Промінчик тепла та любові від померлої нареченої, або Життя після трагедії на переїзді

Минуло три місяці після трагедії на залізничному переїзді між селами Вири і Білани Білопільського району Сумської області.

Водій маршрутки зупинився на переїзді, коли їхав поїзд.

Сам вискочив. П

оїзд протаранив маршрутку.

12 чоловік загинули.

Ще одна жінка померла в лікарні.

 У родині Людмили і Сергія Золотаренків із Жовтневого Коропського району готувалися до весілля своєї єдиної доньки Євгенії. А довелося поминати. Женя була у тій маршрутці на переїзді. Вона працювала вчителькою у селі Білани, поверталась додому після уроків.

Про аварію дізналися з новин
— У той день Женя трішки затрималась, — розповідає 42-річна Людмила Золотаренко. — Вона мені подзвонила. Казала, що водила діток до переїзду, проводила з ними урок. Розповідала школярам, що треба робити і як поводити себе біля залізниці. Після уроків заповнювала якісь документи. Сказала, аби ми з батьком не переживали. Приїде пізніше.
Увечері я щось готувала на кухні. Наш тато якраз дивився новини. Внизу пройшла стрічка, де кількома реченнями повідомили про аварію у Білопільському районі. Я й подумати не могла, що то маршрутка, в якій їхала наша Женька.
Кожного дня, як вона поверталася додому, телефонувала мені. А цього разу не подзвонила. Я ще й казати почала: «І чого це вона не телефонує? Чого так довго додому іде? Прийде, я їй дам». Потім знову в новинах почали показувати про аварію, вже з подробицями. Батько знов мене кличе, щоб подивилася, яка страшна аварія. Я як глянула, що то переїзд, через який їхала наша Женя, у мене аж усередині все холодним стало. Давай дзвонить. Вона не відповідає. Тоді вже зателефонували з міліції і сказали, що Женя потрапила в аварію. Я думала, вона жива. Викликали таксі. Поїхали туди. Юра, хлопець Жені, вже був на переїзді. Він і про аварію дізнався першим. Коли Юрі подзвонили, він якраз проводив пару в технікумі. Зірвався з місця. Вибіг на вулицю. І біг у бік переїзду. Потім почав зупиняти машини, які їхали в тому напрямку.
Казав, коли приїхав, Жені не бачив. Люди лежали прямо на землі. Речі розкидані. Нікого близько не підпускають. На опізнання їздила директор школи. Коли приїхала, то першою побачила Женю. Доня лежала з відкритими очима. Вона і очі їй закрила.

«Очі заплющив — і на педаль дави»
— Я й досі не можу зрозуміти, чому водій так зробив, — зі сльозами на очах каже 47-річний Сергій Золотаренко. — Я все життя проробив водієм.
У той час один поїзд, товарняк, проїхав, інший, локомотив, їхав назустріч по сусідній колії. Я кілька років працював на залізниці і знаю, що локомотив набагато вищий, ніж товарняк. Його не побачити важко. На переїзді стояли інші машини, чекали, доки він проїде. А цей же обігнав усіх і виїхав прямо на колії.
Вивіз мою донечку і віддав у руки смерті. Я як подумаю, що вона бачила свою смерть, серце не витримує. Плакати починаю.
Кажуть, що він на цьому маршруті працював другий день. Нормальний би чоловік, якби виїхав на колії і побачив, що їде поїзд, очі б закрив і давив на педаль газу. Нехай би зачепило трохи ззаду. Перекинуло б, але люди б не загинули. У нього ж у самого двоє дітей. Показували по телевізору, як десь машина загорілася, водій вискочив і почав відкривати двері, бити вікна, аби людей врятувати. Сам обгорів. І він так повинен був зробити. Якби я був на його місці, я б сам під поїзд став, руками б зупиняв. Хоча розумію, нічого б не змінилося.
На місці аварії сказали, що водія викинуло з маршрутки від удару. А він, падлюка, сам вискочив.
Інші водії, які там стояли, дивилися на нього і сигналили, фарами моргали. Люди, які їхали в маршрутці, кричали, що він робить. Один із чоловіків усе це фіксував на відеореєстратор із машини. Відео передали до міліції. Тепер кажуть, що його немає. А ми і не подумали копію зробити.
Він же не картоплю в мішках віз. Раніше, аби получить дозвіл на перевезення людей, потрібно було вісім років стажу і три роки поїздити як стажер. А тепер і посвідчення, і диплом можна в Києві у переході купити.
Вину свою він признав. Розкаявся. Я б йому простив, аби він не вистрибнув, а зробив усе, щоб врятувати людей.
На сорок днів Юра приїжджав до нас. Коли поминали, в хаті світло не горіло. Аж раптом з'явилося сонечко на люстрі. Потім перейшло Юрі на праву руку і пішло до обличчя. Зробило коло біля рота і знову спустилося вниз по руці. Тоді пропало.
Женя — перша дівчина Юри
24-річнии Юрій Куницький працює в Білопільському технікумі механізації викладачем. Батьків Євгенії не забуває. Приїжджає в гості.
— Юра з Женею познайомилися, коли навчалися, — продовжує мати. — Тоді ще дочка зустрічалася з іншим. Хлопець подруги запросив Юру полагодити Женці ноутбук. Юра не хотів. А як зайшов у кімнату і почув голос дочки — закохався відразу. З того часу вони і почали зустрічатися. Женя — перша дівчина Юри. Він її і зараз забути не може. Приїжджає до нас. Він мені як син уже став.
Діти хотіли цієї весни одружитися. Кілька місяців жили у нас дома. Його мати казала: «Юра, негарно жити у дівчини. Це ж село, що люди скажуть?» А що тут такого, головне, аби їм добре було. Женя була городською. Не хотіла у селі жити. Все хотіла ближче до міста. Вони підшукували квартиру в Білопіллі. Минулого року Юра їй запропонував одружитися. Як саме, не знаю. Словом, зробив Жені предложеніє. Потім вони прийшли додому і сказали про одруження. Юра просив Женю, аби весілля було восени минулого року, а Женька хотіла весною. Щоб гарно і тепло надворі було.
Весілля планували гуляти на нашому подвір'ї.
Батьки Жені Людмила Миколаївна і Сергій Михайлович разом 25 років. Познайомилися у клубі. Почали зустрічатися. Потім одружилися. Людмила все життя працює соціальним працівником. Сергій Михайлович після армії був водієм у колгоспі. Після розпаду колгоспу переїхали в Донецьку область. Там він працював на залізниці. Народилася дочка Женя. Через кілька років родина повернулася в Жовтневе. Останнім часом їздив до Києва на заробітки. Коли загинула донька, перестав їздити і до столиці.
У залі на всіх полицях стоять фотографії, випускний альбом Жені. Біля сервіза лебідь із оригамі, на стінах висять картини, які дівчина зробила своїми руками.
Не хотіла працювати в школі
— Женя навіть не думала, що буде працювати в школі. Подавала документи в київські вузи. Поступила всюди на безкоштовне. Допомогла добрати бали срібна медаль. Але гуртожитку не давали, потрібно було знімати квартиру. Ми б не потягнули. Довелося іти на вчителя початкових класів. Потім пішла працювати в білопільську школу. Казала: «Мам, я не знаю, як малих дітей витримати. Я їх повбиваю». А потім полюбила. Як тільки починалися канікули і дітки сиділи вдома, телефонували їй кожного дня. І колектив сподобався. Казала, що всі вчителі один до одного добре ставляться. І директорка хороша.
Вона була відповідальна. Все допомагала мені у городі. Навіть у дитинстві я не переживала за неї. Вона була спокійною. Шкоди не робила. Готувати любила. Я люблю пекти пиріг на все деко. Женя напередодні мені дзвонила, питала, як його готувати, хотіла Юрі спекти. Я їй розповіла. Сказала, що в неї все вийде. Але так вона і не встигла його приготувати.
Весільний альбом з фотографіями Жені
— Юра дуже переживає й зараз. Приїжджає до нас. Ми його підтримуємо. Він нас. Коли було сорок днів, Юра ночував тут. У нас ще родичі наші ночували. О шостій ранку, коли я зайшла до кімнати, побачила, що Юри вже немає. Почала дзвонити йому на мобільний. Він взяв слухавку і сказав, що вже на кладовищі. Через декілька годин повернувся. Коли поминали, тоді і почав стрибати промінчик.
Юра дуже любив фотографувати Женю. Куди б вони не пішли, усюди носили фотоапарат. Коли сталася аварія, у Жені в сумці фотоапарат залишився цілий. Юра забрав його. Всі останні фотографії зберіг на комп'ютері. Кілька ночей збирав Женьчині фото. Роздрукував їх. Ще довше шукав для них альбом. Вибрав два весільних. Один залишив собі. Інший подарував нам. Ми його обгорнули, аби не зашморгався. Часто переглядаємо.
«Не приснилась жодного разу»
— За весь час Женя мені не приснилась жодного разу. А от Юрі приснилася.
Сниться йому, як вони піднімаються по східцях у під'їзді, де живе Юра. Женя тримає його за руку. А східці всі білі. Піднімаються вони разом на п'ятий поверх. Двері Юриної квартири також білі. Наче крейдою хто обмазав. Сусідські двері, навпроти, також у крейді. Разом вони відчиняють двері і заходять до квартири. У квартирі наче траур. Килими всі зняті, атмосфера вже не та. Юра повертає до Жені голову, хоче спитати, чому у них у квартирі траур, та Жені поряд уже не було.
З родичами загиблих спілкуємося. Особливо часто з мамою Андрія Гладенка. Вона ще розповідала про аварію у якійсь програмі на СТБ. Підтримую чоловіка Юлії Тверезовської. У той день він хотів їхати забирати їх машиною. Він так часто робив. А тоді чогось передумав. І досі карає себе за це. Юля йому сниться частіше. Сниться школа, в якій Юля працювала. А він до неї ломиться, хоче побачити. Тоді виходить Юля і каже: «Ти чого сюди приходиш? Я працюю, у мене уроки».
Я б також хотіла, аби Женька мені хоч раз наснилася. Але кажуть, що не можна просити. Збираємося поставити пам'ятник після року. Юра сказав, що Жені вибере найкращий.
Друзі Жені до нас приходять не часто. Я розумію, у них свої клопоти. Приходили до Жені на кладовище 8 Березня.
Тижневик «Вісник Ч» №15 (1457)