Олександр Ловейко: «Вижити на війні допомагав гумор»

Ніжинець Олександр Ловейко – артилерист 1-ї танкової бригади. Був мобілізований у березні 2014 року. Як і всі мобілізовані під час першої хвилі, вірив обіцянкам, що його забрали на перепідготовку на 45 днів. Чи ж могли знати тоді ці хлопці, що «військові навчання» затягнуться більш як на рік…

«Гаряча точка» для Олександра – не просто лексис із військової термінології. Для нього війна – це не красива історія про перемоги та героїв, це – смерть товаришів, бруд, кров, тяжкий військовий побут, постійне недосипання і двадцятичотирьохгодинне балансування на межі життя і смерті. Війна – це випробування власного «я», нелегка відповідь на запитання, чого ж ти вартий насправді. І не завжди виходить бути героєм, коли смерть зазирає в очі і намагається витягнути із тебе жагу до життя і мирного майбутнього.

- Олександре, Ви протягом року перебували у зоні воєнних дій. Наскільки мені відомо, майже весь час ваша частина знаходилась на передовій, а не десь у тилу. На якій відстані від ворожих могли розміщуватись ваші позиції?

- Місцем дислокації нашої танкової бригади була Луганська область. Протягом року ми тримали оборону у багатьох населених пунктах, таких як Рубіжне, Райгородка, Капітаново, Щастя, Георгіївка. Часто бачили позиції сепаратистів неозброєним оком, коли вони дислокувались буквально за декілька кілометрів від нас.

- Які пріоритети були для вас вирішальними на війні?

- Головний пріоритет – це життя людини. Усі хотіли залишитися живими, повернутися додому, до своїх сімей. На жаль, усе ж довелося побачити смерть одного із товаришів – Сергія Титаренка з Мени.

- Як справи сьогодні – у мирному житті? Що змінилося після повернення додому?

- Чесно кажучи, змінилося абсолютно все. Коли там, на Сході, щодня бачиш смерть і кожен день може стати для тебе останнім, думаєш, що вдома це хтось оцінить і допоможе. Але реалії виявились кардинально протилежними… Повернувшись до рідного міста, ми зрозуміли, що нікому непотрібні, крім рідних та близьких… Чиновники як могли від нас відхрещувались, ми тижнями безрезультатно оббивали пороги владних кабінетів, аби добитися свого законного права. Статусу учасника бойових дій довелося чекати протягом декількох місяців. Та й з обіцяними для учасників АТО земельними ділянками виявилось не все так просто – за словами місцевої влади, землю нададуть, коли будуть визначені межі міста. А коли це відбудеться – нікому невідомо…

- Ви повернулися додому вже більш як півроку тому. Чи важко було адаптуватися до мирних реалій?

- Я не можу сказати, що було важко, скоріше – некомфортно. Лякало велике скупчення людей, адже протягом року на війні ми майже ні з ким не спілкувалися. А загалом я досить швидко влився у течію звичного життя, розуміючи, що, впадати в депресію – означає робити гірше для себе і власної сім’ї. Тим більше, приводів для радості більш ніж достатньо – скоро я стану батьком…

- Що допомагало Вам вижити в умовах війни?

- Безперечно, це – гумор. Якщо будь-яку ситуацію, нехай вона навіть не сприяє веселощам, не сприймати аж занадто серйозно, життя здається простішим, кращим… Особливо в умовах постійного нервового напруження та екстриму, коли не знаєш, чи наступної миті світитиме сонце.

- Олександре, чи змінилися Ваші цінності після перебування на війні? Мабуть, такі речі не можуть не накласти відбиток на погляди людини.

- Кардинально я не змінився, лише зрозумів, що потрібно більше цінувати своїх близьких, піклуватися про них та оберігати. І, головне, - радіти кожному прожитому дню. Знаєте, це легко, особливо коли розумієш, що він може стати для тебе останнім…