“Війна Путіна” чи “війна росіян”: чому громадяни РФ відповідальні за злочини режиму

Фраза “Це не ми, це все Путін” популярна серед росіян, які вважають себе аполітичними чи навіть налаштованими критично до російської влади. Вони не розуміють, чому повинні страждати від санкцій та стикатися з візовими обмеженнями, якщо війну проти України розв’язав режим у Кремлі. Проте останні події дають більше аргументів на користь того, що громадяни повинні нести відповідальність за дії своєї держави.

Покірна мобілізація та “колективний Охлобистін”

Події кінця минулого місяця в черговий раз гостро поставили питання про колективну відповідальність росіян за злочинну політику режиму Володимира Путіна. 21 вересня президент Російської Федерації фактично оголосив новий етап війни проти України та всього демократичного світу. В Росії розпочалась тотальна мобілізація (названа Путіним “частковою”), на окупованих територіях України були проведені бутафорські “референдуми”, після чого 30 вересня голова Кремля заявив про анексію чотирьох українських областей, виступивши з шизофренічною антизахідною промовою. Путін також знову взявся до ядерного шантажу, запевняючи, що цього разу “не блефує”.

Реакція російського суспільства на такі дії свого керманича шокувала багатьох, хоч загалом і була передбачуваною. Тотальна мобілізація з масовими порушеннями, призовом, всупереч обіцянкам Путіна, людей без військового досвіду, часто старшого віку, з інвалідністю, багатодітних батьків, – все це не спонукало росіян виходити на масові протести проти режиму. На небагатолюдні акції вийшла молодь ліберальних поглядів – мізерна частина російського суспільства, що традиційно виходить на антипутінські мітинги. Інша частина молоді, в тому числі, і провладно налаштована, “проголосувала ногами”, сформувавши багатокілометрові черги на виїздах до Грузії, Казахстану, Фінляндії, Монголії. Лише в окремих національних республіках, які, за даними з відкритих джерел, раніше вже зазнали найбільших людських втрат у путінській “спецоперації”, відбулись заворушення, внаслідок чого там мобілізація була призупинена.

Водночас, так званий “глубинный народ” – середньостатистичний росіянин – середнього віку з етнічного російського регіону, що має середній дохід, – у своїй переважній більшості залишився осторонь будь-яких протестів. Стороннього спостерігача шокує покірність, з якою чи то десятки, чи то вже сотні тисячі росіян вирушили у військкомати, звідки – на збірні пункти, де їм вручили військову форму кінця минулого століття та поржавілі автомати, у частих випадках – поселили в антисанітарних умовах чи навіть посеред поля/лісу. Перші партії мобілізованих, не отримавши практично жодної військової підготовки, вже опинились на фронті. Принаймні, про це можна судити з відео допитів полонених, які поширила українська сторона.

До оголошення мобілізації багато оглядачів припускали, що Путін на такий крок не наважиться, побоюючись зростання соціальної напруги всередині країни. Мовляв, росіяни готові підтримувати війну проти України до того часу, поки вона залишається в телевізорі та прямо не зачіпає життя пересічного громадянина. На фронті гинуть контрактники, найманці, ув’язнені – ті, хто “сам зробив свій вибір”. А для більшості росіян війна – це як футбольний матч, де все, що вимагається від телеглядача – це вболівати за “наших”.

В. Путін / AP nuotr.

Нині ж складається враження, що побоювання Путіна (якщо вони були) не мали під собою ґрунту. Росіяни оплакують рідних, яких забрали на війну, калічать себе, щоб уникнути мобілізації, або ж тікають за кордон, але не бунтують проти влади, яка занурила країну у цей морок. Проблема у тому, що в Росії досі не збудоване громадянське суспільство, – вважає Альбінас Янушка, один із підписантів Акту про відновлення незалежності Литви, дипломат, колишній радник президента Литви Валдаса Адамкуса.

“Це маса людей, які не усвідомлюють себе громадянами держави. Вони погоджуються бути “гарматним м’ясом”. Звичайно, можна сподіватися, що мобілізація щось змінить, але треба довести ці народи, які там живуть, до якогось відчаю, але проблема в тому, що за стільки років вони вже звикли жити в такому стані. У них просто немає надій, мінімальні потреби”.

Згідно зі свіжим опитуванням провладного російського “Фонду “Громадська думка” (ФОМ), проведеного 23 – 25 вересня, рівень тривоги серед росіян після оголошення мобілізації зріс майже вдвічі – з 35% до 69%. Також на 3% – з 77% до 74% зменшився рівень довіри до Володимира Путіна. Так само, згідно з опитуванням “Левада-центру”, знизилась підтримка так званої “спецоперації” проти України – до 72% у вересні замість 76% у серпні. При цьому лише 9% вважають, що “спецоперація” триває успішно.

Звісно, соціологічні опитування (тим більше, провладні) в умовах запровадження воєнної цензури та кримінального переслідування за будь-яку альтернативну думку щодо війни не можуть бути об’єктивними. Проте вони відображають окремі тенденції. Наприклад, попри цензуру, росіяни знають про останні невдачі своєї армії в Україні (поразка на Харківщині, оточення в Лимані), при цьому – продовжують підтримувати режим Путіна, а загарбницька війна якщо і втрачає популярність у суспільстві, то не надто суттєво.

Яскравою ілюстрацією “єднання” напівбожевільного диктатора з народом став “святковий” мітинг-концерт у Москві на честь “приєднання” тимчасово окупованих українських територій. Безумовно, ті, хто прийшов на Червону площу послухати чергову маячню Путіна та прокремлівських “зірок”, покричати разом з ними “ура”, – не відображають весь російський народ. Це – радикальна шовіністська меншість, “колективний Охлобистін”, на підтримку якої спирається російський режим. Більшість населення Росії, ймовірно, складають конформісти, які готові покірно погоджуватися з усіма діями влади, але самі не проявляють активності. Ще одна російська меншина, маргіналізована за останні роки, а тепер ще й значною мірою витіснена в еміграцію – це умовні “ліберали”, противники путінського режиму.

“Покарання за паспорт”: чи ефективні візові обмеження?

Інертність російського народу, мовчазна (а подекуди і діяльна) згода з агресією Кремля проти України, відсутність громадянської активності – все це змушує країни Заходу переглядати ставлення не лише до російського режиму, а й до простих росіян. Якщо на початку повномасштабного вторгнення в Україну війну у західних медіа однозначно називали “війною Путіна”, приділяючи багато уваги протестам у Росії та політичним емігрантам, то нині існує серйозна дискусія про візові обмеження для громадян Росії.

Вона посилилась після оголошеної Кремлем мобілізації. Наразі Захід розділився у питанні того, чи надавати притулок росіянам, які тікають від призову на війну. Сполучені Штати, Німеччина та Нідерланди заявили про готовність приймати російських ухилянтів. Категорично проти – країни Балтії, Польща, Фінляндія. “Литва не дасть притулку тим, хто утікає від своєї відповідальності. Росіяни повинні залишитися і воювати. Проти Путіна”, – заявив голова литовського МЗС Ґабріелюс Ландсберґіс. Схожу позицію висловив керівник канцелярії прем’єр-міністра Польщі Міхал Дворчик: “Ми не допускаємо вʼїзд росіян, які досі підтримували режим Володимира Путіна, аж раптом, коли зʼявилася перспектива не на словах підтримувати режим, а опинитися на фронті, стали великими демократами та планують покинути Росію. Ми точно не будемо підтримувати таких людей”.

Ще одне побоювання – те, що емігранти згодом можуть бути використані Кремлем як агентура.

“Вони реально з літерою Z живуть зараз в Вірменії, Грузії, піднімають свої прапори, почувають себе там як вдома. І це велика маса людей. Напевно, там є люди, яких Путін буде використовувати, тому такі країни як Литва не думають їх до себе пускати. Я думаю, що вони сформують п’яту колону”, – вважає литовський дипломат Альбінас Янушка.

Цікаво, що навіть представники української влади змінювали погляди щодо можливості колективної відповідальності росіян за дії Путіна. Так, у березні радник Офісу президента України Олексій Арестович заявив: “Колективна відповідальність – це підрив основ європейської цивілізації. Не може бути жодної колективної відповідальності”. Натомість, запропонував карати за агресію державу Росія – за допомогою приватних і корпоративних позовів. Проте вже 8 серпня президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю The Washington Post закликав західні країни заборонити в’їзд для всіх росіян. Він наголосив, що все населення Росії може нести відповідальність за дії свого уряду, оскільки “обрало цей уряд і не бореться з ним, не сперечається з ним, не лається на нього”.

Питання відповідальності російського народу розділяє і російську опозицію. Так, різні думки були висловлені на Конгресі вільної Росії, що відбувся 31 серпня – 2 вересня у Вільнюсі. Російський опозиціонер, письменник Віктор Шендерович висловив переконання, що провина колективною бути не може: “Етика і провина абсолютно персональні і там одиниця виміру – лише людина”. На його думку, не може бути узагальнення і Європа не повинна “бити по площах”, караючи за російський паспорт. Економіст Володимир Іноземцев, натомість, заявив: “Так, це наш народ, і ми повинні відповідати за ці злочини”.

Чи справедлива колективна відповідальність?

Питання відповідальності народу за злочини автократичного режиму широко дискутувалось у 1945 році – після перемоги над нацистською Німеччиною. Тоді було очевидно, що Адольф Гітлер не здійснив би своїх злодіянь без широкої підтримки з боку населення Третього Рейху. Сотні тисяч німців були напряму залучені до огидних злочинів проти людяності, мільйони були вражені шовіністичною пропагандою та ідеями своєї національної та расової вищості. Напрошується пряма аналогія з сучасною Росією. При цьому є одна відмінність: якщо у 1944 році багато німців не знали всієї правди про нацистські злочини, табори смерті, Голокост, то росіяни сьогодні мають доступ до інформації про звірства своїх військових через мережу Інтернет.

У 1946 році німецький психіатр і філософ Карл Ясперс видав книгу “Питання про німецьку провину”, у якій виділив кілька розумінь поняття “винуватість”. Згідно з Ясперсом, існують кримінальна або юридична, політична, моральна та метафізична (“відповідальність за загальну несправедливість у світі”) винуватості. З них лише політична може бути колективною. Це відповідальність за дії державних діячів, у яких опосередковано беруть участь усі громадяни. Філософ вважав, що злочини нацизму стали наслідком зміни соціальної норми. На тлі уявлення про велич німецької нації нормою у суспільстві стало застосування насильства щодо інших народів.

Викривлення соціальної норми – причина явища, яке добре помічають у росіян українці, – відсутності емпатії. Початок повномасштабних бойових дій 24 лютого цього року став шоком, але лише для частини громадян Росії. Більшість холодно сприйняла новини про бомбардування українських міст, загибель цивільного населення, не кажучи вже про українських військових, які захищають свою країну. Багато українців, що мають родичів у Росії, у перші дні війни телефонували своїм дядькам, тіткам, сестрам або братам, розповідали про війну, надсилали фото руйнувань. При цьому часто наштовхувались на абсолютну байдужість: росіяни сприймали те, що відбувалося, як норму. Нормою у російському суспільстві за час правління Путіна стало “право сильного”: те, що Росія знищує українські міста – це нормально, бо Росія може це собі дозволити, маючи військову потугу. А ось небажання українців підкорятися волі сильного викликало у росіян щире нерозуміння. Таке зміщення соціальної норми триває, щонайменше, від 1990-х років, коли так само не викликало відторгнення масове знищення цивільного населення Чечні. Вторгнення в Грузію у 2008 році, анексія Криму та початок війни на Донбасі у 2014 році, бомбардування Сирії – всі ці дії російської влади не порушували уявлення про норму більшості росіян.

Якщо слідувати Карлу Ясперсу, політична провина за агресію проти України лягає на плечі всіх громадян Російської Федерації, незважаючи на те, чи підтримують вони режим Путіна. Росіянин відповідає за те, що не проявляв належної політичної активності, сплачував податки, які йшли, зокрема, на підготовку військового вторгнення.

Процес морального оновлення німецького народу виявився складним. Ще у 1950-х роках лише 5% західних німців визнавали, що мають почуття провини перед євреями. Історики вважають, що за 12 років націонал-соціалізму у людей виробився сильний емоційний зв’язок з Гітлером. Щоб його зруйнувати – знадобилось не одне десятиліття. Лише у 1960-х – 1970-х роках відбулися докорінні зміни у колективній німецькій свідомості. Путінський режим у Росії, для порівняння, існує вже 22 роки – майже вдвічі довше, ніж режим Гітлера.

Історичні витоки російського менталітету

Витоки імперської свідомості російського народу, а також – так званого “рабського менталітету”, – часто шукають в історії. Від часу своєї появи у XV столітті Московська держава базувалась на так званому “самодержав’ї” – автократичній владі, суворій ієрархії, що задля свого зміцнення ніколи не боялась проводити масові репресії проти свого народу. Частина істориків вважають, що це – наслідок тривалого перебування земель Північно-Східної Русі під владою Золотої Орди, в результаті чого була успадкована азійська, “монгольська” модель побудови держави. За іншою версією – територія Росії через своє географічне розташування, у добу Середньовіччя була гірше придатна до землеробства, порівняно з Європою. Обмеженість ресурсів і загроза голоду нібито призвели до зростання ролі центральної влади, яка мала розподіляти ці ресурси.

У колективній свідомості росіян укорінився патерналізм: уявлення про те, що народ потребує “сильної руки”, без якої нібито не буде порядку. Будь-яка участь громадян у керуванні державою, суспільний контроль за інститутами держави – відкидаються. В уявленні росіян народовладдя призводить до хаосу – “смути”, громадянської війни, “бардака” 90-х. Натомість, так званий “порядок” вважається найвищою цінністю, заради якого можна стерпіти будь-які знущання держави над людиною, масові репресії, війну. Ілюстрація цьому – ставлення до Йосипа Сталіна (“байдуже, що були масові розстріли – зате при ньому був порядок”). Безумовна відданість правителю, терплячість, невибагливість у такій системі координат вважаються моральними чеснотами, а будь-яка незгода з владою – моральним злочином.

До цього додається уявлення з колоніальної епохи про необхідність постійного розширення кордонів імперії. Завоювання нових земель, неважливо якою ціною – це безумовне благо і показник успішності правителя. Крім того – ідея “особливої російської духовності”, яка протистоїть “бездуховному Заходу”, що бере свій початок ще з класичної російської літератури (твори Ф. Достоєвського).

“Карл Маркс писав про Росію, що це країна сильна тим, що неперевершена у своїй майстерності рабства. І що вся російська політика – це підкорення народів. Навіть класики марксизму у ХІХ столітті не бачили для Росії світлого майбутнього. І, дійсно, там не було власності на землю, вся землю була царева і було рабство фактично до 1864 року. Навіть якщо згадати єльцинську демократію, то вона теж була трохи натягнута, тому що пам’ятаємо, що Захід підтримував Єльцина проти комуністів, підтримуючи боротьбу проти комуністів недемократичними методами. Тобто, реально немає в Росії жодного демократичного досвіду. Тому що демократія несумісна з імперією, несумісна з підкоренням інших народів”, – вважає Альбінас Янушка.

На думку колишнього радника президента Литви, через відсутність демократичного досвіду у Росії також відсутні неімперські еліти. Шанс на її появи могло б дати проведення в країні по-справжньому вільних виборів.

“Навіть російські ліберали, які мріють про демократію – все рівно, це імперські ліберали. Мабуть, не можна бути в такій великій країні з такою історією, щоб змінитися і сказати: “Ні, Крим не мій”. Є такі люди в Росії, які не “кримнашисти”. Я поважаю таких людей, але важко собі уявити, щоб вони зараз мали важливу роль в Росії”.

Військова поразка Росії – єдиний вихід?

Чимдалі то більш поширеною на Заході стає думка про те, що російське суспільство може змінитися лише внаслідок військової поразки. Народ, яким заволоділи імперські, месіанські ідеї, манія величі – не сприймає моральних аргументів. А економічні проблеми адептами ідей “русского мира” будуть сприйматися як необхідні труднощі. Водночас, військовий розгром означатиме, що всі жертви, принесені заради імперської величі, виявились марними.

Так само в середині ХХ століття денацифікацію німецького народу, ураженого ідеями нацизму, можна були провести лише спочатку фізично знищивши Вермахт та окупувавши територію Німеччини. Проте у нашому випадку уявити українські чи навіть натівські танки на вулицях Москви складно, навіть у випадку повного розгрому російської армії в Україні. Адже Володимир Путін, на відміну від Адольфа Гітлера, має в своєму арсеналі ядерну зброю.

У будь-якому разі навіть просто деокупація Україною всіх її суверенних територій, вочевидь, завдасть нищівного удару по російській імперській свідомості. На думку Альбінаса Янушки, свідченням того, що імперські переконання росіян похитнулися, стане їхня готовність відмовитися від територіальних претензій до інших держав:

“Коли вони зміняться? Коли в своїх думках відмовляться від Криму. Або їх треба змусити, забрати в них Крим, і тоді вони зрозуміють, що можуть бути без Криму. Треба, щоб вони забули, що Росія не має кордонів. Треба допомогти їм усвідомити, де ці кордони. Не знаю, як це зробити. Але їх треба перемогти. Найважливіше – це життя українців, які мають нас турбувати і ми повинні, весь Захід, допомагати матеріально, військово та політично. Це важко дається нам, але потрохи дається і є оптимізм, що Україна сама звільниться та захистить Захід”.

 

Статті з циклу "Факти ЛРТ. Україна" публікуються в рамках міжнародної програми MediaFit, що фінансується Європейським Союзом, для підвищення інформаційної стійкості регіонів України. Вміст матеріалу є виключною відповідальністю ЛРТ та авторів і не обов'язково відображає думку Європейського Союзу.