Закляття Патріарха Ієремії або «Канонічні» підвалини Московського патріархату

“...Яким судом судите, таким і вас судитимуть, і якою мірою міряєте, такою і вас відміряють. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш?... Лицеміре! Вийми спершу із свого ока колоду...” (Мф., 7,1-5)

Прихильники так званої “УПЦ”, а фактично Московського патріархату в Україні, в запалі боротьби проти об’єднання українського православ’я в єдину Помісну церкву, постійно наголошують на “неканонічності” та “неблагодатності” всіх тих, хто відстоює ідею церковної автокефалії.

Звичайно ж, благодатність і канонічність самої “УПЦ” та Московського патріархату під сумнів не береться.

 Але історичні факти, які вперто не хочуть помічати адепти “істинного православ’я”, ставлять під сумнів канонічні підвалини самого Московського патріархату і його філії в Україні. Виявляється, що не все так уже й добре у “благодатному”, вибачте - “ благородному сімействі”. А тема ця цікава і потребує більш глибокого історико-канонічного дослідження. Ми ж в межах нашої публікації зупинимося лише на деяких важливих моментах.

1.Перенесення митрополоичої кафедри з Києва до Москви

Після хрещення Русі у 988 р. св. рівноапостольним князем Володимиром, відповідно до всіх церковних правил та канонів, під зверхністю Константинопольського Вселенського патріархату постала Київська митрополія. Після розпаду Києво-Руської держави на окремі князівства та монголо-татарської навали Київські митрополити (які в більшості своїй були греками-чужинцями) перенесли свою катедру спочатку до Володимира на Клязьмі, а згодом до Москви. При цьому вони зберегли за собою титул Київських митрополитів. Спричинилося до цього не стільки “спустошення” Києва ордами хана Батия, скільки ті пільги, які давали церкві азіатські завойовники, та прагнення чинити опір зміцненню Галицького князівства (з його європейською орієнтацією) й утворенню Києво-Галицької митрополії, яка реально мала всі підстави перетворитися на духовний осередок тодішньої Руси-України.

Відзначимо, що православні українці та білоруси в складі Великого князівства Литовського звільнилися від монгольського панування вже у 14 ст., в той час як Московське князівство перебувало в “союзі” з ординцями до кінця 15 ст., успадкувавши від них деспотично-самодержавницький устрій влади. Перебуваючи у складі Литовської держави, українці відновили свою прадавню Київську митрополію. Але й московські ієрархи продовжували називати себе “Київськими” митрополитами, фактично ніякого відношення до Києва не маючи.

Скориставшись складною ситуацією, в якій опинився Константи-нополь під ударами турок-осман, 15 грудня 1448 р., Москва позбавила сану канонічно поставленого митрополита Ісидора і самочинно, без згоди Вселенського патріарха, оголосила про свою церковну автокефалію, обравши свого власного митролита з титулом “Московського”. Цей вчинок пояснили буцім-то “відпадінням” греків від справжнього православ’я в унію з католицьким Римом, яка була проголошена на Ферраро-Флорентійському соборі 1438-1439 рр. За це самочинство Константинопольський патріархат наклав на Московську церкву відлучення, яке не скасоване й досьогодні. Відомо, що Флорентійська унія проіснувала лише 10 років і була скасована, і в Константинопольській церкві знов було відновлено православ’я.

Тепер дамо слово відомому історику російської церкви проф. О.Карташову, якого в симпатіях до українських “автокефалістів” аж ніяк не можна запідозрити: “Підштовхнуті фактом грецької унії до релігійної самооцінки, росіяни стверджували, що вони не тільки зберегли чистоту православ’я, втрачену греками, а й що російське православ’я взагалі є “вищим” від грецького, що росіяни більш благочестивий народ, ніж будь-хто. Ця самозарозумілість росіян, так само, як і звинувачення греків у відступництві, швидше штучно прив’язувалося до Флорентійського собору... Вважаючи себе стараннішими за греків, росіяни саме в цьому бачили вищу пробу свого православ’я.” Вже тоді на церковному і державному рівнях в Москві включається потужна пропагандистська машина, створюється ідеологія “Третього Риму”, згідно з якою московське православ’я оголошується вищим за будь-яке інше, Москва відповідно оголошується центром світового православ’я, а російський самодержець - заступає в церкві Візантійського імператора. Московські ідеологи вдаються до відвертої брехні та фальсифікації: офіційно поширюється апокрифічне “Сказаніє о бєлом клобукє”, згідно з яким Сам Ісус Христос передав ап. Петру білий патріарший клобук, який унаслідували Константинопольські патріархи. Але під час падіння Цареграда під ударами мусульман цей клобук буцім-то зник і “чудесним чином” перенісся в Москву. Так, за допомогою нісенітниць, готувався грунт для утвердження Московського патріархату.

А що стосується відлучення, накладеного на Москву “уніатським” патріархом Константинопольським Григорієм III, як про це говорить все той же проф. Карташов, то воно підтримувалось Вселенськими патріархами і після відновлення православ’я. Так, у 1469 р. патріарх Константинопольський Діонисій (вже не “уніат”, а канонічний та православний!) “мав нагоду заявити, що Цареградська церква не визнає московських митрополитів, оскільки їх ставлять без ії благословення.”

 “Константинопольська заборона так і не була знята з російської церкви формально і документально,- пише проф. Карташов, - вона танула поступово з плином часу і на момент створення Московського патріархату в 1589 р. навіть не згадувалася “яко не бувша”. Як тут не згадати справедливу репліку сучасного українського вченого-релігіознавця, доктора філософських наук І.Бичка: “Оце і вся канонічність московської церкви! Заборона не скасовувалася, а просто ... розтанула !”

Коментарі, як-то кажуть, зайві...

2. Утворення Московського патріархату

За часів царя Івана Грозного, “вінчаного на царство помазаника Божого” і кровожерного садиста-розпусника в одній особі, Росія перетво-рилася на впливову світову державу. Державні і церковні ідеологи доповнили тоді доктрину “Третього Риму” новими положеннями: якщо Росія стала осередком світового православ’я, то їй належить мати своє патріаршество. Дарма, що 140 років московська церква існувала в повній ізоляції від світового православ’я. Не “канонічність” і “благодатність”, а геополітичне становище та матеріальне багатство дозволяли Москві претендувати не провідне місце у православному світі. Адже Вселенські патріархи в окупованому турками Константинополі, на вдміну від московських митрополитів, бідували й були безправними. У 16 ст. збіднілі східні патріархи були змушені звертатися до Москви за милостинею.

У 1588 р. в Москву приїхав новообраний Константинопольський патріарх Ієремія , щоб, як звичайно, просити грошової субсидії. Під час аудієнції в Кремлі тодішній правитель Борис Годунов від імені слабоумного царя Федора Івановича дав йому зрозуміти, що царський уряд у відповідь чекає від патріарха послуги, а саме — постанови Вселенського собору про запровадження в Москві свого, російського патріарха. Патріарх Ієремія, згідно церковних канонів, не мав права самостійно вирішувати це питання без погодження з Синодом своєї церкви та іншими патріархами. Переговори затяглися майже на пів-року і не дали ніякого результату. Але московські можновладці не могли відпустити Вселенського патріарха, не використавши його для досягнення своєї мети. Тоді його разом з почтом ізолювали в Москві, посадивши буквально під домашній арешт. Греків тримали наче в полоні, хоча й добре годували. Побачивши безвихідь, патріарх Ієремія через своїх радників запропонував Б.Годунову компроміс: він згоден сам лишитися в Москві й перенести сюди свою патріаршу кафедру. В Кремлі зраділи: греки здалися. Це вже була психологічна перемога, і переговори набули офіційного характеру. Від імені царя патріарху запропонували: якщо він хоче лишитися, йому дадуть резиденцію в захолусному Володимирі, а в Москві, як і раніше, буде свій московський митрополит. Якщо ж він не схоче, то нехай поставить в Москві патріарха. На такі умови Ієремія погодитися не міг. Один з його радників прямо заявив, що “Володимир - це гірше від Кукуза” (Кукуз - вірменське місто, де відбував заслання Іоанн Златоустий). А поставити в Москві патріарха - росіянина Ієремія не може, бо владний розпоряджатися лише своєю катедрою. Вперті греки знов виявили строптивість. Тоді московський уряд вдався до надзвичайних заходів. Державний канцлер дяк Андрій Щелкалов у приватній розмові пообіцяв Ієремії багатих дарунків і благополучного повернення додому, якщо той поступиться. Але патріарх все ще опирався. Тоді грекам без зайвих церемоній було сказано, що їх просто утоплять в річці. Час неспокійний, по дорогах бродить чимало розбійників, і навряд чи безвістно зниклих супутників патріарха хто-небудь буде шукати з далекого Константинополя...

Мабуть, останні “канонічні” аргументи московських сановників виявилися найпереконливішими. Греки були зовсім зломлены, бо перебували в гостинах у “доброзичливих” московитів вже майже рік, і швидко погодилися на всі їх вимоги, але з однією тільки умовою: щоб його самого патріарха “благочестивий цар пожалував і відпустив”. 26 січня 1589 р. патріарх Ієремія покірно виконав все, що від нього вимагали, і поставив патріархом Московським приятеля Бориса Годунова митропо-лита Йова. Згідно церковних канонів, обрання патріарха проводилося з трьох достойних кандидатів. Формально вчинили так і цього разу. Але, цікаво, що на вимогу царя та його співправителя зазадалегідь було розписано сценарій усієї церемонії

Забувши про все, за чим їхав до Москви, грецький патріарх став збиратися додому, але його знов затримали. На цей раз від греків стали вимагати підписати складену в Москві фальшиву постанову Вселенського собору про запровадження Московського патріархату. Ієремія відмовився це зробити, оскільки грамота була складена російською мовою, а грецького перекладу не було. Тоді знову в хід пішли погрози. Радник патріарха грецький митрополит Дорофей порадив Ієремії підписати грамоту, таємно наклавши на неї закляття. На соборній постанові, крім підпису Ієремії, були проставлені імена членів Синоду Константинопольської церкви. Цей документ зберігся в архівах, й ті історики, що його бачили, запевняють, що що всі ці підписи зроблені однією рукою...

Нарешті, 19 травня патріарх Ієремія отримав дозвіл виїхати з Москви. Б.Годунов щедро обдарував греків, адже ж справа того була варта! Цар Федір подарував Ієремії золоту митру, прикрашену дорогоцінним камінням, на якій було написано: “від царя - патріарху”. Згодом, вже навздогін, грекам послали ще 1000 золотих карбованців на будівництво патріаршої резиденції.

Так у Москві постав “Третій Рим”. Як пише російський історик церкви Р.Скринніков, “православний Схід насторожено поставивися до чутки про утвердження патріаршого престолу в Росії. Знайшлося чимало богословів, що ставили під сумнів законність акції, проведеної Константи-нопольським патріархом без ради із Вселенським собором.” До того ж Москва вимагала, щоб за новопоставленим главою церкви визнали третє місце серед патріархатів. Цю вимогу Б.Годунов підкріпив щедрими подарунками усім патріархам. Ці заходи мали певні наслідки, адже ж східні церкви не мали такого впливу і матеріальних ресурсів, як Московська церква. Собор східних патріархів, що тривав у палких суперечках в 1590-1593 рр., санкціонував обрання Московського патріарха, але дав йому лише останнє, п’яте місце.

В плані канонічності не мало жодної чинності й приєднання до Московського патріархату Київської митрополії. Після трагічної Переяславської ради 1654 р., (ювілей якої блюзнирьські збирається святкувати наш президент), що приєднала Україну до Російської імперії, починається шалений тиск на Київську митрополію з метою підпорядкувати ії Московському патріархату. Звичайно, це була давня мрія московських можновладців, адже без України немає “Великої Російської Імперії”. Тоді навіть існувала спеціальна молитва, яку склали для царя Олексія Михайловича та його родини і надрукували в книзі “Пролог”, де прямо пропонувалося молитися “о еже престолу Киевскому соединитися з богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством”.

 Киівські митрополити Сильвестр Коссов, Діонисій Балабан та Йосип Нелюбович-Тукальський були категорично проти з’єднання з Московю. Противниками злуки з Московським патріархатом були такі видатні діячі української церкви, як Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Феодосій Сафонович, Віктор Загоровський та багато інших.

У 1661 р. Москва здійснила прешу спробу підпорядкувати собі Київську митрополію, призначивши її місцеблюстителем колишнього Ніжинського протопопа, нашвидкоруч рукоположеного в сан єпископа Оршанського, Мефодія Филимоновича. Це було відверте порушення церковних канонів — втручання світської влади у справи сусідньої незалежної церкви. Вселенський патріарх, дізнавшись про цей факт, негайно піддав Мефодія церковному прокляттю й забороні. Категорично виступив проти цього неканонічного кроку московського уряду й Московський патріарх Никон, який мав свої рахунки з царем. Так що “тишайшому” самодержцю Олексію Михайловичу прийшлося заднім рахунком виправдовуватися перед Вселенським патріархом і просити про зняття заборони зі свого ставленика.

 Але навіть москвофіл Мефодій Филимонович, коли на ділі відчув наслідки політики московських можновладців, виступив на захист канонічних прав Української церкви. У 1666 р. він від імені київського духовенства кинув в очі боярину Шереметєву палкі слова: “Если будет на то великого государя изволенье, чтоб отнять у нас вольности и права, и быть у нас митрополиту из Москвы, а не по нашему выбору, то пусть велит нас казнить, а мы на єто не согласимся ... Мы запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и за ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Киеве будет”.

Справа остаточного поглинення Київської митрополії Московсь-ким патріархатом завершилась трагічного 1686 року. Гадаю, що драматичні обставини цієї ганебної дії московських можновладців всім читачам газети добре відомі, оскільки про це неодноразово писалося. Отже немає потреби повторюватися про те, як московська влада неканонічно поставила митополитом у Києві Гедеона Святополк-Четвертинського, як під тиском турецького султана Царгородський патріарх Діонисій зрікся зверхності над українською церквою, отримавши за це “подарунок” - “три сорока соболів і двісті червоних”, як собор Константинопольської церкви позбавив за це Діонисія патріаршого достоїнства... Окремого дослідження потребує аналіз канонічності так званої “Синодальної” реформи церкви, яку провів цар Петро І. Як не опиралися архієреї начолі з місцеблюстителем патріаршого престолу українцем Стефаном Яворським, але “помазаник Божий” цар Петро, який відверто зневажав православну віру і благоволів до протестантів, скасував патріаршество і перетоврив церкву на ідеологічний департамент своєї держави. Майже на двісті років, а саме стільки тривав “синодальний” період історії Російської церкви, тривав, за висловом російського богослова Г.Флоровського, цей “Вавилонський полон”. Не будемо сьогодні тут говорити про те, як відбувалася насильницька русифікація української церкви, як найдавнішу на східно-слов’янських землях Київську митрополію, всупереч церковним канонам, перетворили на звичайнісіньку рядову єпархію в складі Російської церкви. Наслідки цих подій ми з вами преживаємо і сьогодні.

Після більшовицького перевороту 1917 року Російська імперія впала, і на її уламках постали незалежні держави, у тому числі й Українська Народна Республіка. Закономірним і цілком канонічним кроком було й відродження незалежної від Москви (автокефальної) Української Православної Церкви. Але тодішнє керівництво Російської церкви, засліплене шовіністичною ідеологією, не схотіло поступитися імперськими принципами і відновити канонічні права Київської митрополії. Запекла бортьба поміж прихильниками автокефалії Української церкви та так званими “тихонівцями” скінчилась жахливим погромом. Кривавий сталінський режим розправився і з тими, і з тими... Десятки тисяч православних братів і сестер з обох ворогуючих таборів були закатовані, сотні тисяч опинилися в радянських таборах... До 1939 року на весь СРСР від України до Далекого Сходу легально діяли не більше 100 (!) православних приходів і тільки 4 архієреї, але й останні - з числа тих, хто виявив лояльність до кровожерного радянського режиму...

 Сьогодні Московський Патріархат та його адепти в Україні , наче факіри в цирку, маніпулюють термінами “благодатність” і “канонічність”, замилюючи очі легковірним і неграмотним людям. При цьому ніхто не згадує про те, наскільки канонічним було “відродження” Московського патріархату у 1943 році, проведене з ініціативи та благословення “трійці”, але не Пресвятої, яку вшановують всі православні християни, а тодішньої правлячої в Радянському Союзі. Ініціаторами відновлення Московського патріархату, цілком лояльного комуністично-атеїстичній державі, виступили головні знатоки церковних канонів недовчений тифліський семінарист Йосип Джугашвілі-Сталін, горезвісний кривавий сталінський кат Лаврентій Берія та голова радянського уряду Молотов. В умовах військової кризи, коли СРСР вже два роки вів криваву Світову війну, в обмін на обіцянку союзників відкрити “другий фронт”, Сталін пообіцяв припинити переслідування віруючих. А згодом, коли радянські війська увійшли в Східну Європу і на Балкани, церковний фактор вирішили використати для сплочення довкола СРСР новостворених прорадянських країн “народної демократії”. “Великий вождь і вчитель” Сталін наказав виділити спеціальний урядовий літак і зібрати з таборів тих з єпископів і священиків, хто виявить лояльність до влади. Так у вересні 1943 було зібрано начеб-то “Православний собор” ( насправді ж це було лише зібрання з 19 чоловік), який оголосив “патріархом всія Русі” відомого своїми авантюристичними вчинками і співпрацею з НКВД митрополита Сергія (Страгородського). Кандидатура першого “радянського” патріарха була заздалегідь узгоджена з самим “Генераліссімусом”, і ні про який вибір з числа канонічно визначених достойних кандидатів мови, звичайно, не було. Так, в порушення всіх православних канонів і постанов самої Російської церкви був утворений той Московський патріархат, який діє й досі. І як би його чільні представники не намагалися сором’язливо замовчати свою недавню історію або відхреститися від “отців-засновників”, тобто тирана Сталіна та його поплічників, шила в мішку не заховаєш...

Російська церква зазнала чимало драматичних випробувань за свою історію. І як знати, чи не закляття патріарха Ієремії, накладене під час запровадження Московського патріархату, тяжіє над РПЦ? Сьогодні Московський патріархат є потужним провідником геополітичних інтересів Російської держави. Його головною метою є не спасіння своїх вірних, як належало б правдивій Христовій церкві, а утримання в полі впливу колишнього імперського центру пострадянських держав, що утворилися після розпаду СРСР у 1991 році. Ні для кого не секрет, що Москва досі не може змиритися з існуванням незалежної Української держави, і сьогодні робить все можливе, щоб відновити своє панування в Україні. Існують два міцних ланцюги, що утримують Україну під впливом Москви: енергетичні галузі економіки, які з легкої руки наших можновладців вже майже повністю перебувають під контролем російського капіталу, і православна церква як важливий фактор впливу на людську свідомість. Керівництво так званої УПЦ Московського патріархату, а насправді — Російської Православної церкви в Україні, відверто присягнула на вірність Москві, заявивши, що не прагне до церковної незалежності, що Українська церква (з її 1000-літньою християнською традицією!) ще буцім-то не готова до автокефалії, що їй достатньо й тих прав, якими вона користується тепер. За всією цією “канонічно-благодатною” риторикою адептів Московського патріархату криється банальне бажання чинити опір зміцненню позицій Української Православної Церкви Київського патріархату, яка послідовно відстоює канонічні права Українського православ’я.

Замість того, щоб покаятись перед вірними за всі заподіяні гріхи, очиститись і відродитись через справжню християнську любов, Московський патріархат продовжує у церковній царині здійснювати політику духовного імперіалізму, залишається потужним знаряддям в руках великодержавних російських політиків.

І на останок. Російська церква та її адепти в Україні, разом з доморощеними нащадками “непереможної партії” Леніна-Сталіна, знову й знову волають про “неканонічність” та “неблагодатність” Київського патріархату, а політично заангажовані чиновники з Генпрокуратури на цій підставі каламутять воду, раз за разом порушуючи клопотання про скасування нашої Помісної Церкви з реєстрації. Хочеться запитати: чи знайдеться взагалі якась політична сила, яка розглянувши “благодатні” діяння Московського патріархату, нарешті порушить клопотання про зняття його з реєстрації? Хоча б в Україні...

Священик Всіхсвятської церкви
м. Ніжина, історик