Чернігівські акторські будні: Містика та реальність

Невже зовсім скоро Чернігів буде конкурувати з Парижем? Тоді згадаємо минуле, коли у ХІІ ст. Париж був селом у порівнянні з великим і могутнім містом Черніговом.

В цьому нам допоможе створений рік тому «Драматичний простір Художнього музею» та Художній музей, який хоче перейняти найближчим часом ідеї паризького Лувру.

Мені пощастило поспілкуватися з талановитими акторами «Драматичного простору Художнього музею» та цікавими особистостями – актрисою Валерією Чокурашвілі та провідним актором Русланом Микаіловим. Вони мені розповіли про їх театр та його особливості, а також цікавинки акторського життя.

Про Руслана вже писала у інших статтях. Він – студент історичного факультету, який поєднає навчання і акторську діяльність. Як Валерія, так і Руслан – вони не є професійними акторами. Але рівень, якого вони досягли, свідчить про те, що театр – це їх покликання. І не простий театр, а саме такий формат акторської гри, який присутній у «Драматичному просторі Художнього музею».

- У кого вникла ідея створення «Драматичного простору Художнього музею»?

- Є така людина Роман (попросив не називати свого прізвища). Він завжди прагнув того, щоб організувати якийсь природній простір, який буде дуже контрастувати на фоні всіх інших драматичних просторів, як драматичний театр, Молодіжний театр. Структура його різко відрізняється. Він ставить автора вище режисера. Актор здатен сам знаходити виходи з ситуації в грі, він сам може ставити свою лінію.

Головне його завдання було створити те, чого немає. Він не займається комерцією, він займається мистецтвом.

Нам залишають цілий вакуум простору та часу, коли ми імітуємо на сцені. У нас йде вільна гра. У нас є професійний актор Молодіжного театру Олексій Щевельов. Він кожен раз на репетиціях з одного сюжету виходив по-різному. Ми на виставі ніколи не знали, як він себе буде поводити.

Театр був організований власними силами. У нас немає спонсорів, які б давав гроші. Ми все робили самі, починаючи від антуражу закінчуючи приміщенням – це все власними силами. Художній музей погодився нам допомогти. Директор Художнього музею (Ірина Ральченко – І.Ч.) співробітничає з Лувром, вона часто туди їздить. Він став законодавцем нової моди серед музеїв по всьому світу.

Лувр вирішив створити музейні ночі і якось прикрасити музей, щоб це не були прості екскурсії, якісь картини та скульптури, а він уявляє це за допомогою драматичного, за допомогою десакралізації тексту. Є у Франції ночі Лувру. Це хочуть зробити і у нас. Але поки що точна дата не відома, але у проекті це існує.

- Дивно, але я ніколи не займалася акторською майстерністю. Я дуже довго займалась бальними танцями. Зараз я закінчую 11 клас.

Я прийшла у Молодіжний театр на виставу. Це була якась секунда - і я потрапила до самого театру. Я виходила і запитала про театральну студію. Мені відповіли, що її немає. Я подумала, ну і ладно. Я не засмутилась, тому що у мене не було такого великого бажання. Я йшла додому сходами. І от до мене підходить актор Молодіжного театру і каже, що є такий проект, структура дещо відрізняється, і не хотіла б я спробувати. Я відповіла, що хочу. За два дні я потрапила до цього театру.

- Що мене вразило? Я знала, що буде якась перевірка. Я готувалась, було дуже страшно. Я готувалась до того, що мені скажуть, що я прочитала щось з емоціями, скажи так, зроби так. Я прийшла, мені дали монолог і попросили прочитати його прочитати рівно, без жестів та без проставлених алгоритмів. І якось з’ясували, можу я чи ні.

- Які ролі Ви грали у виставах і яких героїнь Вам подобається грати?

- У нас було поставлених вистави три (не все можна назвати виставами), але готували ми більше. Це був перший рік роботи цього проекту, тому було важко.

У нас немає ролей, щоб я щось грала роздільно. Це якийсь мікс. Тут я граю скромну дівчинку, як це було у чеховській виставі (імітаційна практика чеховського діалогу), яка посміхається і мовчить, то я граю істеричку, то, вибачте, я граю лесбіянку. Гретхен зробили привидом у «Антифаусті». Така містична роль. У таких ролях мені подобається робити гордий вигляд на сцені. Чим більше накопичується ролей, різних емоцій, тим більше хочеться працювати.

- Чому містичні ролі подобаються? Потім Ви не відчуваєте на собі у житті відбиток цієї містики?

- Проект «Антифауст» він на кожного актора у більший чи меншій мірі наклав відбиток. Працювати над роллю було важко, тому що тексти, які давалися, були текстами Й. Гете та Й. Бродського. Нам тексти розбили, видаляючи логіку зовсім. Після того, як його розбили, це був вже інший текст – ціла книга. Це була книга з афоризмами. Ця робота над текстом, сам містичний образ… Ми ходили, як затуркані.

У мене нічого у життя після цього не трапилось, на відміну від Руслана, але відчувалось на душі якесь заціпеніння та тривога. Коли я ходила по місту, під час проекту, я відчувала себе привидом.

Кошмари снились, хоча зазвичай мені сни не сняться. Вони сняться лише тоді, коли у мене трапляються у житті якісь важливі події.

Була така історія. Мені дали монолог. Я правильно розставила алгоритми, правильно його читаю, але він не клеївся і все. Роман мені сказав, що я повинна знайти в цьому якийсь знак. Знайдеш знак – монолог вийде. Я приходжу додому за день до вистави. Це була ніч. Я сиділа і думала, у чому ж секрет того, чому Фауст підписує угоду з Дияволом, чому він не боїться. Я сиділа і думала, тоді як моя рука підказувала мені відповідь: малювала на папері дуже довго олівцем знак безкінечності. Фауст насправді це втілення безкінечності, а безкінечність нічого не боїться. Здається, що дрібниця. Але коли я це усвідомила, я зіграла, - поділилась своїм досвідом і враженнями Валерія Чокурашвілі.

- У мене все добре, але коли був розбір мого тексту, траплялись такі моменти, коли я замислювався про смерть, життя, я замислювався навіщо мені ця роль (роль Мефістофеля – І.Ч.). Я приходив до Романа і казав, що давайте я буду грати Фауста або янгола. Але він відповів, що ти розподілив ролі. Коли я проходив повз Борисоглібського собору на шляху до музею, мені хотілось перехреститися. Хоча я зовсім по інших канонам живу, по іншій релігії. Також снились містичні сни, кошмари. Ці кошмари навіть я не пам’ятаю. Всякі дрібні: падав я, спотикався, мене майже машина не збила уві сні. Мені взагалі-то сни зовсім не сняться, - додав Руслан Микаілов.

- Згадайте цікаві випадки з акторського життя та власне виступів на сцені.

- Я можу у виставі мати 3 образи. Був такий випадок. Коли ми репетирували у саду Художнього музею, я був у нових джинсах, мені потрібно було пробігти крізь увесь сад. Біля яблуні стояла дівчина. Я повинен був перебігти, її поцілувати і знову повернутися. По дорозі я повинен був імітувати свої падіння. Але ця імітація настільки вийшла, що я повністю розідрав коліна та порвав джинси. Ми не зупиняли репетицію. Я зняв штани, продовжував грати свою роль. Режисеру подобалося. Я казав: «Де тут листочок, який кров зупиняє?». Знайшов подорожник, приложив до рани.

Коли я ще одного разу грав у саду, я так увійшов у роль, читав свій монолог про те, як людина загублює себе, підпорядковуючись комп’ютерний простору, про його вплив, про комп’ютерні ігри. Жінка сиділа, слухала, так зацікавилась, мабуть, теж не усвідомлювала, що вона у залі, вона вигукнула: «Встати!». Встала, пішла, а потім коли усвідомила, що вона зробила, вона повернулась і пересіла на інше місце. А я у цей час зовсім побіг зі сцени. Глядачі дивляться і думають, куди він зник? Потім я зайшов на сцену з іншого входу і далі продовжував грати.

Режисер навчив акторів тому, що якщо на сцені щось трапилось, потрібно під час вистави акторам реагувати на цю подію.

- Роман може вриватись у нашу виставу прямо на сцену у будь-який момент, казати: «Неправильно! Не вірю! Ще раз!». І я ще раз починав грати, - розповів Руслан Микаілов.

- Зараз ми працюємо над проектом по Й. Бродському. Це буде вір пам’яті Йосипа Бродського 25 грудня та 7 січня. Коли у моєму житті з’явився театр. Я до сих пір зберігаю той квиток, за яким я пройшла тоді у театр. І не приведи Господь, щоб куточок цього квитку пом’явся! Я нікому навіть не даю торкатися цього квитку. Це – мій квиток у життя. Я не буду поступати на акторський, я поступаю на журналістику. Я зараз пишу. Але театр я ніколи не покину. Але поступати на актора я точно не буду.

Можливо, те, що я скажу образить декого. Але це моя точка зору. Я їздила в Київський університет імені І. Карпенка-Карого. Я подивилась на перший курс. Це дуже талановиті люди. Але п’ятий курс – це штамповані актори, з поставленою українською мовою…

Валерія створила враження спокійної, не по роках розвиненої дівчини. Дуже творчої, культурної людини. І вона - тільки школярка! Навіть сама вона каже, що театр на неї дуже вплинув.

Якщо всі наші учні будуть зайняті у культурних заходах, будуть мати хобі, тоді про дитячий алкоголізм, наркоманію та інші вади молоді можна буде забути.

Можливо, театр – панацея від усіляких бід?