Код мистецтва від "Вія"

Граблі зверху і десяток акторів, які гойдаються і тримаються за них – такий автобус можливий лише в театрі. Там перетинаються дитяча уява і фантазія дорослих. Як капелюх – слон в удаві - в «Маленькому принці».

Тому уже перша сцена "Вія" нашорошила душу на розгадування коду. Тобто образів.

Душа має трудитися. Тільки тоді ми одержимо естетичну насолоду. Можливо найвишуканішу з насолод.

Це я про виставу «Вій» у виконанні наших академічних музично-драматичних шевченківців.

РЕАЛЬНИЙ АПОФІГІЗМИС

Граблі-автобус, підозріло-французькі хлопці, сільська бабця, що говорить сама з собою, а виявляється по мобільному – все тільки настроювало камертон душі на розгадування закодованої у мистецтво однієї з історій про мій народ.

Усе почалося, коли виплила сіль-сцена із запеклими українськими хлопцями за столом. Вони уже пару тижнів святкували прихід з армії.

Сіль вистави. Горілка, як роз’їдаюча сіль. І село. Весела для багатьох сцена – комізм нашої правди пиття. І спустошені пластикові стаканчики один за одним летять у верейку. Драма. Апофігізмізмис чи апокаліпсис традиційного села.

…І згадався гранчак самогонки, який налила у селі тітка на зимових канікулах мені, десятикласнику, та старшим братам. Щоб весело було перед клубом.

… А на сцені старенькі перетворювалися на красунь. П’яні безглузді жарти з ножем і любов’ю. Все як у житті.

ВІД ВАМПІЛОВА ДО «ВІЯ»

Під сміх і пожвавлення в залі в комічно-трагедійних епізодах, згадав, коли закохався в театр. Коли мама все ж знаходила гроші, і я здавав на культпохід сюди. Пізнавав в обличчя багатьох акторів. Особливо неповторного Вадима Васильєва.

Потрясінням, яке відкрило театр, уже після армії, став Олександр Вампілов. Він, незважаючи на свою трагічну загибель на Байкалі, продовжує жити на одній поличці зі своїм другом чернігівцем Петром Пиницею. В оточенні Пастернака і Булгакова.

Саме Петро Іванович розповів, що Вампілов недарма згадав Чернігів у «Старшому браті», і… зацікавив.

Гастрольні «Провінційні анекдоти» уперше вразили трагізмом комічності зі сцени чернігівського театру. Російським акторам було легше говорити - над ними не висів домоклів меч націоналізму.

Одноразова п’яна сцена «Вія» була такою ж розхристаною правдою - документальною драмою (докудрамою) - про мій народ, як майже 35 років тому «Провінційні анекдоти» Вампілова.

СТРАВА З ОБРАЗІВ

Озирався: чим дихає зал? Багато дивились безтурботну комедію і веселились, не відчуваючи , яку гостру страву готує шеф-кухар. Його в театрі називають головним режисером.

Це він збирає до образної страви усі складові, оцінює їх. Приправляє світлом, оздоблює музикою і вирішує: чи готова вона аби подати глядачеві? А потім тихцем спостерігає за виразами облич.

Цей шеф-кухар знає, чого чекають від страви ті, хто випадково зайшов, читає назву і саме за цим вибирає її. Хто любить ходити в ресторани. І гурмани, які очікують кожну нову страву шеф-кухаря…

ОБРАЗНА ГЕОЛОГІЯ

Дивився і розгадував кілька пластів різної глибини залягання, як кажуть геологи. Саме залягання, а не злягання. Прошу не плутати.

Колись перед обговоренням віршів на літстудії у ранньо-весняному 86-му, попередив, що прагну аби вони мали кілька рівнів глибини сприйняття одночасно. Тоді один відомий чернігівський поет прийшов тільки тому, що клюнув на скандал з моїми пародіями в літературних колах. Він здивував еротичним пошуком прихованих змістів у вірші «Веселе післявесільне»

«Вже п’ять ночей промчались, як лавина,

І мед, і час минають, наче тлін.

Я починаю думати про сина,

дружині замовляю: «Треба син!»

Після літстудії поет поділився своїм баченням лірики: «Ну, ти молодець, Владиславе. Молодість! А я п’ять разів за ніч уже не можу.» Я оторопіло глянув на визнаного і широко друкованого в радянських газетах Чернігівщини.

ВІД ТРИПІЛЛЯ ?

Жінки у докудрамі бачать чужих і непитущих чоловіків. Одна намагається вхопити радість з нетрадиційним французом навіть у погребі…

А наступна напівмістична сцена на контрасті вражає чистотою і непорочністю – жінки у білому з білого борошна вкладають чисті помисли і гостинність народу у білі хліби.

Чомусь подумав про традиції від часів Трипілля.

В одній із сцен в оповідях, якими лякають французів, проходять три непоправні трагедії нашого народу - голодомор, війна і Чорнобиль.

А скайпова третя ніч «Вія» вражає глибиною у проекції на нашу історію. Знову білий колір, світлі традиції і білі постаті, які поступово відкривають перед очима НАРОД.

Дійство неможливо переказати словами.

Зумисне не називаю автора твору, акторів, режисера. Усі разом вони піднесли наш сучасний шевченківський театр. Створили код мистецтва. І я тому свідок.

СТУК КОЛІЩАТ

…Після вистави ще раз зазирнув в очі усім акторам. У фойє театру вони дивилися з фотографій неначе хотіли зрозуміти: чому я тут?

Знали б вони, як потрапив цього разу на зустріч із ними .

Але ця історія заслуговує окремого есе чи, можливо, й оповідання.

На вулиці накрапав дощик. Через площу дівчина тягла валізку з коліщатами. Ті стукали і будили усі спогади, які пов’язували мене з театром…

P.S. Одна з причин - чому 7 років не писав і не ходив до шевченківців - в КОМЕНТАРЯХ до цього матеріалу у 2011 році -
„Хвалу и клевету приемли равнодушно…”. ФОТОрепортаж