Відійшов у вічність архімандрит Іона (Пирогов)

Дев’ять днів тому відійшов у вічність архімандрит Іона (Пирогов) – настоятель Спасо-Преображенського собору в Чернігові.

Радість цьогорічного свята Преображення Господня для кліриків і прихожан Спасо-Преображенського собору в обласному центрі була затьмарена звісткою про смерть настоятеля, отця Іони (Пирогова).

Майже 20 років о. Іона очолював парафію колишнього кафедрального собору Чернігівської епархії, заслужив щиру любов, повагу та авторитет серед чернігівців. В жовтні йому виповнилося б 69 років, 43 з них він прослужив в ієрейському сані.

На своєму життєвому шляху одному з найшановніших священиків нашої єпархії довелося пережити і несправедливе ставлення шкільних викладачів через відданість церкві, і нерозуміння близьких, і брехливі наклепи недоброзичливців. Але весь цей час він залишався вірним євангельському заповіту: „Перш за все шукати Царства Божого і правди Його...” Декілька років тому о.Іона дав інтерв’ю єпархіальній газеті «Троїцький вісник». Воно починалося словами «Моя мрія збулася». Пропонуємо читачам ознайомитися і вшанувати пам'ять священика-ченця.

Майбутній настоятель (його мирське ім’я – Іван) народився в с. Стрільники Бахмацького району на Чернігівщині. В його родині не було священиків, однак мама, всі її сестри і брат співали в церковному хорі (в родині було 10 дітей). За словами о. Іони, саме мама прищепила йому любов до церковного богослужіння. Батюшка згадує, як одного разу вони з сусідськими дівчатками самостійно прийшли до храму, вистояли службу і так, напевно, завзято і натхненно молилися, що на малих звернув увагу місцевий священик, котрий підійшов і запитав: „А чиї ви дітки?”

Коли хлопчик Іван пішов до школи, то церкву не полишав, а з сьомого класу з благословення тодішнього владики почав навіть служити в ній псаломщиком. Спочатку вчителі у школі мовчки сприймали „захоплення” свого учня, але в старших класах почали його „виховувати”: викликали і до директора, і в сільраду, і навіть у райвиконком, аби він перестав ходити до храму. Врешті-решт, пригрозили, що хлопець отримає такі оцінки, з якими його не візьмуть до жодного навчального закладу. І погрозу виконали – Іван отримав атестат з усіма трійками, хоча навчався старанно, а в поведінці взагалі був зразком для інших хлопчиків.

Коли Спасо-Преображенський храм у Стрільниках було закрито, Іван продовжував служити уставником у сусідньому селі Курінь і думав про те, щоб прийняти чернецтво. Але коли звернувся до тодішнього владики Ігнатія, той не благословив. Тоді юнак написав листа до Оптиної пустині, щоб його прийняла тамтешня братія, проте отримав у відповідь: „Краще бути чесним колгоспником, аніж ченцем”. Тоді це дуже засмутило молоду людину, і лише багато років потому він зрозумів, що того листа за підписом архімандрита Андроніка йому підготували не в пустині, а деінде, аби тільки йому перешкодити. Тоді юнак зібрався до Києва, де жила його тітка, щоб попроситися до Печерської Лаври, проте незабаром Лавру закрили, ченців виселили. Так що з чернецтвом на той час у Івана не склалося. Майбутній настоятель одружився, у нього народилися двоє дітей. Забігаючи наперед, скажу, що сьогодні і син о. Іони, і зять – священики. У нього четверо онуків.

Однак Господь вів Івана призначеним для нього шляхом. В 1967 році він отримав листа від свого духівника – о. Захарія Чайковського, котрий був уже за штатом і жив у Красноярську Іркутської єпархії. Батюшка написав приблизно таке: „Іване, я підшукав тобі гарне місце. Приїзди, Бог благословить, і я благословляю...” І вони з дружиною поїхали до далекого північного краю, хоча рідні молодят таке рішення не схвалювали. Там 26-річного Івана було висвячено на священика, він почав служити, проте суворий клімат північного краю позначився на здоров’ї батюшки – довелося повернутися на батьківщину.

Молодий священик відчував, що має продовжувати навчання, і вступив до Московської духовної семінарії. Коли ректор дивився його шкільний атестат, то здивувався, що оцінки погані. „Інших мені поставити не могли”, - пояснив абітурієнт. Варто сказати, що семінарію о. Іоанн закінчив добре. Йому запропонували навчатися в академії, однак батюшка вирішив, що його родина й діти потребують уваги й турботи, та й здоров’я він мав слабке, а навчання вимагало багато сил і часу.

Вимоги до студентів, за його словами, у московських духовних школах були дуже серйозні. „Це був центр духовного життя країни, - згадує о. Іона. - Я любив відвідувати полунощниці в монастирі, які починалися о п’ятій ранку. Після молитви біля образів і мощів святих отців йдеш на заняття чи на екзамен – і вчитися легше, і все складаєш чудово”. Тоді в семінарії студенти вивчали чотири іноземні мови, однак за поважних причин від цього можна було відмовитися. Батюшка відмовився, бо вважав, що десь у селі йому не доведеться спілкуватися з гостями з-за кордону. З часом він пошкодував і про те, що не продовжив навчання в академії, і про те, що не вивчав мови. Настоятелю такого величного собору та ще й в обласному центрі це б не завадило, тому всім молодим священикам о. Іона порадив старанно вчитися.

Служіння на Чернігівщині: Атюша, Курінь, Батурин, Седнів, Чернігів

Про свою першу парафію на Чернігівщині о. Іона згадував не без душевного трепету. Це був храм в Атюші Коропського району. Напевно, на той час то була єдина така багато чисельна й міцна православна громада в області. Там був величезний храм, а в ньому три іконостаси. Жителі Атюші любили акафісти й молебні. Коли батюшка служив акафіст, то 5-6 підсвічників у храмі були заставлені свічками. „Боже Святий, я не достойний служити в такому храмі, вести паству”, - думав тоді молодий настоятель. Служити там і справді було важко, тому що громада поділилася на групи: одна підтримувала того священика, котрий служив тут раніше, інша – нового батюшку. До єпархіального управління почали надходити анонімки, наклепи на о. Іоанна. „Тоді все це боляче сприймалося, - пригадував о. Іона. – Бувало, що ми з матушкою через це одне до одного навіть не озивалися”. Молодий священик звернувся до правлячого архієрея з проханням перевести його до іншого храму. Згодом його прохання задовольнили, і о. Іоанн багато років служив у Курені й Батурині одночасно.

Воскресенський храм у Батурині унікальний – це усипальня роду Розумовських, але на той час цей храм по-народному називали сараєм або кузнею. Він був занедбаний і захаращений. Батюшка зробив у ньому ремонт, розпис, справив панікадила, замовив гарний різьблений іконостас. Зараз цей храм знову реставрується. То були дуже складні, випробувальні для віруючих часи. Приміром, коли о. Іоанн йшов на службу, то забирав з собою сина і доньку. А під храмом вже „чергував” міліціонер. „Куди ведеш дітей? Нехай поки побудуть у садочку,” – говорить він священику. „Це мої діти! Куди йду сам, туди і їх веду, - відповідав о. Іоанн. – Поки їм немає 18-ти років, маю на це право, а потім вони самі вирішуватимуть”.

Пізніше о. Іоанна перевели служити до Седнева, призначили благочинним церков Чернігівського району, довелося переїхати в Чернігів. І в Седневі він не міг сидіти без діла, взявся за ремонт храму. Потім ще трохи послужив у кафедральному соборі й 1991 року був призначений настоятелем Спасо-Преображенського собору.

Перші роки настоятельства в соборі були складні. Оскільки храм був у власності історико-архітектурного заповідника, без дозволу адміністрації тут не можна було навіть цвяха забити. А треба ж було реставрувати іконостас, вішати нові люстри, ремонтувати пам’ятку. Всі починання настоятеля наштовхувалися на суворі заборони. Якось він настільки пав духом, що ввечері написав прохання до владики, аби перевели його в інше місце. Гадав, що на ранок піде до єпархії, понесе прохання, і нехай у соборі хазяйнує хтось енергійніший, вправніший. Але коли о. Іоанн приліг відпочити, то побачив видіння, в якому владика Веніамін (Новицький), котрий колись висвятив його на священика, тричі наказав: „З собору йти не можна! Ні в якому разі не залишай собор! Всього буде достатньо, але залишати собор не можна!” Прокинувшись, настоятель порвав того листа й залишився на своєму місці. Згодом все справді владналося.

Спасо-Преображенський собор був і залишається центром духовного життя Чернігова. Тут багато постійних прихожан, серед яких вчителі, лікарі, підприємці, є судді, правоохоронці, представники творчих професій. Дехто з жителів міста приходить до храму просто послухати чудовий хор, дехто – поспілкуватися за настоятелем і взяти в нього благословення. Тут діє ще й козацька громада, яка слідкує за порядком під час служб, хресних ходів. О. Іона, доки ще мав сили, щосуботи приймав своїх духовних чад, щонеділі вів бесіди у форматі „Запитання-відповіді”. Така місіонерська робота, а також увага й любов, з якою настоятель приймає кожну людину, приносила плоди. На зустрічі з ним приходили навіть сектанти.

За словами настоятеля, в наш час триває таємна війна. Якщо раніше православні зазнавали утисків від представників влади, то з настанням релігійної свободи на нас ополчилися представники інших конфесій. Сектанти захоплюють людей на кожному кроці: на вулицях, у навчальних закладах, з екранів телебачення. В цей час місіонерському служінню священиків і мирян треба приділяти першочергову увагу...

Десять років тому збулася заповітна мрія о. Іоанна - він прийняв чернечий постриг з ім’ям Іони. Поштовхом до цього стала хвороба (у о. Іоанна був цукровий діабет) і ще одне видіння. Він знову бачив владику Веніаміна, котрий сказав: „Ти ж обіцяв стати ченцем, то чому не поспішаєш? Не тягни – воно тебе зцілить і духовно, і тілесно”. Тоді о. Іоанн зі сльозами на очах звернувся до митрополита Антонія. Владика благословив зі словами: „Напевно, вже дозрів”. Постриг здійснив єпископ Амвросій у Єлецькому монастирі Чернігова. І дійсно, настоятель отримав деяке полегшення. З прийняттям ангельського чину в житті о. Іони мало що змінилося – він давно звик жити аскетично, дбаючи більше про духовне, ніж про матеріальне. „Треба перш за все шукати Царства Божого і правди Його, а все інше додасться”, – був переконаний архімандрит.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити