Як я з 70-річчям «особисто» дорогого Леоніда Ілліча вітав

Після підписання 1975 році Гельсінських угод радянська пропаганда почала інтенсивно творити культ особи генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. Тож 70 річний ювілей вже дорогого Леоніда Ілліча у 1976 році відзначався з не баченим зі сталінських часів розмахом.

Мені, на той час студенту 5-го курсу Чернігівського філіалу Київського політехнічного інституту, який знаходився на переддипломній практиці, у грудні 1976 року до цього ювілею звісно було байдуже. Тож поїхав на тиждень до друзів у Київ розвіятись...

Десь 22 грудня повертаюсь додому – а там всі перелякані. Мати у сльози: „Казала я тобі ніде не виступай, мовчи, бо як діда посадять. Приходили по тебе! Вже тебе тиждень шукають!”

Думаю, чи тікати, чи зразу здаватись у КГБ? Біжу на свою кафедру зварювального виробництва, а там з порога: «Де був? Тебе тиждень весь інститут шукає! Бігом марш в партком !»

Ноги в партком самі несуть, а думка в голові так і точить: ”За що, за що, за що?” Перше, що промайнуло: може тому, що в партію не вступив, в той час як старости груп на факультеті, крім мене, подали заяви на вступ до партії.

Відкриваю двері у партком і чую: „Сергію Васильовичу, ну й підвели ж ви нас усіх, а ще ленінський стипендіат!”

Ось тут і з’ясувалося, що весь студентський і трудовий колектив ЧФ КПІ „вирішив” привітати дорогого Леоніда Ілліча з 70 річним ювілеєм не як усі, а доручити направити телеграму особисто від імені єдиного на той час у філіалі ленінського стипендіата, тобто мене. А я схибив... Що тепер робити? Не знаю - хоч у прірву ?

Але секретар парткому хитро посміхнувся:„Дуже не переживай, хлопчино!” І пояснив, що коли мене не знайшли, в деканаті відшукали зразок мого підпису і урядова телеграма, як і положено, через обком партії була відправлена „лічно” дорогому Леоніду Іллічу.

„Пронесло !” - промайнуло в голові.

З того часу минуло 30 років. Вже майже не залишилося в живих поколінь українців, які пережили голодомор, війну, сталінські репресії... Але скільки тих, хто з ностальгією згадує СРСРівські „застойні брежнєвські” часи та мріє про повернення до них. Чи варто?