Нехай земля буде пухом! Пам'яті Леоніда Тереховича
Вперше Л.Н.Терехович надіслав до «Громади» кілька коротеньких віршиків, як то кажуть, на злобу дня у 1990 році. Надруковано один. Інші пішли у «корзину», бо через швидкий перебіг подій втратили актуальність. Тільки тепер я дізнався, як радів Терехович з того, що його віршик побачив світ...
Якось Леонід Никифорович зателефонував менi, попросив зустрічі.
... Худий, мовчазний, невисокого зросту зі змореним обличчям, у заношеному одязі. Розмова була короткою. Я попросив його писати замітки до «Громади», розповсюджувати газету на селі. Мені і в голову не прийшло, що я розмовляв з поетом.Та якось бандероль з газетами і примiткою «адресат помер», повернулась до редакції. Оце і все.
А далі про Леоніда Тереховича почали говорити як про поета, людину незвичайної долі. До редакції «Громади» потрапили два шкільні зошити з поезіями Тереховича, датовані серединою 1990 і початком 1992 років. Всього 121 вірш. Це були вірші поета!
Не можна було допустити, щоб слово поета-мученика загубилось в темряві небуття. Почались пошуки спонсора, щоб видати бодай невеличку збірочку поезій Леоніда Тереховича.
Що писав поет протягом життя — невідомо. Скільки згинуло його поезій у виправних таборах, лікарнях, просто в круговерті занедбаного побуту?
Кілька віршів з «кадебістської» справи поета – оце і все, що вдалось розшукати. А, може, хтось зберігає ще якийсь зошит з творчим доробком поета? Якщо так, то передайте його в обласний держархів (як це зробив я).
Будемо сподіватися, що нащадки виявляться розумнішими від нас і належно вшанують нашого обдарованого земляка. І якщо при житті Поет спав на лавах і нарах, то нехай по смерті земля йому буде пухом!
В. МОСКАЛЕНКО,
редактор незалежної газети Чернігівщини
«ГРОМАДА»
«Наш паровоз, вперед лети!..»
Й
погнали, й полетіли
До
сонцесяйної мети
Крізь
грізні заметілі...
І
чорним мороком курить,
І диким
вітром свiще,
Димиться
прахом без жури
Червоне
попелище.
Плекали
до пори порив,
Парів
лиш піддавали,
З’їжджались
до концтаборів,
В тюремнії
підвали...
Хто не
дрижав, не падав ниць,
Ті
підіймались вище:
Їх з
переповнених в’язниць
Звезли
на кладовище.
I так
збулось, як повелось, —
Не
схибивши нітрохи...
Ой, як
летів наш паровоз
Вперед
— до катастрофи!
2.02.92
р.
Зцiпивши зуби, біль палючий свій
ношу в
собі,
не
виплесну і краплю,
ношу в
собі, не втративши надій:
переболить —
ще рано ставить крапку.
Iще
живу,
пройшовши сто смертей
з
дурним бажанням вік не мати згуби,
не
піддаюсь,
палючий біль оцей
ношу в
собі,
ношу, зціпивши зуби.
16.07.92
р.
Ми про живих катів мовчим,
зате
відважні проти мертвих,
щоб нам
пожерти на пожертви,
щоб не
зостатися ні з чим...
Про
незворотне-iсторичне
все
чуєм крики істеричні;
і
недалеко до гріха:
оратор
ледь не вибуха!
Трибунно
паляться запали,
димовище
іде від них...
Ой,
мертвих дуже налякали!..
Давайте,
може, й про живих?
10.07.92
р.
ЗА ГРИБАМИ
Під
себе будні загрибали,
та
древній потяг напосів, —
я
вириваюсь за грибами
в
святкову музику лісів.
Мені
назустріч мелодійно
іде-гуде
зелений шум,
і я
душею молодію,
звільнившись
від буденних дум.
Уже,
напевно, не одвикну,
до лісу
всім єством присох:
тут
зачаїлося одвіку
переосмислення
епох.
Щоб
вічність уловить антенно,
й
незгасний запал ще горів,
веде
стежина сьогоденна
ген до
первісних чагарів.
Перед
красою лісовою
на дух
прапращурів молюсь
і
вилупатою совою
в
людську минувщину дивлюсь...
19.07.92
р.
С. РЕП’ЯХУ
Я
потопав в житейському багнi...
Мій
рятівник подав дрючок мені,
і я
схопив, і з розпачу стогнав,
але
поволі вилізав з багна.
Іще
стою, вклоняючись багну,
іще
свою поразку не збагну,
іще не
можу випустити з рук
той
самий, врятувавший мене, дрюк...
Не можу
ще оговтатись ніяк
та
втримуюсь від радiсних подяк,
бо не
проймає душу забуття:
цим
дрюком били мене все життя.
22.06.92
р.
Закоханий в безмежний білий свiт,
я знаю,
що у кожного вiн свій,
й ніхто
на світі всі людськi світи
в
один-єдиний ще не міг звести...
Ще в серці немовляти ожива
велична
неповторнiсть світова,
щоб дух
новий з роками долетів
до
мислимих й немислимих світів!
Несе людина через все життя
своє —
окреме — світосприйняття,
лише в
кінці під покривалом літ
зникає
світло,
і
зникає світ...
1.08.92
р.
Скінчиться все в обшарпанім хліві,
де ще стоїть моє стареньке ліжко,
і виявиться, що були праві
всі ті, кого не підпускав я й близько.
Хай був колись і молодий, і здiбний, —
минулому
немає вороття...
Якщо
життю я зовсім непотрiбний,
то чи ж потрібне і мені життя?
23.10.90 р.
Коли помру — це буде скоро, —
хай
пам’ять в забуття не лине...
Можливо,
хтось нап’ється з горя,
а хтось,
можливо, смачно сплюне...
Чи пам’ятку якусь поставлять,
чи
потанцюють на могилі, —
нехай
знеславлять чи ославлять
ненависні
мої та милі...
Чи викличу сльозу дівочу,
чи
матюкне ровесник гидко, —
по
смерті одного лиш хочу:
аби не позабули швидко.
27.07.92
р.
Шануймося, люди, бо ми того вартi,
щоб
душі зігріла повага незла,
щоб
совість незрадно стояла на вартi,
і щемна
надія розраду несла.
Нам треба свідомо ставати на муку,
порвать
по живому, щоб вийти з пітьми...
Лише б
не забути святої науки —
в нелюдських
умовах зостатись людьми.
31.12.91 р.
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 14706 |
Коментарі (9)
abc | 2008-03-28 19:52
Между прочим, я остатками своего цемента, гипса и шпаклевки замазал нехорошие слова на лестничной площадке, горелые спички на потолке.... Не помогло.
Все правильно. Люди, відповідальні за себе і все навколо себе, такого не зроблять. А от ті, хто орієнтований на зосередження відповідальності поза собою, і гидять. От Ви казали, варягів треба звати, нехай лад в Україні наведуть. Так ті, хто Вам повірив, і гидять. Мовляв нехай Sirko варягів покличе, щоб поприбирали. Бо інакше навіщо вони тут здалися? А Sirko бач, сам взявся...
Sirko | 2008-03-28 00:19
Може, якби кожен трішечки своєї мозкової активності, декілька гривень, та годинку часу систематично виділяв на наведення ладу в країні, то і життя б швидко покращилося....
Между прочим, я остатками своего цемента, гипса и шпаклевки замазал нехорошие слова на лестничной площадке, горелые спички на потолке.... Не помогло. Снова всё возникло. Бесполезное это занятие.
Отккда воры берутся? Вот стоит человек перед зеркалом и думает: я трудился трудился для народа, для Украины. А оно не помогает. Всё опять возникает. Да пропади оно всё пропадом! Лучше я в чиновники запишусь, да землицы себе надерибаню. А уж мои потомки в люди выйдут!
abc | 2008-03-27 10:25
Ирина Терехович | 2008-03-27 09:05
И за сайт спасибо. Если бы все читали побольше!
Сергій | 2008-03-26 19:36
М.Боюра, майже всі відомі мені матеріали знаходятся за адресою: http://arkgor.ipsys.net/Terehovych.htm Мій e-mail: 4664@list.ru
Гість | 2008-03-26 19:23
---------------------------
Дитяче паралельне питання - скільки полковників бувшого КДБ не примарою ще ходять нашим містом і чи ностальгують вони за колишніми часами? Хоча б один з них зрозумів, що робив і як його назвуть нащадки?
argo | 2008-03-26 18:45
Сергій | 2008-03-26 17:48
... чи може боялися полковника бувшого КГБ, котрий через коліно ламав долю поета?
М.Боюра | 2008-03-26 16:49