Соколов про генерала, вибори, довіру і будинок напроти Єлецького

Газета Чернігівської міської ради «Чернігівські відомості» вмістила сторінкове інтерв’ю-суцільнийшлакоблок з міським головою Олександром Соколовим.

Попри всі його недоліки і натяк-заявку на місцеві вибори та вибори мера на новий термін, воно містить відповіді на актуальні питання.

Подаємо без втручання в текст і його недосконалу структуру.

"Чернігів дуже гарний. До того ж із водою і теплом у квартирах, працюючими школами, садками, лікарнями, музеями, бібліотеками й церквами, концертними залами, кафе та ресторанами. Але це також місто постійно зраджених кимось виборців, та ще й із мером, який «нічого не робить», — про це вам повідомлять одразу охочі поговорити. Парадокс у тому, що міський голова Чернігова — один із небагатьох в Україні, хто на своїй посаді вже понад 10 років і був обраний тричі. А от що він сам думає про свою роботу і про своїх виборців, Олександр Соколов погодився розповісти нашій газеті.

— Ви, Олександре Володимировичу, пережили разом із громадою міста стільки, що вистачило б на кілька життів: дві революції, економічну кризу 2008-го, не злічити виборчих кампаній. Як вдається втримувати ситуацію, мобілізувати команду і втриматися самому, адже ваша посада не дає можливості десь пересидіти й перечекати, поки все минеться, мусите керувати за будь-яких обставин?

— Пам’ятаєте такий жарт про генерала, який, якщо біжить у мирний час, то викликає сміх, а під час війни — паніку. Мені доводилося неодноразово бачити розгубленість в очах людей, але я завжди турбувався про одне: щоб у моїх очах ніколи не було розгубленості. Не можу сказати, що не було в мене внутрішнього хвилювання, але це та розкіш, яку не може собі дозволити керівник. Революція несе певні ідеї, але життя міста має тривати всі 24 години. Місто має працювати, відпочивати, вчитися, бути в теплі й чистоті, людям треба знати, що вони робитимуть завтра й післязавтра.

— Тобто, що б не відбувалося, ви займаєтеся своєю справою на своєму посту?

— Можна й так сказати. Я намагаюся робити свою справу, а якщо хтось починає кивати на труднощі, то на це є відповідь: треба шукати не причини для виправдання, а можливості. Від зарплати ж ніхто не відмовляється, отже, треба виконувати свої функції. На жаль, не все залежить від мера, від міста. Буває, працюємо рік-два, а потім форс-мажорні обставини — і все летить у прірву. То що, впадати у відчай? Але ж це нічого не дасть, нічого! Краще відкласти цей проект, займатися іншими напрямками. От ви казали про революції. Коли ми починали співпрацювати зі Світовим банком по кредиту для реконструкції водоканалу, це був якраз 2004 рік, потім почалася революція — знадобилися додаткові узгодження з банком, потім знадобилися рішення від Верховної Ради, Міністерства фінансів. А час іде, і все це не залежить від нас. Потім мене мером не обрали, далі знову обрали, і ми продовжили займатися цим проектом. Ми єдині в країні зробили все, що передбачалося для співробітництва зі Світовим банком, щоб отримати кредит. І тут долар замість 8 гривень злетів до 24. У результаті нам пропонують уже не 6 мільйонів віддавати по кредиту, а 20!

— Я вважаю, що кожен має відповідати за свою ділянку. Ми зробили все, що від нас вимагалося Світовим банком. Але ж за курс долара ми не можемо відповідати. І це урок на майбутнє. Ми, наприклад, зробили проект, і тепер місто має можливість взяти 33 млн доларів на реконструкцію тепломережі, але ми змушені цей проект відкласти, хоча вся підготовча робота зроблена. І нехай цей кредит розрахований на 20 років, і тоді вже точно буде інший мер, але ж ми повинні розуміти, що повертати кошти по кредитах — це стосується всіх! Усіх нас. Тому ми відклали це рішення на наступний рік. Можливо, це буде мікро-кредит. Головне, що ми вже маємо досвід, і є люди, які пройшли цей шлях і вміють це робити.

— Ви були нещодавно в Брюсселі на конференції з енергоефективності. Розкажіть про враження та вис-новки, які зробили в підсумку.

— Враження такі. Порятунок потопаючих — у руках самих потопаючих. Як вірно і те, що шлях подолає той, хто іде. Європа розраховує свої плани на 30 років наперед: щодо використання енергоносіїв, клімату та іншого, і відповідно виробляє загальні стандарти, що стосуються і техніки, і споживання, і лімітів використання. І ми маємо знати ці стандарти, якщо хочемо до Європи. На грудень цього року запланований світовий Форум у Франції щодо викидів СО2. І вже наступного року разом із Європейським інвестиційним банком вони оголосять свої критерії для отримання кредитів. А ми зробили План дій сталого енергетичного розвитку на 2015—2023 роки, загалом вийшло проектів на близько 63 мільйони, вони стосуються різних сфер. Зокрема, будинки потрібно утеп-лювати, адже вік багатьох із них — понад 50 років. Ми обов’язково і свої кошти будемо залучати як співфінансування, і кредитні будемо брати, і виробляти критерії найбільш вигідної реновації. У нас є програми, ми запроваджуємо їх у школах, дитсадках, лікарнях, щоб, насамперед, зекономити споживання тепла та енергоносіїв, щоб певні кошти зберегти для громади. Зараз іде процес децентралізації, тож якщо хочеш жити, маєш зароб-ляти громадою. Можу сказати, що ми достатньо зробили впродовж цих років. Зокрема, встановили індивідуальні ІТП, і на цьому нашому прикладі вчаться інші. Ми потроху наближаємось до європейських стандартів.

— А міста-побратими, я нарахувала їх 12, і серед них європейські міста, такі як Меммінген, Огре, Габрово та інші. Наскільки ефективною є співпраця з ними?

— Дуже корисною є така співпраця. Окрім культурних програм, ми намагаємося розробляти спільні проекти в багатьох сферах. Адже Європа готова кредитувати, але, наголошую, кредитувати. Натомість гранти надавати не поспішає. І тут я сподіваюся на підтримку наших міст-побратимів із Євросоюзу, сподіваюся на рівні інтуїції, скажімо так. Окрім того, необхідна допомога іноземних експертів, як ми з НЕФКО працювали. Така співпраця теж дала дуже позитивний результат, було зроблено реновацію 11-ї школи, 70-го дитсадка. Як висновок можу сказати, що ми не просто маємо говорити про бажання бути в Європі, треба бути готовими до цього у своїй свідомості та діяти щодо запровадження цих стандартів. Про це нам ввічливо там говорять.

— Знаєте, кожне місто має свої особливості. Прага подобається. У Брюсселі дуже багато туристів, а щодо розрекламованих скульптур того відомого хлопчика й дівчинки, то скажу, що такі характерні іміджеві особливості треба мати. Але ж наскільки важливою є стабільність! Наприклад, до Чернігова завжди їздили наші білоруські друзі, а потім як відрізало — нікого! Дзвоню колегам до Гомеля, запитую, у чому справа, а вони розповідають, що машину в когось відібрали. У кого? Де? Змушені були звертатися до нашого місцевого бізнесу, щоб профінансували автобус. Привезли кореспондентів білоруських, влаштували їм зустріч із прикордонниками, митниками, міліцією, які на всі запитання готові були відповісти. Ви думаєте, одразу все заспокоїлось? Нічого подібного, інерція страшенна.

— У зв’язку з цим, на вашу думку, чи не було б доцільним створити в Чернігові іміджеве агентство, яке б цілеспрямовано займалося рекламою міста в усіх напрямках — культурному, бізнесовому, туристичному. Таку ідею запропонував відомий економіст Андрій Новак, який навесні був у нас, ви знаєте, і виступав із лекцією також у міськраді. Він запропонував таке агентство на рівні всієї країни. А чому б не почати для прикладу з нашого міста?

— Загалом я з вами згоден, потрібна така робота на рівні держави. Але головне зараз, на мій погляд, — треба виходити з війни. Тоді можна вести мову про інвестиції, вкладання коштів. Я спілкуюся з директорами заводів, підприємств з інших країн, говоримо про інвестиції, але ж замовлення реально скорочуються. Тому я вважаю, що на цей момент нехай будуть хоча б невеликі проекти, але реалізовані послідовно. У будь-якому разі ті компанії, з якими ми працюємо, нас цінують і знають наш імідж.

— А які, на вашу думку, українські міста могли б поділитися успішним досвідом із нами?

— Почнемо з того, що по досвід з удосконалення водоканалу приїжджають до нас. А от стосовно транспорту — це Вінниця. Хоча ми починали цей проект разом, але Вінниці дали кредит, а нам — ні. Інакше ми б торік не два тролейбуси в лізинг придбали, а набагато більше зробили б замовлення, і потроху б розраховувалися. Щодо ОСББ (об’єднання співвласників багатоквартирних будинків), то відомо про успіх у цьому плані Луцька. У кожного є якісь свої здобутки, які треба брати на озброєння, як і своїм успішним досвідом також ділитися. Ми, наприклад, свого часу перші розпочали програму з реконструкції фасадів післявоєнних будинків у центрі міста. Тепер ходимо вулицями — і самим подобається.

— Давайте трохи не про роботу. Мені дуже імпонує, що ви любите кіно. А які ваші улюблені фільми?

— Знаєте, люблю історичні фільми. Завдяки Інтернету зараз багато чого можна подивитися. Також купую диски з фільмами. Гарні історичні серіали «Абатство Даунтон», «Борджіа»… «Картковий будиночок» — теж цікавий фільм, це про американську політику. Ще «Батьківщина», це також американський фільм, теж люблю.

— А з радянського минулого? Тоді багато створювали хороших фільмів.

— Колись я батьків не розумів, чому їм подобається, наприклад, «Весна на Зарічній вулиці», а зараз розумію, наскільки ті фільми правильні, добрі. Дивовижно, але моїй доньці також подобаються старі радянські фільми.

— Візьміть «Службовий роман» Ельдара Рязанова або «Москва сльозам не вірить»! Якщо випадково увімкнеш телевізор, коли цей фільм іде, — усе, не відійдеш і будеш дивитися. Може, тут і сентиментальність якась спрацьовує. Але я не уявляю, щоб у Бельгії, наприклад, хтось би зайшов до когось у квартиру, а той би йому пива налив і запитав: «Що там у світі робиться?», а у відповідь: «Тривожно. Терористи знову захопили літак!», або: «Давайте дружити домами»!

— Ви знаєте, нещодавно до Чернігова приїжджав Олексій Горбунов із концертом.

— Це було цікаво. Він розповів, що знімався в Чернігові в 1988 році і пам’ятає ці прекрасні парки, музеї, церкви, а зараз, каже, навіть ще краще стало, чистіше.

— Ну от бачите! Той, хто не був у місті якийсь час, помічає гарні речі.

— А як ви взагалі дізнаєтеся про настрої пересічного громадянина міста? Як відбувається зворотній зв’язок?

— Пересічний мешканець за необхідності телефонує на номер 1553. І там відповідні служби реагують на ці запити. Кожного ранку я з’ясовую, що зроблено по запитах людей, усі ці питання у мене на контролі. Хоча думаю, що в майбутньому служба «1553» буде реорганізовуватись відповідно до тих завдань, які виникли з розвитком сучасної техніки, Інтернету. Ми вивчали певний досвід Києва, зрозуміло, що все потребує коштів, але ми це будемо обов’язково робити. Є, відповідно, і особисті прийоми міського голови, а також моїх заступників, є спеціальний підрозділ, який щоденно надає ті звернення громадян, які потребують допомоги або виступають із пропозиціями. Загалом у мене доволі велике коло людей, із якими я можу спілкуватися, хто може мені зателефонувати особисто чи прийти на зустріч. Я тут народився і виріс, живу в цьому місті і, враховуючи мій певний вік, спостерігаю, як уже дорослими стали діти моїх друзів. Кумів у мене мало, тільки двоє: я доньку хрестив в однокласника, і мою дочку хрестив мій однокласник. Проте іноді складається враження, що всі люди або навчалися зі мною в одному класі, або служили зі мною в армії. А ті, хто не увійшов до першої або другої категорії, — то мої куми. (Сміється.) Тобто кожний, хто працює у міськраді, обов’язково або кум, або сват. Це я жартома вам відповідаю.

— Ви є мером доволі тривалий термін, я навіть не знаю, чи є в Україні ще такі аналогії. Цікаво, як змінювалися люди за цей час? Які ваші спостереження?

— Це буде суб’єктивно. Ну, звичайно, змінюється все, і змінюється суспільство, його бачення. На долю людей стільки випробувань випало. Гіперінфляція, провали з роботою, підготовка до зими з великими боргами, потім стояли фактично всі наші великі підприємства, потім вони запускалися, потім втрачалися ринки. Найкращий рік, мабуть, був 2004-й, коли після затяжної кризи почався певний розвиток і в Україні, і в місті, темпи виробництва сягали 14%. І потім за інерцією це тривало до 2008-го, а далі накотилася криза. Ще до цієї кризи ми розпочали велике житлове будівництво, зробили Генеральний план міста Чернігова, розробили конкретні плани і встановили терміни. Десь тільки з 2010-го почали потроху підніматися. І настрої людей змінювалися відповідно. Але люди швидко звикають до хорошого, натомість, коли починаються якісь труднощі і втрати, всі свої сподівання вони покладають на владу. Я не можу сказати, що люди якимось кардинальним чином змінилися. Стали хіба що більш освіченими, технічно оснащеними. Хіба у 2002-му можна було уявити літню жінку з мобільним телефоном?

— Олександре Володимировичу, я помітила, що ви особливо тепло до ветеранів ставитеся. У вас і нагороди певні є за особистий внесок у вирішення проблем ветеранів війни. Це якось пов’язано з вашим досвідом служби в Афганістані? Можливо, це також загартувало вас і навчило поводитися в критичних ситуаціях? А також дало усвідомлення, яким жахом є війна?

— Мабуть, нічого випадкового в цьому житті не буває. І якась сила дає нам можливість щось усвідомити і зрозуміти. Війна — це завжди страшно. І наслідки війни страшні, нинішньої війни також. 17 смертей було в Чернігові і 117 по області за десять років війни в Афганістані (ще двоє чернігівців зникли безвіс-ти), а нині за один рік ми втратили 116 хлопців. Залишилися діти без батьків. І якщо та вій-на, афганська, була від нас за 5 тисяч кілометрів і якоюсь усе ж таки далекою, то ця війна — поруч.

— І люди свої! А про ветеранів… Я пам’ятаю ще свого діда-фронтовика. І виховували нас в усвідомленні: як ти будеш ставитися до когось, так і до тебе будуть потім ставитися. Тому це деякою мірою і елемент здорового глузду, перевірений віками. Повага до старших — це основа, і якщо ми втратимо такі механізми суспільної свідомості… Я б не хотів, щоб таке трапилося, принаймні, у моєму місті. І сподіваюсь, більшість людей думає так само.

— На жаль, у нас так мало часу залишилося, а мені доручили конкретні запитання з’ясувати. Коли вирішиться питання з довгобудом на Валу? Будівництво в районі Єлецького монастиря — там є п’ятиповерхівка, зведена на пагорбі, і мешканці побоюються, що будинок завалиться в разі будівельних робіт, і мають намір виходити з протестами.

— Довгобуду на Валу шукаємо інвестора, і щось ніби намічається. Коли пропонують його забрати у власність міста, я запитую: а навіщо? Якщо з’явиться реальний власник — одразу облагороджується територія. У нас є банкрут «Промбуд», є Будинок культури будівельників, і неможливо вплинути, щоб навели лад на території. А буде власник — усе потроху владнається.

— А про будівництво в районі Єлецького монастиря, де мешканці побоюються, що їхній дім обвалиться?

— Ну про що ви говорите?! Можна навигадувати будь-чого! Є ж технології, є технічний нагляд, є відповідальність, у тому числі кримінальна! А як же ми побудували за понад десять років, що я працюю мером, близько мільйона квадратних метрів житла?! І далі маємо намір будувати. Бо будівництво — це робота, це зарплата, це завантаження безлічі підприємств різного профілю, це сплата податків.

— На завершення традиційне запитання: чим пишаєтесь, а про що, можливо, шкодуєте на своєму трудовому шляху?

— Я пишаюся тим, що тут народився, живу і що я міський голова такого міста.

— Але вам подобається ваша робота? Мабуть, якби не подобалася, ви б не змогли витримати такі навантаження. За що вам ваша робота подобається?

— У якісь дні страшенно не подобається. Іноді просто нестерпно! Не подобається, коли щось не виходить, не стикується. Але коли щось вдається довести до завершення і побачити результат усіх зусиль, у такі хвилини, години, можливо, пару днів мені дуже подобається! А потім знову нові задачі. Я пишаюся, що продовжую справу Віталія Анатолійовича Косих, якого дуже поважаю. І ще, коли за підсумками року знімається фільм, а потім ми переглядаємо його як глядачі, то іноді справді дивуєшся: і це ми зробили, і це організували, і це відбулося. Ось наш колектив, завдяки чийому розуму й роботі все це стало можливим. І я там серед них — ось цим і пишаюсь.