Як у Вершиновій Муравійці закрили школу

Зачепила за живе публікація Петра Антоненка «Чи не закрити українське село?» Справді, складається враження, що владі абсолютно начхати на селян. Ніби в селі живуть не люди, а біомаса, яка не має жодних соціально-культурних потреб.

Чомусь в європейській державі у ХХІ столітті вміють лише руйнувати, закривати, скорочувати та ліквідовувати, а слово «оптимізація» стало синонімом жаху.

З 2003 по 2007 роки я працювала у Вершиново-Муравійській школі Куликівського району. Школа процвітала. Це була єдина газифікована будівля (окрім жилих будинків) у селі. Двоповерхова, затишна, зі спортзалом, їдальнею, навіть з хореографічним кабінетом та театральною міні-студією.

У своїх стінах школа прихистила ФАП, сільську бібліотеку, поштове відділення та ощадкасу. Місця вистачало всім. Навколо школи рясніли квітами клумби, був ігровий майданчик з різноманітним спортінвентарем.

Завжди школа була головним культурним осередком на селі. Про учнів казали: «Які виховані, які талановиті ці муравійці!» Шкільне життя було цікавим, насиченим. Без учнів не обходилося жодне свято чи то в селі, чи то в районі.

У 2007 році «спустили згори» вказівку закрити школу. Мовляв, мало учнів, а в сусіднє село ходить шкільний автобус, тому було б дуже доцільно зекономити державні кошти. Закрили – та й справі кінець. Селу – теж. До речі, того ж року закрили ще й Бакланово-Муравійську школу. Хотіли ще й Авдіївську закрити, але громада відстояла.

Не стало школи й життя села ніби завмерло. Бібліотеку кілька разів переводили з одного приміщення до іншого. А два переїзди – гірше пожежі. З культурних закладів залишився ще клуб, який давно забув, що таке опалення. Зустрічаю інколи колишніх колег чи учнів, котрі кажуть, що від школи лише стіни лишилися, та й ті потроху «добрі люди» розбирають. І як можна було «прохавкати» таке приміщення? Спробуй-но відбудувати…

Прикро, що влада скоро доведе село до такого стану, що генделики «тьоті Моті» залишаться єдиним «культурним» осередком.

Ольга ПРАВДИВЕЦЬ,
смт Куликівка