Сам собі Отелло (уривок з роману «Пенелопа»)

Любомир дивився на її груди і згадував напівпорожні будівельні рукавички, у яких він клав поріг своєї дачі. Він уже подумував вивести цілу кваліфікацію жіночих грудей. Наприклад, можна почати з фішок.

Але Тетяна його обірвала:

- Кохання – це напівдобровільне божевілля! Я з тобою розмовляю чи ні?!

- Угу! Ти говорила про любовне отруєння і в чому воно проявляється…

Тетяна обожнювала Любчика. А він був переконаний, що не вартий її несповна викоханої душі.

Правда, Світлана, Марія, Ольга… Коротше жінки були іншої думки про Любчика. Вони вірили, що він найкращий. Але Любась заспокоював себе тим, що свідомо нікому не бажав зла. Вважав, що осягнув світ. Справді, не познайомившись із дияволом, не можна оцінити добро Всевишнього.

- Це отруєння у чоловіка: малюка, підлітка чи діда – однакове. Очі дуріють. Це називають – світяться коханням. Потужність випромінювання залежить від відстані, на якій знаходься об’єкт, іншими словами кахана.

- Не кривляйся! - Тетяна легенько його шльопнула, наче хотіла відбити можливих конкуренток. - А у жінок як?

- У-у-у! Це зовсім інший принцип взаємообміну! Якщо чоловік – це нехитра пряма сопілка, то жінка – своєрідний клас духових інструментів. Як труба - вдуєш тихо і легко, а можуть такі луна і лемент піти!

- Який ти цинічний, Любчику!

- Цинізм і правда, нероздільні. Бо замішані на реалізмі. Так ось, до жінок. Вони змалечку придумують різні дурниці. Наприклад, недотепи, міль пардон, я не про присутніх, чомусь вирішують, що помада додає привабливості! Ха-ха-ха. Нещасні! Вона ж заважає цілуватися й залишає сліди. Наші макоцвітні вимазуються нею, і отруєні коханням, і коли розфарбовуються за звичкою, - сказав він і далі лише губами поворушив, - за що їх і люблю, нещасних. Вони у мене викликають співчуття.

- Ти не правий, - вона зупинилась аби обійняти і зазирнути йому в очі. Вона думала про щось своє і не звернула уваги на „нещасних” і „співчуття”.

- Іще й як правий!

- Ні, закохана жінка прагне бути якомога привабливішою!

Вона вірила у якесь абстрактне рафіноване кохання, в якому поки що не знаходилося місця чомусь дуже важливому.

- Ну-ну! Але для цього зовсім необов’язково замість води у ванні обливатися відром з парфумами, та ще й змащуватися шаром кремів! Я ж не археолог. Тобто чоловік - не археолог, який повинен знімати шар за шаром, щоб докопатися до суті. Краще вимити! І бажано з брансбойта - це стимулює, як душ шарко.

- У тебе психологія чоловіка-мандрівника. Не хочеш залишати слідів і прагнеш, щоб інші не слідили.

Його наче застукали на гарячому. Так, чому чорт мудрий, бо старий. І він знайшов вихід.

- Неправда, я тебе кохаю.

Він обійняв її і через плече дивися на осінню воду ріки.

...

Напівпаралізований радикулітом, який у вас, американців, називають люмбаго, я повзаю по кімнаті. Не бачив тебе уже вісімдесят годин. Біль!

Як Лаокон я противлюсь зміям, що кусають спину і виламують кістки.

До речі, сумнівні типи як я, зазвичай, заробляли люмбаго іще в радянській армії. Лихий послав мене вісімнадцять років тому лякати країни НАТО на кордоні з Норвегією. Ідіотизмом.

Нас розбрелося в тундрі тисяч під 70, замерзлих у смерть, яких відірвали від маминої моні і кинули на ненависно незайманий сніг.

І я, не насильник у душі і пацифіст у мріях, змушений був лякати натівських вояків дурістю, замішаним на радянському патріотизмі – у двадцятиградусний мороз валявся в тундрі під бойовою машиною. Правда, бойовою вона називалася від стояння на консервації. ГАЗ-66 геть струх і сипався та свистів, як старенький паровоз.

На третю ніч лежання під машиною я почав засинати. Спина ставала дубовою.

Пенелопа прилягла поруч зі мною. Я одразу зрозумів, що це – вона. Хоча дівчина була у офіцерській шапці-вушанці, теплому бушлаті і валянках. На ній не було погонів і таблички, як на тумбочках у нашій казармі. Вона поцілувала мене в губи. Я прикипів, як язик до заліза на морозі.

- Вставай Любчику, - мовила вона після довгого, як ніч, цілунку.

- Тенкью, - сказав я , випустивши із рук гаєчний ключ на сніг і подав їй свою холодну руку. - Ай ем Улісіс.

Це була перша в моєму житті фраза англійською. Її ж бо не вивчав, як французьку. Тому особливо важко далося перше слово. Язик ніяк не хотів згортатися в трубочку і вийшло щось середнє між „фенк’ю” і „сенк’ю”. Я й досі не навчився вимовляти це слово.

Мене обірвав істеричний голос комзводу:

- Сука, це ти з’їв мої харчі! Вилазь з-під машини!

Я виліз. Голодний старлей не дав піднятися з колін і спробував схопити мене за шию.

- Задушу! - репетував він і намагався ударити коліном в обличчя.

Я з партера звично збив його з ніг і швидко добирався до його шиї.

Зараз покажу тобі, хто із нас сука і хто Отелло!

Відтягнули мене земляк Колька і Вітька з Ленінграду.

Згодом я зрозумів, що міг би заснути і замерзнути, якби не наш істеричний комзводу не загубив свої харчі.

Саме тоді люмбаго і вчепилося в мою спину і мстить за ідеологічні помилки Радянського Союзу.

...

Ревнував Любчик несамовито.

Збираючись у відрядження, він ніколи не забував перевірити кількість грошей на рахунку в мобільнику дружини. Йому здавалося, що вона не дзвонитиме, мовляв, не було часу повнити рахунок. Але зізнаватися про підозри Тетяні було соромно. Любчик обіцяв, що не ревнуватиме.

Як принизливо чіплятися до жінки, яка розлюбила. Чим більше вимолюватимеш у неї кохання, тим більше вона зневажатиме. Плюватиме на гроші, чхатиме на увагу і гребуватиме тобою. Не дай Боже дожити до такого.

Любчик запанікував через годину, уже в Києві. Продзвонив Тетяні. Її мобільник уперто мовчав. Тоді він подзвонив на домашній. Телефон наче помираючий ледве-ледве скавчав довгими дзвінками.

Він пригадав, як Тетяна доволі сухо і неуважно попрощалася.

Так ось у чому справа! Вона поїхала не додому, як обіцяла!

Почало палати обличчя. Дикі танці почало витанцьовувати серце.

Любчик проковтнув кілька таблеток валер’янки.

Телефон не відповідав.

Він поселився в готелі, заповнив неслухняними руками анкету і віддав її адміністратору.

- З вами недобре? Викликати швидку!?

- Дякую, у мене все чудово, – і він попрямував у номер.

Упав на ліжко не знімаючи взуття.

Так, вона могла вийти по дорозі, пересісти в іншу маршрутку та поїхати до того красивого і молодого, з яким так азартно витанцьовувала на весіллі. Потім він їй не давав спокою, а вона не відрізала раз і назавжди. Любчик міг би знищити конкурента морально, але боявся, що Тетяна злякається його цинізму.

Телефон не відповідав уже другу годину. Валер’янка не допомагала. Валідол теж.

Любчик уявляв її в обіймах довготелесого. А серце лементувало уже і в скронях.

Якщо б він не мав досвіду кількох романів, коли його намагалися завоювати жінки, то так би не корчився від болю.

Через дві з половиною години Тетяна зателефонувала сама. Любчик, як йому уже здавалося, лежав при смерті.

- Що трапилося!? У мене 24 пропущених дзвінків на телефоні, - перелякано запитав голос на тому боці.

- Нічого, - знесилено вимовив він, розстібаючи сорочку біля горла.

- Я саджала з матір’ю квіти, - розпачливо пробелькотіла вона, здогадуючись про приступ ревнощів.

- Добре, - прошепотів Любчик і натиснув кнопку відбою.

Владислав САВЕНОК