Батька-інваліда доньки покинули в лікарні

Два місяці тому до хірургічного відділення райлікарні міста Новгород-Сіверський Чернігівської області донька Євгенія привезла батька — 75-річного Миколу Парфененка. Відтоді його родичів ніхто не бачив. За Миколою Даниловичем після ампутації ноги доглядають лікарі.

— Назад, у Вертіївку до дочки, не поїду! — хитає головою дід Микола. — Не хочу з голоду вмирати! Хай-но Женька тільки з’явиться. Я мовчати не буду. Все про неї при людях розкажу! А до Наді пішов би...

Микола Парфененко раніше жив у селі Красний Хутір Будо-Вороб’ївської сільради Новгород-Сіверського району. Працював пастухом. Дружина його лікувалася в психлікарні, рано померла. Дві доньки, Євгенія та Надія, виховувалися в інтернаті. Потім поодружувалися й роз’їхалися по різних селах. Коли батько постарів, його до себе забрала Євгенія, у Вертіївку Ніжинського району на Чернігівщині.

— Краще б на самоті померти. У неї з чоловіком двоє діток. А тут ще — я! — Миколу Даниловича аж трясе, коли згадує доньчину гостину. — Зять Сашок як нап’ється, мені по голові, по спині...

Зятем його назвати язик не повертається, все з дому пропиває. У хаті холоднеча страшенна. ”Тобі треба — йди напиляй дров і нарубай”, — казали. А колоди ж товсті, сукуваті. Сили не вистачає. На ногах — лише тапки.

Водички захочеться, а донька: ”Не чіпай. Іди принеси собі”. Про їжу й мови нема. На мою пенсію всього накупують. Салом, молоком обідаються, а мені — дулю. Картоплі ніщимної дадуть. Мовляв, он твоя їжа. Від окрайця хліба четвертину мені на обід, — Микола Данилович тремтячими руками розламує невелику скибочку й показує: — Оце моя пайка! Скільки разів не ївши спати лягав... Тут куди краще годують.

До лікарні діда привезли занедбаного.

— Чистили-мили його всім відділенням, — розповідає медсестра Олена Наумець. — Відгодовували. Самі кістки, обтягнуті шкірою, побачили, коли роздягли. Він ще й досі постійно просить їсти. Лікарняною порцією не вдовольнявся. Тож і з дому приносимо, й інші хворі їжею з ним діляться. Видно, дідусь не один день голодував.

Сивий чоловік прикритий лікарняною ковдрою. У кутку — нові милиці. На тумбочці — ковбаса, хліб, чашка з водою, цукор. Це кума з Буди-Вороб’ївської привезла дідові Миколі гостинці.

— Пенсію йому прямо в лікарню відношу, — розповідає 67-річна Зінаїда Голуб. — Він мені радий: ”Кума, кума, приїжджай!”. Та хіба наїздишся. Я одна, господарство маю. А ті, сучі дочки, хоч би раз показалися. Сварила їх.

Медсестри кажуть, що жодна з дочок діда Миколи не зателефонувала, не поцікавилася, чи живий батько.

Надя недалеко від райцентру мешкає, але їй до старого байдуже. По телефону сказала, що забирати батька нікуди, що сама інвалід і багатодітна, що живе зі свекрухою... ”Можете його викинути”, — почули від Наді в слухавці.  Микола Данилович переконує, що Надя в себе вдома не господиня, не командир, а підневільна. Дозволить свекруха — забере його.

Відправити старого в будинок престарілих можна тільки після офіційної відмови від нього обох доньок. Лікарі зараз думають, як отримати відповідні заяви.

Директор Центру обслуговування одиноких Новгород-Сіверської райдержадміністрації 35-річний Володимир Сисоєв запевняє, що потрібна відмова лише однієї доньки — Євгенії. Бо Надія й без того інвалід, батька доглядати вона не спроможна.

Якби в Красному Хуторі була лікарня, Миколу Даниловича забрали б у рідне село. А так діда немає де доглядати.

— Хатка Миколи Парфененка розвалилася, в ній не можна жити, — каже будо-вороб’ївський сільський голова Сергій Голован, 47 років. — Жаль старого. Він всеньке життя в колгоспі пастухував. ”Обижені Богом” цю сім’ю називали.