Родина Ситників – перша на розстріл

– Дуже мене схвилювала публікація про невинно розстріляних людей у 1943 році у Данилівці, – почала розмову Ганна Солохненко з Мени (Чернігівська обл.).

– У тім списку на розстріл першими були ми, Ситники: я, двоє моїх братів і мама. Батько на той час працював у Блистові, керував споживчою кооперацією...

Аня Ситник була найменшою у сім’ї. Іван, брат, учився у Гомелі, а менший, Григорій, до школи ходив. Мати, Кирина Степанівна, у колгоспі працювала.

Про те, що сім’ї активістів будуть розстрілювати і палити на бойні, Кирині сказав сільський поліцай.

Урятувала свята вода

– Мати плакала, ледь по світу ходила, бо ми у тім списку першими значилися. А всього 26 чоловік були приречені на смерть, – пригадує Ганна Василівна. – Ще той поліцай моїм братам наказав сховатися десь і нам з матір’ю порадив так зробити, як зуміємо. Мені тоді сьомий рік ішов. Григорій сховався у копиці соломи у родичів, а Іван пішов у напрямку Щорса залізничною колією.

Кирину позвали на допит. Розлючені поліцаї питали, де її сини, чоловік, зле зиркали на Аню, яка аж захлиналася від плачу.

– Убивайте мене, – заламувала мати руки, – я винна, що у колгосп першою пішла, що діток на світ пустила. Але не чіпайте їх, вони ж ні в чому не согрішили, ні в чому не винні.

Понад годину знущалися над Кириною нелюди. Але вона вірила, що Бог їй допоможе. Йдучи на допит, напилася святої води, помолилася Всевишньому, попросила у нього захисту.

– Коли фашистським посіпакам, мабуть, і самим набридло знущатися із згорьованої жінки, відпустили. Сказали, що тимчасово. І знову поліцай попередив, щоб місяців зо три до хати не навідувалися ні діти, ні чоловік, бо над нею буде встановлено постійний нагляд. Аня жила у льосі у Марії Олійник, хлопці – хто де, а Кирина скиталася вдома.

Партизанський хліб

Якоїсь ночі у вікно Ситникової хати постукали. Кирина помітила дві постаті і подумала, що поліцаї прийшли. Аж озвався її Василь, чоловік, він був зі своїм товаришем.

– Кирино, я у партизанському загоні, – пошепки сказав, коли у хату ввійшов. – Твоя допомога потрібна – хліб нам пектимеш.

– А з чого? У торбинці он з ложку того борошна...

– Привеземо, не бідкайся. Пектимеш на середу і п’ятницю. І нікому про це. Знаєш, чим це може закінчитися для нашої родини.

Кирина Аню у такі дні з дому випроводжала. Три місяці ночами пеклися у Кирининій печі паляниці. І жодна душа у Данилівці про те не знала. Правда, якось сусідка озвалася:

– Щось у тебе, Кирино, ночами хлібом пахне...

– То ж ти дровами топиш свою піч, а я – соломою, може десь колосок невимолочений і згоряє. Ото і пахне.

Пронесло. Пекти хліб було важко і страшно. Це ж не два – три буханці. Ризикнула Кирина і запросила у помічниці дружину свого брата – Марію Плющ.

– Померли вже обидві, – витирає очі Ганна Василівна, – так і не зізнавшись нікому, що партизанам служили.

Палала бойня

– У березні 1943-го зігнали моїх односельців до бойні, – плаче Ганна, – ні в чому не винних жінок, дітей, людей похилого віку. Жили у селі дві сестри, корова у них була, то німці хотіли її забрати, а ті не дали, от і їх, нещасних жінок, загнали до бойні.

Приміщення замкнули, знадвору облили бензином і запалили. Від високої температури тріскалися шибки... П’ятирічна донечка однієї учительки вискочила через вікно. Утекти їй не вдалося – поліцай догнав і застрелив.

Від небаченої жорстокості Данилівка немов завмерла. Не чути було людських розмов, дитячого сміху.

– А коли в село увійшли наші, то того поліцая, що склав список на розстріл і спалення данилівців, повісили серед села, – каже Ганна Василівна. – Тиждень його тіло теліпалося. Люди плювали на нього, а я великою палкою била по ногах. А тоді труп порубали, на дорозі викопали глибоку яму і вкинули туди. Зарівняли землю і по його останках ходили, щоб ні слави йому, ні пам’яті. Скількох невинних душ на той світ допоміг відправити, кат!

... За рік після трагедії боронити країну від ворога пішли старший брат Ані Іван і батько – Василь Макарович. Додому вони не повернулися – батько загинув безвісти, а Іван – у Польщі. Через 20 років по війні Кирину Степанівну через райвійськкомат запрошували побувати на могилі сина – польські слідопити віднайшли її. Не поїхала, бо ні здоров’я, ні грошей...

Григорій, брат Ані, живе і працює у Данилівці, а Ганна Василівна приглянулася хлопцю з Мени – Віталію Солохненку, з яким прожили довге життя.

– Багато чого було – і народження синів, і похорони одного з них, і будівництво хати, і радість від появи онуків, – каже Галина Василівна, – І гіркого було, і солодкого. А от данилівська трагедія, як осколок, навічно у пам’яті.