Голодний 1947 рік у Чернігів

Січень нового, 1947 року знову нагадав: в Асенізаційному обозі траплялися історії, які нині, з висоти 2000-х, пояснити можна хіба що маючи уяву і добру порцію терпіння.

Щоб збагнути їхню логіку, доводиться мандрувати у післявоєнний Чернігів — світ, де здоровий глузд часто блукав десь і губився.

Звідки, наприклад, узявся на підприємстві бичок, якого хтось «позичив», «спулив» чи просто вкрав на їжу?

Почалося з того, що сторож попросив конюха підмінити його на ніч. Дізнавшись, директор Тарасюк вибухнув обуренням і видав грізний наказ: ще раз хтось самовільно зміниться на посту — і справу негайно передадуть до суду.

Та це виявилася його лебедина пісня на чолі асобозу. Уже 17 січня міськкомунгосп знімає Тарасюка з посади й призначає нового директора — завгоспа Терехрова. І так Тарасюк, попри всі намагання поводитися як «господар становища» і звалювати провини на підлеглих, протримався на «тепленькому» місці всього два роки й один місяць. Причину звільнення у сутінках минулого приховала пилюка наказів міської влади у той непростий рік…

РЕВІЗІЇ і ЗВІЛЬНЕННЯ

Новопризначений директор, який довго працював поруч із комірницею Фанею Гуревич, наступного ж дня звільняє її — за «безоблікове ведення комори». Таке формулювання виніс ревізор міськкомунгоспу. Хто ж винен насправді — попередник Тарасюк чи сам Терехов, який тепер швиденько усуває зайвих свідків, — питання майже філософське. Адже саме він був завгоспом і прекрасно знав, що відбувалося.

…Гортаючи книгу наказів підприємства, бачиш перед собою змучений інтригами й напівголодний 1947 рік — рік, що штовхав людей на вчинки, від яких у спокійніші часи вони перехрестилися б і втекли подалі. У боротьбі за виживання й лікті гострішають.

Новий директор взявся за дисципліну з ентузіазмом, гідним кращого застосування. Мало не віддав під суд нічного сторожа, який заснув на посту, залишивши ворота незачиненими, коли опівночі повернувся останній асенізатор. Порушення особисто зафіксував Таранов.

Та не минуло й двох тижнів, як сторожу Грищенку пригадали всі його «трудові подвиги»: як Таранов, тоді ще завгосп, виводив коня, а той мирно сопів на возі; як уночі з 5 на 6 грудня зникли три дошки, а потім іще одна — на Новий рік. Грищенка звільнили без виплати грошей, попередньо утримавши вартість украденого. Сувора арифметика голоду.

ПЕРЕЛОМ — ПІДСУДНА СПРАВА

Останній день лютого 1947 року. Коні, виснажені недоїданням, ледве стоять. Кінь «Бравий» асенізатора Духна падає та ламає ногу. Підприємству нанесені великі збитки  — і тварина гине. Ветеринарна лікарня фіксує випадок, справу готують до передання в суд. Із зарплати Духна, який став цапом відбувай лом, утримуватимуть 25 відсотків — крайній знайдений.

Та директор добре розумів першопричину: коням просто не вистачало їжі. Уже за кілька днів він наказує збільшити норму сіна на 4 кілограми — до 16. Ніяких «відходів зерна» вже не існувало: їх з’їли ще взимку.

Навесні почастішали випадки, коли асенізатори виливали нечистоти туди, куди зручніше — або куди «просили» місцеві мешканці. Таранов попередив: зливати тільки на поля й у сади колгоспів та радгоспів за договорами. Інакше — штраф або суд. Це нагадувало ту саму радянську приказку: «Крок вліво, крок вправо — розстріл».

Щоквартально перевіряли залишки фуражу й картоплі. Голод — не тітка. Холод — теж.

До 3 квітня наказали навести лад: вилучити «буржуйки» з гуртожитку, перевірити прописку всіх мешканців і доповісти в міліцію. У ті часи перевірки гріли значно частіше, ніж печі.

ПРОТИ ТИФУ і … СОБАК

До напівголодного побуту — хліб і цукор за картками — додавалися епідемії. 12 квітня на підприємстві зробили щеплення від тифу. Через 14 років цей день стане Днем космонавтики, але тоді космос був далекою мрією, а ось побут — доволі приземленою бідою. Людина не була пріоритетом у «найщасливішій країні світу».

Ще однією проблемою стали голодні собаки. Ловити їх доручали асабозу. Цю професію називали «гицель» — і вона вимагала нервів не просто сталевих, а, здається, титанічних. Особливо тим, хто мав співчуття до «братів наших менших». 19 травня директор звільнив одного з ловців — той «не міг виконувати цю роботу». Тобто в нього просто залишилося серце.

ДОГАНИ і КОНІ ІЗ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

Погрози судом сипалися, як насіння з дірявого мішка. Один із працівників обробив 5 соток власного городу у робочий час — отримав сувору догану, штраф у 50 рублів і попередження про можливий суд.

У асобозі катастрофічно бракувало коней. Тож 12 червня директор відряджає завгоспа та двох працівників до Луцька — пригнати десять коней із Західної України. Подорож туди й назад затягнулася майже на три тижні — до 4 липня.

У цей час косять луг за Десною. Коней усе одно не вистачає —треба ж  і сміття, і нечистоти вивозити. Тому ще одного працівника відряджають по коней у Луцьк. А трьом попереднім, як у нагороду,  дозволяють скосити собі по 30 соток трави на сіно на важкодоступних берегах озера Глушець — бонус за мандрівку.

За перевезення сіна з Глушця на територію асобозу й подачу на горище конюшні платили один рубль за кожен пуд — 16 кілограмів тодішньої радянської радості.

Траву косили навіть на території старого пивзаводу на вулиці Київській — і теж везли в асобоз.

Про КОЖУШОК і НЕДОТОРКАНІ ТРІСКИ 

А ось за погане прибирання ділянок на вулицях Чернігова в серпні звільняють двох прибиральників. В опалу потрапили  Гайдук і Савенко. Наступного дня на їхні місця вже беруть інших. «Святе місце порожнім не буває».

…Та були й моменти людяності. Короткий кожушок, колись виданий працівнику Кравцову, залишили його дружині — як пам’ять про чоловіка, загиблого на війні.

А от асенізатори вперто продовжували зливати нечистоти там, де ближче. Несанкціоновані зливи знаходили біля дороги на Київ, поруч із Десною та поблизу водокачки на Стрижні. Розслідування тривало довго. Винним виявився Замалкін. Заяву та акт водокачки передали до міліції. Справа — підсудна.

Наприкінці жовтня — на початку листопада стартував опалювальний сезон. Усі тріски зі столярного цеху дозволялося збирати лише прибиральниці і нікому іншому! Тріски тільки для розтоплення печей контори.

За фуражем на зиму директор двічі їздив особисто до райцентру Дмитрівка (нині — селище в Ніжинському районі).

У грудні 1947 року траплялися перебої з водою у колонках. Для напування коней забороняли використовувати ополонку Стрижня , щоб коні не провалилися під лід. Треба було купити дерев’яні корита й наливати воду туди. За першими ознаками хвороби коня знімали з роботи.

Цього ж стосувався і останній наказ року: проводити дезінфекцію конюшень і хворих тварин, а за потреби — відправляти їх до ветлікарні.

Владислав  САВЕНОК

Щира подяка Олександр Близнюк за допомогу в підготовці публікації.

(Далі буде)

На знімках із ДАЧО (Державний архів Чернігівської області):

— споруда міськомунгоспу на Валу, передана 11 січня 1945 року під клуб «Водник» (згодом — їдальня «Водник»); — книга наказів Асобозу за 1947 рік;
— Чернігівський історичний музей (початок зими 1944 р.);
— зруйнована будівля старого пивзаводу на вулиці Київській після війни, де асобоз косив траву;