«Жінка в 35 — саме цимус!» 71-річний Олексій Брик пише еротичні романи

Викладач Чернігівського технологічного університету Олексій Брик, 71 рік, написав десять романів. Передостанній — еротичний, називається ”Шоколадка”. Видав його пан Олексій 2005-го в Ніжині.

На обкладинці п’ятеро голих жінок — дві брюнетки й три руді — обнімають худого хлопця в костюмі, при краватці.

Герой роману — офіцер Борис, якого в 14 років розбестила мачуха. На 3-й сторінці — фото автора, в курточці й капелюсі.

— Цю книгу треба з чоловіком читати, — каже він.

Мешкає Олексій Брик у Чернігові, викладає в університеті німецьку мову. Дружина Марія померла 15 років тому. Син і донька перебралися до Росії.

У двокімнатній квартирі, з високими стелями й просторою лоджією, живе ще рябий дворняжка Дружок.

— Дружок не вкусить. Ми вже 12 років разом тут господарюємо.

Господар виганяє собаку на балкон і стелить на журнальний столик нарядну серветку. Ставить два горнятка для кави. Сідає на старий диван, застелений покривалом. Угорі висить картина: оголена жінка на березі ріки. Решта полотен — пейзажі:

— Друзі, художники, подарували.

Кімната заставлена стосами запакованих книжок.

— Це нереалізований тираж, — зітхає господар.

Він несе з кухні два кекси на одній тарілочці. Відкриває банку розчинної кави.

— Понюхайте, як пахне. Це — ідиш, із Ізраїлю прислали, — показує обгортку. — Коли видали у Тель-Авіві мій роман ”І возлюби...”.

— Гонорар заплатили? — питаю.

— Та де там! — розчаровано махає рукою. — Але про Ізраїль і гонорар не пишіть. Не хочу лаятися з друзями.

— Ви єврей?

— Тато — єврей, мама — українка. Я в селі народився, в Кузьминцях, під Гайсином, —  нервово потирає долоні. — Батько, як ішов на війну, підкинув мене під стелю, прощаючись. Він загинув під Кенігсбергом. А мама працювала в колгоспі дояркою. Коли у нас згоріла хата, переїхали до Гайсина. Я оповідання про матір написав, ”Спокута” називається. Всі, хто його читали, плакали.

У пана Олексія сльозяться очі.

Він іде до сусідньої кімнати і за хвилину вертається звідти в сірому потертому піджаку й вузькій старомодній краватці. Каже, що майже 20 років працював директором шкіл на Вінниччині.

Розповідає, що отримав другу вищу освіту — психолога, тому жінок бачить наскрізь. Згадує дружину Марію.

— В одній школі з нею вчилися. Вона була на клас старша. Усі жінки поділяються на дві категорії — бджілки і метелики. Бджілка мед несе, а метелик збирає пилок і сама ж той пилок поїдає. Марія була бджілкою.

Якось приїхав я у Чернігів до дядька. Вона училася там у медичному університеті. Йду вулицею, а назустріч — Марія, з женихом Мішею, інженером.

Побачила мене й одразу відправила його по квитки у кіно. А ми у загс пішли.

Він гладить песика.

— Удома теща ґвалт підняла: ”Дура! Він же злидня”. А тесть по коньяк побіг.

Прожили ми з Марією душа в душу. Мені було 52, а їй — 53, коли померла. Вона була домашня, замкнута. А я — душа компанії, заради друзів на все готовий. Тестя жінки переламали, а мене — ні, — каже вдоволено. — Знайома зайде, одразу попереджаю, що вранці розстанемося. Жінка в 35 — саме цимус! — каже грайливо. — І студентки закохуються. Іду якось коридором, чую про одного з викладачів говорять: ”Ну, потрясешся під ним півгодини, похихикаєш... Зате четвірку матимеш!” Відкликав її убік і суворо так кажу: ”Змилишся з кожним спати!”...

Мої вірші Максим Рильський критикував, — хвалиться пан Олексій. — Казав, щоб поезію кинув, бо з мене ні Сосюри, ні Малишка не вийде. Порадив писати прозу. Я тоді образився. Мені 18 років було. Але якось, вже під 60, зустрів однокурсника. ”Я вісім книжок написав, а ти?” — спитав він. — ”А я десять напишу!” — подумав. Оце дописую одинадцяту. Буде психологічно-філософський роман.