Останнє оновлення: 19:57 неділя, 23 січня
оповідання
Ви знаходитесь: Культура / Література / Влад Савенок / Кохання в епоху клімаксу
Кохання в епоху клімаксу

Кохання в епоху клімаксу

Ми, як по команді, відкинулися на спину, розсміялися від почуття польоту і солодкої невагомості, перемішаних з радістю. Нам було добре.

Здавалося, зараз перемістимося туди, у рай, куди давно намітили.

Нарешті я видихнув і мовив, вдаючи науковця:

– А знаєш, що найголовніше у хорошому сексі?

– Знову щось видумав?– вгамовуючи булькання сміху, запитанням на запитання відповіла вона. – Може, тобі, Любомире, вручать Нобелівську премію Миру за відкриття, що найбільше зближує людей?

Ми знову пирхнули, витираючи сльози блаженства, і зайшлися в гармонійній істериці.

Коли повернувся дар говорити, я ледве мовив, стримуючи сміх:

– Головне – викладатися на всі сто і не сачкувати.

Ми захихотіли уже неголосно, не маючи сил реготати.

– Це точно, – після паузи, насміявшись, сказала дружина. – Уяви собі, жодна з моїх подруг після сорока п’яти уже майже не живе з чоловіком. Ну мо’ максимум раз на місяць. Скаржаться. А молоді нам можуть тільки позаздрити.

– Звідки ти знаєш?

– Звідти.

– Ти розповідаєш про нас?

– Ні, помалкую. Щастям не хваляться. Це таємниця тільки двох. Нам уже за шістдесят, дорослі діти й онуки.

Знову обнялися. Вона міцніше притиснула мене до грудей. Жінки завжди користуються тим, що чоловіки значно слабшають одразу після інтимного «міжсобойчика».

– Мені б дали Нобелівську премію з літератури за роман «Щоденне кохання імпотента з дружиною в клімаксі», якби я був письменником.

Знову пирснули.

– І чудово, що не письменник. Нам іще років 20 залишилося. Максимум. Більше часу буде на радість,– Тома чмокнула мене в щоку.

– Уявляєш, ми підвищуємо коефіцієнт любові людства на планеті, яка втрачає здатність любити…

– Значить, рятуємо землян від клімаксу? – знов підхопила вона.

– …Та імпотенції,– продовжив я і додав. – Отже, назвемо роман «Кохання в епоху клімаксу»…

Ми звикли грати в чотири руки. Хоча почали з двох – моєї і її.

Сорок років, як рука Тамари розповіла про її ніжність. Руки – це дзеркало душі. Правда, не всі про це знають.

До зустрічі з дружиною я переконався – знайти чутливу дівчину складніше, ніж купити дефіцитну книжку про Анжеліку.

Молодиком я наштовхувався на космічний холод, знайомлячись з ошатно упакованими дівчатами. Їхні поцілунки були лінивими і холодними, як у снігових королев. Мабуть, Андерсену не щастило з гарячими дівчатами.

Мені ж хотілося такої, як у романах з любовними сценами.

Поталанило у день незалежності Гондурасу. Ми з Томою, ще студенти, лежали в перерві між роботами на колгоспному точку. Я спочатку пересипав зерно, як пісок. Потім мій бісик накрив Томину руку порожнім мішком, щоб не бачили інші дівчата.

Моя лапа під мішком розперезалася і пестила дівочу руку. Томина – оговталася за мить від моїх сигналів і… відгукнулася такою ніжністю...

Словом, я повірив у казку про дві половинки, які знаходять одна одну у всесвіті.

Секрет любові у тім, що і після сорока років шлюбу можу стверджувати: мені більше не довелося зустріти руку, яка б так самовіддано дарувала себе коханому.

– Це і є секрет гармонії, хорошого сексу і нашого довголіття, Любомире, – сказала вона і ще чмокнула в щоку.

Замислився.

– Не перестаю дивуватися: одні уже розучилися любити, інші люблять себе – порнофільми їм у поміч. Військові паради стали гей-парадами, а ми кохаємо і кохаємось...

Нам було важко розлучатися бодай на кілька днів, коли посилали у відрядження чи навчання. Неспокійно спали у різних місцях…

… Ще одна таємниця була у нас із Томою. Років через тридцять кохання і випробувань ми зрозуміли, що хочемо не розлучатися у вічності. Почали читати книжки і дивитися фільми про життя після смерті. Але не знаходили бажаного – як бути разом і ТАМ?

Після найсолодших «міжсобойчиків», особливо увечері, ми засинали, тримаючись за руки. Уранці Тома зазирала у книгу тлумачення снів і переповідала їх. Якось я отетерів. Те ж наснилося й мені.

Відтоді подорожували у снах разом, тримаючись за руки – вибирали країну, де оселимося назавжди.

Мандри у снах – це завжди жахливо. Вони, у переважній більшості – випробування і кошмари, де ми запізнюємось, не встигаємо, не знаходимо. Ми падаємо, нас убивають. Нам із Тамарою здавалося, що у снах Всевишній перевіряє, чи здатні удвох до вічного життя.

Якось потрапили на Індостан у часи холери. Автобус зламався, і ми з Томою брели розпеченою червоною пустелею до океану. Вийшли на дорогу з ледве живими людьми-примарами. У пекельному повітрі пахло смертю.

Ми переступали через трупи і напівживих. Вони простягали руки.

Очманілі від жаху, ми прикривали носа і рота хустинками. Геєна!

Прокинулися одночасно серед ночі і не розривали рук, доки вони не зомліли від напруження.

– Ні, Індостан не для нас, – сказав після тривалої мовчанки.

…Мої пікантні сновидіння Тамара не бачила. У чоловіків це називається «ходити наліво». Напевне Творець час від часу підсовував мені випробовування.

Останнім подразником стала подруга дружини. Замилувався її фігурою. Незвичними, поголеними епіляцією принадами і… думав, що вона неодружена і працює у забігайлівці з сумнівним контингентом. Виручило ще юнацьке правило: ніколи не ділити ложе з жінкою, в якій сумніваєшся

і не спостерігаєш за її зв’язками мінімум півроку.

– Усе ж таки ти взяв її? – допитувалася Тамара уранці, коли признався про сон.

Пояснив, як було і додав:

– Ти ж знаєш мою силу волі.

Вона вірила. Бо не лише уперто кинув курити. Бачила, що й думка про цигарку жахала мене навіть уві сні. Що ж до жіноцтва – самотність гризла лише до одруження.

Проте дорога життя повна спокус і не менш складна, ніж в Індостані.

Зустрічаючи людей, не одразу розпізнаєш, чи здатні вони любити. Треба взяти за руку і відчути, як б’ється їхнє серце.

Жіночі чари – штука вічна. Але у мене був вимикач – не можна засмучувати людину, з якою зв’язав життя. «Любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди». Якщо ж серйозно, то Тамара єдина була коханням, а закоханості пролітали вітерцем, аби знов і знов переконати мене в цьому.

Це і було випробовування перед безсмертям.

… За кілька років спільних подорожей у снах ми знайшли місце, де можна було раювати у вічності. Спочатку наяву в одній із подорожей. А потім кілька разів побували там уві сні. Це була Анатолія. Провінція, де народився і жив та правив святий Миколай.

У снах ми осіли в старих римських будинках, кинутих кілька тисячоліть тому, на острові Кекова. Все ідеально підходило для вічного життя.

На острові – нікого. Ми ходили під сонцем голими і не відчували ніякого дискомфорту, як це зазвичай бува у снах.

Ми не думали про їжу, вона не існувала для нас. Тамара, як Афродіта, зваблювала мене наче Адоніса і в морі, і на березі. Після веселощів у воді, ми кохалися на кам’яному ліжку якогось римського патриція.

У тому ж сні, обійнявшись, дивилися на вечірнє море і чайок. Раптом голосом прострелила думка: «Ви повернетесь сюди назавжди, якщо навчите бодай двох: юнака і дівчину любити, як ви. Рятуйте світ любов’ю в епоху клімаксу».

– Як? – уголос запитав я і подивився на дружину.

Тамара глянула на мене, бо почула те ж саме. Час було прокидатися і шукати тих двох, кого навчимо любити самовіддано, не сачкуючи і всім серцем та душею. Іншого вибору у нас не було…

Владислав САВЕНОК

Грудень 2019 року.

Фото автора

 

Коментарі (2)

Михайло Киреєв | 2020-04-28 16:39

Чудове оповідання. Кохати й бути коханим(ою) - це щастя!

ÑÑÑ | 2020-04-28 01:14

))))) +++
закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM
Фотоновини

  «Чернігівгаз» модернізував мережі, замінивши понад тисячу одиниць газорегулюючого обладнання

SVOBODA.FM