повна відсутність рабського загравання. Врешті-решт саме це і привело його під вагончик. Самотність і свобода.

Не знаю, кому з нас було краще: йому одному, чи мені з Кірою? Адже я повністю належав їй, а вона була далекою. Така собі журавочка у небі, яка лише махає крилом.

Увечері я повертався з роботи, нервуючи, що Кіра пішла додому сама. Коля зустрічав мене за два квартали. Побачивши мій ідіотський стан, він починав кепкувати:

-Тю, я бачу, ти не лише кабанчик за східним гороскопом…

- Ти чого заїдаєшся?

- Як чого? Ти ж носом землю риєш, а не в небо дивишся. А свині неба не бачать, вони ж не духовні.

- Ну, ти вже духовний.

- Не знаю, не знаю, краще пригадай, що сказано в Еклезіасті про жінок.

- Грамотій. Звідки ти взяв, що жінка винувата? Я просто стомився.

- Не обманюй, я теж не хлопчик. Краще згадай, що говорив Ніцше про жінок.

- Ніцше жорстокий.

- А хто сказав, що жінки не люблять жорстокості? Багато ти досяг ніжністю і любо’ю?

Він мене нокаутував. Я лише закліпав.

ІІІ

 

Розклепити повіки вдалося лише з третього разу. Здавалося, хтось приклав їх мармуровим надгробком. Коля гавкнув, і я відчув, як він уперся лапами в груди і лизнув мене у повіки.

Один приятель-лікар говорив, що в їхньому селі казали: “Най його пес лизав” про людей, які опустилися по вуха в грязюку і далі їм падати уже нікуди. Це про мене. Але очі я, завдяки Колі, відкрив. Він вкотре знімав з мене надгробок. Слухав би пса – дурниць не трапилося б.

Перше, що я зробив, прийшовши до тями, - потягнувся до телефону набрати номер Кіри. Вона відгукнулася на третьому гудку і на моє вітання відрубала:

- Сашко, не мороч голови. Нічого не вийде. Я збираюся до подруги.

- Кіро, я дуже поранився і лежу напівживий. Допоможи.

- Саме у вихідний тобі потрібна моя допомога і звичайно ж у ліжку...

Як я не боявся її втратити, але після таких слів кинув слухавку на апарат. На біса я їй дзвонив?

Жінки не терплять слабаків. Але все одно: могла б і повірити. Хоча б жратви та ліків купила. Єрунда. Викручусь.

Коля дивися без співчуття. Навіть навдивовижу спокійно. І я, ковтаючи біль, піднявся. Їжі не було, крім ковбаси і сухарів. Півпалки виклав Колі на кухні і налив води в каструлю - він іще не навчився відкручувати кран. А коли проходив, мимо ванної, то побачив, як пес зліз із раковини в туалеті і бемкнув лапою по поршню зливного бачка. Квартиру наповнив гуркіт Ніагарського водоспаду.

Ай, да Коля, ай, да сукин син! Не випадково у тебе розумні очі.

Дістав сильнодіючі знеболювальні таблетки і проковтнув дві. Опустився на ліжко. Страшенно хотілося закрити очі. Назавжди.

 

Кіра відкрила мені очі на жінок. Саме завдяки їй я сформулював секрет Жіночої Ніжності: якщо до двадцяти дівчина не закохається і не стане жінкою, то жіночність у ній ніколи не прокинеться. На жаль, закон я вивів, коли по вуха вгруз у це миле загадкове створіння.

У чому ж крилася її привабливість? Мабуть, у тому, що жіночність зберігалася в ній за сімома печатками. Ні вона сама, ні хтось інший не знали, як її видобути з Кіри.

Ця гарна і розумна дівчина одружилася в двадцять три. Вона не кохала чоловіка. Вирішальним позовом до шлюбу стало те, що він її кохав, умів куховарити, рубати дрова і точити ножі.

Альоша, так вона звала свого судженого, куховарив три роки, любив – рік, рубав дрова – раз, а точив ножі лише перед весіллям. Тому, стрівши мене, вона знайшла несерйозну причину, щоб безболісно позбутися його назавжди.

А я за півроку до її вивільнення не зміг помітити, що вона ніколи не стане для мене Дружиною. Жіночість у ній була, а ось ніжності – зась.

- Ти розумієш, - говорила вона, коли ми до її розлучення бездомними псами блукали по місту, - я раніше думала, що в мені живе здатність пестити кохану людину і милуватися її красою. Але зустрівши тебе, я відчула, що в мені це притупилося.

- Дурниці, - заперечував я, - ти ще не покохала, тому й нема п’янкого бажання робити приємне близькій людині. Це обов’язково прийде. Ти розквітнеш, як жінка.

Чому я переконував її і себе, що у нас все попереду?

Хотів подарувати надію на щастя. А все тому, що моя душа і тіло знали лише одну радість – Кіру. “Он с именем этим ложится, он с именем этим встает”.

Коли вона розлучилася з Олексієм, у наших стосунках нічого не змінилося. Вона чогось панічно боялася. Навіть у ліжку не виявляла активності. У неї не виникало бажання провести рукою по моїй щоці і зупинитися біля скроні.

“Кохає чи ні? Потрібен я їй чи ні? А якщо потрібен, то навіщо?” Питання мене гризли, як миші квасолю. Я мало не бубонів їх про себе. Та толку з того? Жінка в Кірі спала. А я спав поруч із нею і мріяв, що колись вона прокинеться.

- Давай просто дружити, - одного разу запропонувала вона. – Ти ж переконався, що я можу бути вірним другом. Я пропустив фразу мимо вух. І даремно. Пізніше я зрозумів, як у жінок проявляється дружба .

- А я тебе кохаю, ангеле мій з крильцями на грудях, - сказав якось, прибираючи волосся з її трохи наморщеного лоба.

Нахилився і ніжно, як міг, поцілував. Через мить вона почала аж звиватися від насолоди, але швидко опанувала себе і відсторонилася.

Я не знав, де на її тілі знаходиться вимикач, яким би можна виключити її розум і тверезий погляд. Траплялося, що навіть у найрадіснішу для обох хвилину її холодно-аристократичні очі спокійно спостерігали за мною і собою.

- Кіро, чому б тобі не піти у чекісти?

- Що ти видумав?

- У тебе холодний розум, гаряче серце і чисті руки. Я б волів, щоб у тебе все було гарячим, починаючи з…

Вона встала різким порухом , вдягнулася і, не сказавши й слова, попрямувала до дзеркала. Умовити її залишитися – понад мої сили! Всі вибачення і доводи, що це дурний жарт, такий як і я – не діяли. Треба бачити, з яким кам’яним обличчям вона накладала на себе косметику, не слухаючи мене.

Краще б ти на себе руки наклала – в розпачі думав я, спостерігаючи за нею . – Все! Остання зустріч!

Як би не так! Через кілька днів наші серця прагнули знайти спільну орбіту. І ми разом брели до Гетсиманського саду. Так ми називали забутий старезний яблуневий сад, де облюбували кілька величезних акацій. Ні, ми не стрибали по них як гібони. Просто, ховаючись за товстими стовбурами від випадкових перехожих, пили пиво з горла, заїдали крабовими паличками і жартували:

- Чув, як тебе називали діти по дорозі сюди?

- Чи то Буратіно, чи Карабасом-Барабасом.

У її глибоких сіро-голубих очах заскакали бісики.

- Буратіно охрестили мене за шапочку. Ти молов якісь дурниці і не чув далі. Тебе назвали Карабасом-Адідасом. Мабуть за бороду і кросівки.

Ми сміялися, дивилися одне одному в очі і раділи, як діти. Кіра підпирала дерево. А я за крок від неї тримав крабові палички та пиво і намагався чмокнути її бодай у щоку.

Сотні разів ми губилися у Гетсиманському саду аби поцілуватися. У цей час мої електрони кохання перебігали до неї, а її витончені електрончики – до мене. І майже завжди, надихавшись одне одним, ми хотіли жити і кохати.

IV

 

Я прокинувся удень. Напроти дивану, поклавши голову на лапи, лежав Коля. Варто було поворухнутися, як він встав і підійшов.

- Ну, що, друзяко, ще живий?

Він гавкнув. Я потягнувся, щоб погладити собаку. Мене прострелило в голову. Біль! Здригнувся. Пес наблизився і сам почав мордою тертися об руку.

- Розумниця. Як приємно мати справу з мудрими людьми. Скоро перестану бо-бо і тоді…

І раптом я пригадав, що на світі існує ще й Кіра. Вперше за кілька років я не згадав про неї одразу після сну!

Терпи, козаче, отаманом будеш! А якщо подзвонити? Прилетить? Пожаліє? Купить для дому хліб, вино і котлети? А що зміниться? Хоча ні. Понад усе я хочу її бачити тут і негайно! Уткнутися в її груди, цілувати руки… Так не буде. Хай прийде сама, коли захоче. Якщо я все-таки їй потрібен. Я – сильний. Усе зможу витримати. Навіть те, чого не винесе ніхто!

Мене нудило і репалася голова. Струс мозку. Якщо ця сіра речовина ще лишилася у мене після кількарічного рабства у Кіри. Я знову посунув у ванну і кілька хвилин просидів під холодним душем. Це б не завадило робити і щодня. Полегшало. Зате коли я дістав дзеркало, то вжахнувся. Обличчя аж посиніло. Начебто мене хтось товк у канаві, як шкідливого кота, та ще й подряпав. Скроня розпанахана. Шрам гарантовано.

Я викликав швидку допомогу – зеленку і йод з тумбочки. Розмальовуючись фармакологічними фарбами, побачив, що рано я поховав талант художника.

Коля уважно дивився на мої мистецькі потуги і відвертав носа. Або у нього був поганий смак, або я був бездарним художником.

- Мені, Колю, сьогодні уже наплювати, - продовжував я бесіду, - любитиме мене таким людство чи ні. Просто по барабану. Аби ти, друзяко, не облизав мене в канаві, я згнив би від зараження. За це ти в наступному житті станеш головним лікарем швидкої допомоги з окладом в кілька тисяч доларів…

Коля скромно, але з гідністю ховав очі. Йому було приємно чути похвалу і він крадькома зиркав, наче заохочуючи до компліментів.

Полікувавшись, я дістав з холодильника залишки ковбаси і віддав собаці. Він добряче зголоднів, бо хоч і не кваплячись, але з апетитом узявся за діло. А я зварив зеленого чаю, відкрив бляшанку згущених солодких вершків і потягнувся за сухариками. Мене зупинив сільський запах хліва, гною і корів.

- Здається мою нюхальну систему пошкодило.

Коля облишив ковбасу і став принюхуватися. Потім підійшов до солодкого молока і гавкнув.

Я скуштував унікальний продукт і зробив небувале відкриття:

- Друже, нарешті я зрозумів, чому наш народ потягнувся за вітчизняними продуктами! В імпортних – шкідливі консерванти і вони можуть викликати рак та інші захворювання. В наші ж, замість консервантів, додають лайно! Це і дешевше, і звичніше!

Коля посміхнувся, а потім тричі гавкнув: ха – ха - ха.

Коли гумор до мене повертається, значить діло пішло на поправку, хоча голову судомило.

Усе-таки треба подзвонити Кірі і пожартувати. Я почав накручувати диск телефону. Коля осудливо зиркав, наче хотів застерегти, але втримався і промовчав.

Кіра рівним голосом відповіла на вітання і одразу зрізала:

- Чого ти хочеш? Я зайнята.

- Чим? Тобі зараз вручатимуть Нобелівську премію?

- Ні. Просто твої обов’язки скинули на мене. А тебе, до речі, звільнено ще вчора.

Серце забилося у передчутті бурі. Я облизав пересохлі губи і знову спробував зіграти безтурботного жартуна:

- А чому, власне, мене так поспішно поховали? Може б спочатку завітали в гості до покійника, принесли мертвому припарки: квіти, ковбасу, півлітру, аби потім по праву погарцювати на моїй могилі.

- Я не збираюся вислухувати твою маячню. Спіймав черговий запій? Шефу доповіли, що бачили тебе смертельно п’яним. Ти повзав у грязюці разом із собацюрою!

- А це заборонено кодексом законів про працю? – вставив я, але вона продовжувала.

-... його терпіння лопнуло. До того ж ти прогуляв два дні.

Я спробував заговорити серйозно:

- Кіро, чому ти мені не віриш? Як тільки я прийшов до тями, то зателефонував тобі. Зі мною трапилося нещастя.

- Не мели дурниць і не вимагай співчуття. Ти приховуєш черговий запій! Я стомилася від тебе.

Невеличка пауза.

- ...я познайомилася з інтелігентним чоловіком. Мені приємно з ним спілкуватися. Не те, що з тобою.

Ще мить тому я передчував нокаутуючий удар. Ось він. Але я його втримав, хоч і замовк. Глянув на Колю. Його спокійні очі запевняли мене: “Нічого не трапилося. Взагалі нічого не трапилося”. І я, тримаючи однією рукою трубку біля вуха, покликав іншою собаку. Він наблизився, і я обняв його голову.

Кіра не кидала трубки і грала в мовчанку. Вона надзвичайно вихована і не могла виступити замовником у вбивстві кохання.

Господи, чого ми тільки не думаємо навіть про коханих. Певно, тільки смерті не бажаємо. Правда, покопайся в закутках душі і відкриєш жахливі душевні злочини. Нарешті я заговорив:

- Знаєш чим закінчиться ваше спілкування? Іншого між чоловіком і жінкою не буває.

Я її дістав.

- Нострадамус нещасний. Ти для мене давно помер…

Слухаючи про свою нещасну смерть, я переконався: Кіра заготувала її давно і чекала нагоди нанести удар. Ну, що ж? Найголовніше - у мене не болить голова. Я панічно не лякаюсь Кіриних слів. Хоча декілька днів тому вони убили б наповал. Я просто слухав, тримаючись за трубку і собаку.

- …ти ж хворий на ненормальність. У тобі не залишилося нічого духовного – одне тваринне. Тобі – аби напитися до смерті, а потім – чіплятися до жінок. Жодної спідниці не пропустиш…

Її слова лише мали легесенький аромат правди, ледь-ледь помітний. У нападника не буває правди.

Я кохав цю жінку понад усе. Сліпо кохав. Можливо і далі кохатиму, але по-іншому.

- …я не хочу тебе бачити. Ти помер як чоловік і особистість…

- Кіро, зупинися, - я вставив, нарешті, два слова. - Запевняю, що не вимагатиму від тебе абсолютно нічого. Я зникаю з твого життя. Якщо так хочеться, то помираю. Але нагадую слова твого батечка – царя Кіра Великого: “Я ніколи не був таким сильним, як перед смертю”. Це сказано, ще до нашої ери.

Я трохи передихнув і міцніше обняв собаку. Слово “смерть” називати небезпечно, стара може відгукнутися на поклик. Але щоб відродитися – треба спочатку померти.

- Досить, Кіро, займатися дурницями. Мені час жлуктити горілку і волочитися за спідницями. Побажай мені щастя в цій справі - потрібній вітчизняному виробнику і жіноцтву, яке страждає від нестачі тепла і ласки.

Вона мовчала. Я поклав слухавку.

- Гав! – сказав я собаці. – Коля, я хочу їсти!

- Гав! – відгукнувся пес і поставив передні лапи на мої груди.

 

Не знаю, що я зробив цьому собаці, але і він також бачив у мені рідну душу. Господи, що нам іще потрібно в житті?

- Хлопче, айда до магазину! Минув час розкидати продукти – час їх збирати. Гав?

- Гав! – погодився Коля і нарешті замахав хвостом.

У передній я з острахом побачив у дзеркалі своє розмальоване обличчя:

- Колю, не соромно виходити на люди з індіанцем племені сіу, га?

- Гав! Гав! Гав!

- Безсоромнику, я підозрював що у тебе гарне почуття гумору!

Коли, ми вийшли на вулицю, я жадібно вдихнув.

Коля дременув обнюхувати стовбури дерев, озираючись на мене. Перехожі, хто ошелешено, а хто з відразою дивились на моє обличчя.

Канава ще жила. У ній гуляли малюки. Вони не впізнали в мені індіанця племені сіу, а просто порозкривали роти. Бідолахи не бачили фільмів про індіанців – вони люблять американські бойовики. Довелося зметикувати.

- Хлопці, не лякайтеся, я – Арнольд Шварцнегер. Тільки-но повернувся з бойового завдання. Я переміг усіх, але не встиг умитися. Чесне слово.

Вони мовчали. Тоді я гукнув собаці:

- Колю, негайно неси кулемет! Загроза з повітря –і я кинув собаці якийсь дрючок.

Пес його миттю підхопив і приніс. Я наставив палицю вверх на ворогів:

- Та-та-та-та-та…

- Гав! Гав! Гав! – зчинив лемент Коля угору, куди я стріляв.

Троє малюків як по команді розсміялися і захоплено поглядали то на мене, то на собаку.

Господи, що може бути кращим за сміх і гарний настрій?

Владислав САВЕНОК

м. Чернігів

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM
Фотоновини

  Підсумки першого року роботи єдиного в Україні сервіс-центру з ремонту електровідцентрових насосів

SVOBODA.FM