На Усть-Неру. Несподівана зустріч із земляками

Продовжуємо віртуальну подорож екстремальним якутським автостопом разом з підготовкою нової книги Олександра Волощука «Назустріч сонцю».

Слово автору:

О 8-й годині ранку до місця моєї стоянки біля Томтору під’їхала „Нива” з водієм-рибалкою. Дізнавшись, хто я такий і куди прямую, він сказав:

- Тут вчора двоє йшли на Магадан. Один старий, з бородою, другий молодий. Взимку на велосипедах їдуть, влітку пішки йдуть. Кому що подобається. А я от риболовлю люблю.

Дійсно, досягнення Магадана для багатьох мандрівників-екстремалів за останні роки стало своєрідним тестом на „професійну годність”. От наш брат і йде, і їде на крайній Північний Схід Росії...

Вийшов на Колимську трасу. До найближчої „цивілізації” – великого селища Усть-Нери - звідси залишалось близько 400 кілометрів. Машин дуже мало. Спочатку проїхав „УАЗ” з магаданськими номерами, але водій розвів руками – мовляв, немає місця.

Наступної машини чекав більше двох годин. Аж ось з боку Теплого Ключа з’явився „Урал” і зупинився перед піднятою рукою. Водій сказав, що їде до якутського села Ючугей, тобто разом з ним я міг проїхати 230 км, до залишків селища Кюбюме, де дорога розгалужується на дві – стару і нову Колимські траси.

Дізнавшись, що пасажир дістався в Якутію з України, водій посміхнувся:

- Я теж з України, з Хмельницької області. Приїхав сюди в 1986 році на заробітки, та й залишився. Ну, будемо знайомі, мене Михайлом звати.

Із подальшої розмови з Михайлом з’ясував, що він за час своєї якутської біографії встиг тричі оженитися на місцевих жінках. Але кращими дружинами все ж вважає українок („Тутешні жінки надто примхливі і невірні”).

Михайло їхав в Ючугей у відрядження, ремонтувати котельну. Але не один, слідом за ним їхало ще дві машини – „КамАЗ” і „МАЗ”-автокран. Проїжджали вже знайомі мені місця: Широківський перевал, перевал „Ленінські гірки”, річку Малиновку, село Развилку, Жовтий і Чорний прижими.

На одній із зупинок я пересів з „Урала” в „КамАЗ”, бо там було більше вільного місця. Його водій – Анатолій Латишев – з місцевих, майже все життя прожив у Хандизі. „П’яна” особливість Якутії, від якої я постраждав напередодні, проявляла себе і сьогодні. На зупинках для перепочинку, які робились через кожні 70-80 км, з кабіни однієї з трьох машин діставалась пляшка горілки, нехитра „закусь” і, „підбадьорившись” таким чином, водії рушали далі.

Я помітив, що на стані Михайла і Анатолія випита горілка особливо не позначається (за кермом обидва почувалися впевнено), чого не можна було сказати про їхнього третього товариша – водія автокрана Сергія. Він був явно п’яний, але, навіть незважаючи на прохання Михайла і Анатолія лягти відпочити і поспати, продовжував вести машину. Це могло погано скінчитись і я сказав про це Анатолію.

- Головне, що ми вже проїхали прижими. Далі крутих обривів немає, він хіба що в болото заїде чи з деревом „поцілується”...

Увечері доїхали до метеостанції „Східна”. Щоб якось розім’ятися, Анатолій дістав з-за сидіння машини рушницю і запропонував постріляти по порожніх пляшках і консервних бляшанках. Я погодився. Стріляли з 20 метрів дробом. Незважаючи на не зовсім добрий зір, я стріляв без промаху, хоча розумів, що влучити у ціль дробом – справа нехитра. У Анатолія до мене було лише одне зауваження – „Ти довго цілишся”.

Біля метеостанції і заночували, розташувавшись у кабіні. Вночі дався взнаки континентальний клімат Якутії – температура знизилась майже до нуля і тому довелося закутуватися у спальник. До ранку „Урал” і „МАЗ”-автокран чомусь нас не наздогнали. Анатолій вирішив їхати в Кюбюме і чекати їх там.

Неподалік Кюбюме обабіч дороги розташовувався великий наметовий табір французьких кінематографістів, які знімали у Східній Якутії фільм про Мауглі і, за словами Анатолія, запрошували аборигенів-якутів на зйомки в „масовках”, платячи за це їм по 1000 рублів у день. Навкруги було багато озер, над ними білим покривалом висів ранковий туман.

Влітку 2006 року Кюбюме являло собою покинуте селище, в якому залишалось лише двоє людей: баба Рая, що продавала водіям горілку і чоловік, що продавав тим же водіям бензин. Тепер в Кюбюме не було нікого – баба Рая працювала в їдальні шляховиків у Теплому Ключі, а чоловік продавав бензин на іншому березі річки, на новій Колимській трасі. Коли ми з Анатолієм під’їхали заправлятися, господар бензоколонки впізнав мене.

- А я тебе пам’ятаю. Тоді ти теж був з рюкзаком, тільки їхав не на Усть-Неру, а в Томтор.

Чекати „Урал” і автокран довелося довго. Навіть дуже довго. Анатолій встиг „закалимити” пляшку горілки, перетягнувши за допомогою тросу на інший бік річки якута на „УАЗі”. Ми навіть розклали багаття і поснідали, а машин все не було. Анатолій вирішив, що щось трапилось і вирішив їхати назад шукати Михайла і Сергія. Оскільки рюкзак залишився в „Уралі” Михайла, я теж вимушений був повертатись.

Зниклі машини були знайдені за 35 км від Кюбюме. „Урал” стояв на дорозі, а автокран знаходився неподалік, посеред болота. Що ж трапилось? Те, що й мало бути.

Сергій, зморений алкоголем, заснув за кермом, машина з’їхала з траси і загрузла у болоті. Витягати її тепер треба було довго і нудно. Винуватець пригоди відсипався у кабіні, а Михайлу і Анатолію залишалося тільки матюкатися. І „лікувати” зіпсовані нерви горілкою...

Я розумів, що ця заминка надовго. Тому, коли на дорозі з’явився „уазик” з номерами Хабаровського краю (27 RUS), що рухався в потрібному мені напрямку, я його зупинив. Інженер-шляховик Іван Іванович повертався з відпустки на роботу – на спорудження мосту через річку Ельгу. Погодився підвезти і мене.

На прощання Михайло подарував кілька банок тушонки і „біч-пакетів”, побажавши щасливої дороги. Іван Іванович не особливо поспішав, навіть зупинився на одному зі струмків порибалити на харіуса. А коли рушили далі і в процесі спілкування він дізнався, що я з Чернігова, то раптом повідомив:

- Неподалік нас, на протилежному боці Ельги працюють якутські шляховики, серед яких є чернігівська бригада. Якщо хочеш, можу тебе з ними познайомити.

Звичайно, я цього хотів. Ще б пак! – за тисячі кілометрів від рідного міста зустріти земляків, і не одного-двох, а цілу бригаду. За вікном машини були знову знайомі місця - табір мостовиків на річці Брюнгаде (тільки тепер він спустів, бо будівництво мосту закінчилось) і дорога, по якій у 2006 році в парі з Володею Сухарєвим ми йшли пішки 40 кілометрів.

Біля Бадрану із зустрічного „УАЗу” вийшов чоловік в одних трусах і з рушницею в руках. Впізнавши Івана Івановича, він радісно заговорив:

- Ну привіт, Іванович! Скучив вже за роботою? Ну от і добре, а то я все тебе чекав, щоб разом на глухаря сходити. Їх у цій тайзі багато як ніде!

Чоловік у екстравагантному „вбранні” виявився старшим експертом будівництва мосту через Ельгу Олексієм Зайцевим. Під’їхали до річки. Тут повним ходом йшли будівельні роботи, працювали десятки людей і багато потужної техніки.

Міст через Ельгу був останньою з’єднувальною ланкою у довгому „ланцюзі” федеральної траси „Колима”. Після здачі мосту в експлуатацію нарешті можна буде вести мову про наскрізний автомобільний рух від Якутська до Магадана. А зараз на спорудженні мосту і самої дороги по обидва береги Ельги працювали бригади, мостові і шляхові загони з Тинди, Хабаровська, Якутська, Іркутська, Тюмені, Москви, Башкортостану і, що особисто мені було приємно, з рідного Чернігова.

Поки чекали катер на протилежний берег, Олексій Зайцев пригостив копченою ведмежатиною. Таку страву їв вперше у житті, на смак ведмежатина схожа на яловичину. Від Олексія також дізнався про трагедію, яка трапилась на річці вчора – під час робіт в Ельзі втонув мостобудівник з Іркутська. Причина – порушення техніки безпеки.

Той же катер, що і два роки тому, доставив мене на лівий берег Ельги. Тільки от у будиночку біля переправи вже не було дідуся Олександра Васильовича і якута Нергуна з розідраною ведмедем рукою. Олексій Зайцев та Іван Іванович привели в табір шляховиків, у якому мешкали та працювали чернігівці, познайомили з бригадиром – Анатолієм Павловичем Кирильченком. Він був відверто здивований появі мандрівника-журналіста з Чернігова, але водночас і дуже радий.

Анатолій розповів про себе. Народився в селі Кархівці Чернігівського району, з 1984 року живе і працює в Якутії на будівництві доріг. Заслужений шляхобудівник Росії. Часто буваючи на Чернігівщині, набрав бригаду надійних людей, разом з якими вже не перший рік будує дороги в Якутії.

Познайомив Анатолій Павлович зі своїми хлопцями з бригади. Водії Микола Дрань і Юрій Мельник, начальник ділянки Микола Осипенко, електрозварник Сергій Діденко, скреперисти Микола Васильович Чух і Микола Григорович Чух (вони не родичі). Коли спілкувався з ними, віднайшлися і спільні знайомі, що зайвий раз підтвердило, що світ тісний. Чернігівські шляховики працюють в Якутії добре і цілком задоволені і роботою, і зарплатою.

- Працюємо вахтовим методом: сім місяців – з березня по жовтень - будуємо дороги, п’ять місяців відпочиваємо дома. Робочий день триває з 8.00 до 19.00, вихідних майже немає.

Зарплату маємо пристойну, але отримуємо її лише після закінчення вахти. Так надійніше, ні в кого не виникає ніякої спокуси. Харчування безкоштовне, проїзд з України до місця роботи і назад оплачує Міністерство транспорту Якутії. Чому б так не працювати?

У жовтні нинішнього року повинні закінчити роботу на федеральній трасі „Колима”, а наступної весни нас кинуть на якусь іншу дорогу – в Якутії їх багато, а ще більше має бути.

Щоб будувати дороги, потрібні не тільки практичні знання, а й добре здоров’я, тим більше в такому складному кліматичному регіоні, як Якутія. Та я помітив, що з цим проблем у моїх земляків немає – всі чернігівці як на підбір міцні, сильні і витривалі.

Під час вахти живуть майже у спартанських умовах: по 4-5 ліжок у вагончиках, всі «зручності» надворі, є лазня. Інколи в табір шляховиків поритися на смітнику навідуються ведмеді.

На пам’ять про несподівану зустріч на новій Колимській трасі я отримав в подарунок від земляків книгу „Колима-Вілюй” – своєрідний атлас існуючих і майбутніх автомобільних доріг на величезній території Якутії. В таборі шляховиків і переночував, а коли наступного ранку збирався у дорогу, один із земляків - Микола Дрань - збільшив вагу мого рюкзака на кілька кілограмів, укомплектувавши його банками з тушонкою, згущеним молоком, рибними консервами.

Домовились наступного разу зустрітися вже у Чернігові. На прощання сфотографувався разом з чернігівською бригадою. Світлина вийшла чудова: шестеро міцних суворих чоловіків на фоні потужної шляхобудівної техніки і якутських сопок...