Останнє оновлення: 17:51 п'ятниця, 9 грудня
Історія
Ви знаходитесь: Політика / Соціум / Вели “Столітню війну” проти Москви та формували козацьку еліту: шляхетське минуле Чернігівщини
Вели “Столітню війну” проти Москви та формували козацьку еліту: шляхетське минуле Чернігівщини

Вели “Столітню війну” проти Москви та формували козацьку еліту: шляхетське минуле Чернігівщини

Кількасот шляхетських родів упродовж понад ста років обороняли підступи до Києва від московської експансії. А після постання української держави – стали її “обличчям”, сформувавши значну частину владної еліти. Все це – про унікальні військові корпорації, які існували у 16 – 17 століттях на теренах сучасної Чернігівщини – любецьку та остерську шляхту.

Про витоки української еліти

Історія формування будь-якої нації – це передусім історія формування та розвитку національної еліти. Зазвичай саме еліта (інтелектуальна, політична, військова) задає вектор руху для нації, є носієм державницької ідеї, забезпечує культурний, науковий поступ суспільства. Українців тривалий час переконували у тому, що у нас своєї національної еліти практично ніколи в історії не було, а якщо і була – то це була “зрадницька” еліта, яка діяла всупереч інтересам “народу”.

Згідно з “народницькою” концепцією, що панувала в українській історичній науці починаючи з ХІХ століття, – головним суб’єктом історичного процесу проголошувався “простий люд”, передусім – селяни. Згодом, вже у радянський період ця тенденція ще більше посилилась. Нобілітет як привілейована частина суспільства проголошувався “класовим ворогом”, що буцімто лише визискував і пригнічував селянство. Прагнення та інтереси шляхти нібито завжди йшли врозріз “інтересам народу”.

Лише впродовж останніх десятиліть, після здобуття Україною незалежності, історики дістали змогу об’єктивно оцінити роль української (руської) шляхти на різних етапах становлення нашої держави. Такі вчені як Наталія Яковенко, Наталія Старченко та інші, здійснили колосальну роботу, адже історію шляхетського стану в Україні їм довелося писати практично з нуля, не маючи змоги спертись на стійку історіографічну традицію. Були написані фундаментальні праці, проте залишається ще багато “білих плям”. Зокрема – це історія регіональних шляхетських корпорацій на теренах України.

Ігор Кондратьєв

Чернігівський історик Ігор Кондратьєв досліджує шляхту Любецького та Остерського староств Київського воєводства Великого князівства Литовського, а від 1569 року – Речі Посполитої. Історія Любеччини – це історія території з унікальною історією. Місто Любеч мало важливе стратегічне значення, ставши ще за часів Давньої Русі “північними воротами” до Києва. Поселення згадується в угодах князя Олега з Візантією. Очевидно, що тут був один з центрів колонізації Подніпров’я варягами, можливо, тут концентрувалась зібрана данина. Дослідники допускають, що саме за давньоруських часів в регіоні почала формуватися феодальна система: княжі дружинники отримували земельні наділи в обмін на військову службу.

“Археологія нам каже, що у датованих 12 століттям сільських поселеннях Чернігово-Сіверщини знаходять предмети, які явно не мали відношення до сільської праці. Це залишки військового спорядження – фрагменти кольчуг, спорядження вершника та кінська збруя тощо. На селі міг теоретично сидіти умовний дружинник, якого садили на землю, його місцеві селяни взували, одягали, озброювали. Він, відповідно, був представником влади на місці. За літописами з того часу нам відома й так звана "Сновська тисяча", на землях якої сиділи княжі дружинники”, – розповідає історик Ігор Кондратьєв.

Зброя і елементи військового спорядження часів Київської Русі, віднайдені у Шестовиці на Чернігівщині

Вчений припускає, що саме на Любеччині частина боярських і дружинницьких родів Давньої Русі могла пережити монгольське вторгнення та вже у 14 – 15 століттях влитися до боярства відновленого Київського князівства, що було васалом Великого князівства Литовського. Згодом київське боярство стане руською шляхтою – спочатку в складі ВКЛ, а пізніше – Речі Посполитої. На користь цієї гіпотези можуть свідчити архаїчні суфікси “-ич-”, що зустрічаються серед назв сіл та прізвищ любецької шляхти (Даничі, Неданчичі, Репчичі). На Остерщині, як вважають історики-краєзнавці, найдавніший із відомих боярських родів – Гирі – вперше згадується у джерелах ще у 1195 році. Вже за часів Хмельниччини представник цього року – Іван Гиря – був білоцерківським полковником.

Київський князь Семен Олелькович. Гравюра 16 століття

У 1440 році Київське удільне князівство було відновлене під владою князів Олелька Володимировича (1440 – 1455) та Семена Олельковича (1455 – 1470), нащадків київського князя Володимира Ольгердовича. Вважається, що саме вони почали роздавати землі боярам на ленному праві (жалування сеньйором васалові ґрунтів в обмін на службу). Осередками формування шляхти стають так звані “гродські” замки – стратегічно важливі форпости, де несло службу боярство. Замки обростали мережею околичних сіл, в яких мешкала “околична шляхта”. Така система дозволяла ефективно обороняти кордони князівства. Загалом “гродських замків” було близько десятка. Два з них – на території сучасної Чернігівщини – Любеч і Остер.

“Окрім Остра та Любеча це також Київ, Путивль (до 1500 року), Чорнобиль, Овруч, Канів, Черкаси, від певного часу Біла Церква. Значним осередком шляхти був Овруч. Овруцька шляхта – це теж цікаве унікальне явище. Там досі є села, жителі яких вважають себе шляхтою, а "нешляхетних" сусідів називають селянами. Там досі пам'ятають чиї вони нащадки. Явище київських замків загалом унікальне. Я спілкуюсь з польськими, білоруськими істориками, – вони кажуть, що наявність подібного ланцюга замків спостерігається лише тут”, – зазначає Ігор Кондратьєв.

Любеч на малюнку Абрагама фон Вестерфельда. 1651 рік

Після смерті останнього київського князя Семена Олельковича Київське князівство перетворилось у воєводство в складі Великого князівства Литовського. У межах воєводства були Любецьке та Остерське староства. Нині це Чернігівщина, але історично – лівобережна Київщина.

“30 кілометрів московити не могли пройти 100 років”

У 1500 – 1503 роках відбулась московсько-литовська війна, що закінчилась катастрофічною поразкою Литовської держави. Московський князь поширив свою владу на територію колишнього Чернігівського князівства – землі у верхів’ї Оки, Брянщину, Стародуб, Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль. До Московії відійшов і Любеч, проте він був відбитий у 1508 році.

Таким чином, Любеччина та Остерщина перетворилися на своєрідний плацдарм Великого князівства Литовського на лівому березі Дніпра, що прикривав північні підступи до Києва.

“Любеч закриває собою Подніпров'я, а Остер закриває собою Подесення. Це дві ключові точки, які не обійдеш, адже річки були основними транспортними магістралями. Біля Любеча – переправа через Дніпро, Остер закривав шлях до переправи в районі сучасного Виповзова”.

Межа між Великим князівством Литовським і Московією на Чернігово-Сіверщині у першій половині 16 століття

Життя любецької та остерської шляхти чимось нагадувало життя запорозького козацтва. І ті, і інші мешкали та несли військову службу на прикордонні – там, де ніколи не припинялась війна.

“Я колись підрахував, що між 1500-м і 1635-м роками (1635 рік – це рік утворення Чернігівського воєводства) війна у цьому регіоні тривала майже 54 роки. Фактично постійно. Плюс постійні прикордонні сутички. Московське боярство ходило грабувати землі під Любечем та Остром. У свою чергу, остерські та любецькі бояри, козаки грабували московське прикордоння, доходячи до Новгорода-Сіверського. Це було нормальною практикою з обох сторін. Чимось схоже на Столітню війну", – розповідає Ігор Кондратьєв.

Руський боярин 16 століття. Реконструкція Сергія Шаменкова

У 1536 році, під час Стародубської війни, московський князь Іван Горенський спалив Любеч. Під час Лівонської війни у 1551 – 1552 роках місто деякий час було під московською окупацією. У 1567 році Любеч знову зазнав розорення від московитів. Під час московської “Смути” у 1609 – 1611 роках замок був базою війська Речі Посполитої, а у 1612 – 1613 роках – постраждав від нападів московських воєвод. Проте попри окремі тимчасові успіхи зламати спротив любецької шляхти загарбникам не вдалось.

“Кордон між Московщиною та Великим князівством Литовським, а згодом Річчю Посполитою, проходив майже паралельно Дніпру. Від кордону до Дніпра в найвужчих місцинах було 20 – 30 кілометрів. Уявіть собі – за понад сто років безперервних воєн московити не змогли пройти цю відстань, “досунути” Чернігівщину до Дніпра. Настільки великим було тут скупчення дрібної шляхти і настільки добре вона противилася цій експансії”, – наголошує Ігор Кондратьєв.

Штурм Полоцька московитами у 1563 році. Німецька гравюра

За даними 1646 року, Любецьке староство разом із сусіднім Лоївським, з яким воно фактично складало одну структуру, могло виставити близько 600 бояр, озброєних "по-козацьки". Зважаючи, що одного вершника виставляли зазвичай від п’ятьох родин, загалом тут мешкало до трьох тисяч воїнів. За мірками того часу – це серйозна військова потуга. Дещо менше шляхти було на Остерщині. Загалом дослідник Ігор Кондратьєв нарахував на Любеччині до 350-ти шляхетських родів, в Остерському старостві – близько 220-ти. Приблизно дві третини з них мали “руське”, себто українське походження. Саме ці роди і вели свою “Столітню війну” з Московією. Не лише оборонялися, а й проводили активні операції на ворожій території. Ці сторінки української воєнної історії нині майже забуті, адже залишились у тіні військових походів запорозьких козаків, які відбувалися у той же історичний період. Мало кому відомі і імена видатних любецьких і остерських вояків.

“Були такі остерські бояри Білики. Деякі з них навіть згадані у офіційних документах московського посольства. На чолі загону з 400 козаків та бояр Іван Білик у 1585 році розорив порубіжні московські "деревни". Як писали московські дипломати: "иные деревни порубежные воевали, хрестиянъ побили и переграбили, и животы их вси поимали".

Загони охочих пограбувати підконтрольні Москві землі збирали остерські старости, серед яких особливо відзначився Лаврін Ратомський. А найвідоміший остерський староста – це Філон Кміта. У квітні 1562 року він на чолі загону в 300 вояків розгромив загін московитів чисельністю більше 2 тисяч вояків, які йшли на Київ. Розбивши ворога, Кміта пішов на Чернігів, хоча місто не штурмував, бо там була потужна фортеця, а далі попрямував на Любеч”, – розповідає Ігор Кондратьєв.

Філон Кміта. Мініатюрне зображення 16 століття

У 1618 році, згідно з Деулінським перемир’ям, Московія повернула Чернігово-Сіверщину до складу Польсько-Литовської держави. У попередні роки любецька та остерська шляхта брала активну участь у відвоюванні Чернігова, Новгорода-Сіверського та інших чернігово-сіверських міст. У 1632 році почалась чергова війна за Смоленські землі. У цей час Чернігово-Сіверщину прикривали відносно невеликі сили чернігівської замкової шляхти, реєстрових козаків, були залучені до оборони й шляхтичі Любецького та Остерського староств. У 1633 році ротмістр Костянтин Вовк, представник давнього шляхетського роду, що мав володіння на Любеччині, очолював оборону Чернігова проти війська московських воєвод. Тоді козаки та шляхтичі відбили три штурми міста та змусили ворога відступити.

Товариш “козацької” хоругви 17 століття. Реконструкція Даріуша Велеця

“Елітарне обличчя” Гетьманщини

У 1648 році вибухає повстання Богдана Хмельницького, яке ділить руську шляхту навпіл. Частина переходить на бік козацтва, решта – зберігає вірність Речі Посполитій та воює проти козаків. Більшість шляхти Любеччини та Остерщини обирає козацький бік. Значення цієї події недооцінене істориками. Адже йшлося про кілька тисяч професійних військових, які посилили армію Богдана Хмельницького, крім того – високоосвічених за мірками свого часу людей, які сформували і адміністративну еліту майбутньої Гетьманщини.

Як сталось так, що шляхетська корпорація, яка століттями проливала кров спочатку за Велике князівство Литовське, згодом – за Польсько-Литовську державу, – перейшла на бік ворогів польської Корони? Причиною було те, що українська шляхта після укладення Люблінської унії у 1569 році, почала зазнавати дедалі більших утисків з боку магнатів Королівства Польського. Починаючи з кінця 16 століття “Річ Посполита шляхетська” почала перетворюватися на “Річ Посполиту магнатську”. Дрібна шляхта ставала безправною, король також не міг вгамувати магнатерію, чий вплив і військова могутність зростали з кожним роком. Представники магнатських родів Аксаків, Калиновських і Пісочинських, що опинились на Любеччині та Остерщині у першій половині 17 століття, не цуралися захоплювати володіння дрібної шляхти, обертати самих шляхтичів на селян, проводити проти незгідних цілі каральні військові експедиції.

Магнати Речі Посполитої початку 17 століття. Фрагмент картини Томмазо Долабелли

“Що вбило Річ Посполиту – це якраз свавілля магнатів, оскільки вони були ніяк законом не обмежені. Магнати воювали між собою, мали власні армії. Є документ датований 1642 роком. Польський магнат, чернігівський воєвода Мартин Калиновський фактично пішов війною на любецьку шляхту. З барабанами, сурмами військовий загін йшов по селах, грабуючи, розорюючи все, що є", – зазначає історик.

Нагадаємо, що жертвою магнатського свавілля став і дрібний руський шляхтич Богдан Хмельницький. Приводом до повстання, яке змінило історію всієї Східної Європи, стало спалення його хутора шляхтичем Даніелем Чаплинським, що був підручним впливових магнатів Конецпольських. Значна частина української шляхти співчувала саме Хмельницькому та підтримувала ідею створення “козацької шляхетської республіки”. Цьому сприяло і те, що раніше шляхта також була важливим джерелом формування реєстрового козацтва, яке служило королю Речі Посполитої.

Шляхта. Зображення з ікони 17 століття

Як зазначає історик, можливо саме для того, щоб схилити місцеву шляхту на свій бік, Богдан Хмельницький відправив до Любеча свого “конфідента” Петра Головацького. Вже у Реєстрі Війська Запорозького 1649 року знаходимо десятки прізвищ любецьких і остерських шляхетських родів. Схоже, що гетьман Хмельницький використовував шляхетську корпорацію як джерело для формування кадрів новостворених лівобережних козацьких полків. Любецькі і остерські шляхтичі з’являються не лише серед старшини Чернігівського та Ніжинського полків, але й на Переяславщині, Стародубщині, Миргородщині, Полтавщині.

“Фактично саме вони формували елітарне обличчя козацької верстви, бо вони складали більшість вищої козацької старшини. Звісно що не всю. Частина походила з селянства, міщанства, але більшість складала шляхта. Для прикладу, частка шляхти серед козаків Чернігівського полку, за підрахунками історика Володимира Кривошеї, в окремих сотнях доходила до чверті. Це від усього козацтва, включно з рядовим”, – наголошує історик.

Вихідцями з любецької шляхти були близькі соратники Хмельницького – миргородський полковник Матвій Гладкий (страчений за наказом гетьмана у 1652 році, прямий предок українського письменника Пантелеймона Куліша), полтавський полковник Мартин Пушкар (зі шляхетського роду Пушкарів-Ресинських), київський полковник і генеральний суддя Війська Запорозького Антон Жданович (предки мігрували на Любеччину з Литви), родич Хмельницького, київський полковник Павло Яненко-Хмельницький, канівський полковник Семен Савич, генеральний обозний Війська Запорозького Федір Коробка. Після смерті Хмельницького високі уряди у Гетьманщині обіймали любецькі шляхтичі Оникій Силич (чернігівський полковник за гетьманування Ів. Виговського та Юр. Хмельницького).

Антон Жданович. Портрет-реконструкція Сергія Шаменкова за гравюрою 17 століття

З остерської шляхти походили прилуцький і брацлавський полковник, генеральний обозний Тиміш Носач, ніжинський полковник Прокіп Шумейко, білоцерківський Іван Гиря, київський Василь Дворецький, київський полковник за гетьманування Д. Ігнатовича, Ів. Самойловича та Ів. Мазепи Костянтин Солонина.

Шляхетську корпорацію на півночі Лівобережної України високо цінували українські гетьмани. Так, у 1650 році Богдан Хмельницький видав охоронний універсал для любецької шляхти, гарантувавши недоторканність її маєтків. Це погано вписується в усталений образ Богдана як “вождя повсталих селян”, але насправді гетьман намагався вгамувати “Жакерію”, яка вибухнула на українських землях після перших перемог козаків над військом Речі Посполитої. Вже під час перемов із королем Яном ІІ Казимиром перед укладенням Зборівської угоди Богдан наполягав, щоб шляхтичів, які перебувають у Війську Запорозькому, не вважали “бунтівниками”, адже це “безчестя”.

Сотник у війську Богдана Хмельницького. Реконструкція Сергія Шаменкова

У подальшому охоронні універсали для любецької шляхти видавали й інші тримачі булави. Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Брюховецький, Дем’ян Ігнатович, Іван Самойлович, – всі вони брали військово-територіальну корпорацію під свою особисту протекцію. А гетьман Іван Мазепа безпосередньо включив Любеч і його околиці до своїх володінь, опікувався місцевою військовослужбовою спільнотою, зміцнював Любецький замок. Це означає, що попри ліквідацію Любецького староства та розділення його території між кількома сотнями Чернігівського полку (а правобережна частина староства залишилась під контролем ВКЛ, кордон з яким проходив по Дніпру), місцева шляхта продовжувала зберігати певну корпоративну єдність. У 1654 році любецькі шляхтичі виступили проти прийняття московської протекції, про що свідчать донесення річпосполитських розвідників. У 1663 році король польський Ян ІІ Казимир під час свого походу на Лівобережну Україну підтвердив привілеї остерської шляхетської корпорації, яка не стала обороняти проти монарха Остерський замок.

“Коли король прийшов на Остерщину – він дав привілеї повноправній остерській шляхті і остерським боярам. У цих документах згадані більше сотні представників шляхетських родів. Міщанам Остра та Козельця Ян ІІ Казимир дав Магдебурзьке право. Коли військо Речі Посполитої відступило у 1664 році і Лівобережна Україна повернулась під контроль Москви – московська влада визнала ці пожалування. Бо король є король, а монарша воля – це монарша воля. І тоді це було легітимним пожалуванням, незважаючи на те, що це було пожалування супротивника ”, – розповідає Ігор Кондратьєв.

Національна аристократія, що збереглась до 20 століття

Наприкінці 18 століття російський уряд ліквідував Гетьманщину та полково-сотенний адміністративний устрій на Лівобережній Україні. 26 жовтня 1781 р. було наказано розпочати "разбор малороссийского шляхетства". За законами козацька старшина та нащадки шляхти мали б бути зрівняні у правах з російським дворянством. Теоретично дворянами Російської імперії мали стати навіть рядові козаки, адже вони поколіннями несли військову службу.

“Козацтво несло військову службу, вело "лицарський" спосіб життя. Проте, щоб не зараховувати усіх козаків до дворянства, їх виокремили в окремий стан. Для Росії це не було проблемою, бо в них було своє козацтво”, – зазначає історик.

Значна частина нащадків дрібної шляхти Остра та Любеча на кінець 18 століття покозачилася, когось навіть обернули на селян. Під час численних воєн та пожеж були втрачені королівські привілеї та гетьманські універсали, забулася біографія предків, втрачені земельні маєтності.

Ситуація загалом була доволі типовою для усієї Лівобережної України, де дворянство могли теоретично отримати десятки тисяч претендентів. Коли ця маса доказників стала подавати документи, у Петербурзі перелякалися, що в Україні дворянські титули може отримати ледь не більше людей, ніж у самій Росії. Як наслідок, російська Герольдія (орган Сенату, що вів облік дворянського стану) почала масово переглядати справи про нобілітацію, відмовляючи у дворянстві тим, хто не міг надати беззаперечних доказів шляхетських привілеїв. Таким чином, багато нащадків любецьких і остерських шляхтичів залишились записаними у козаки або навіть у селяни. Нині українці зі шляхетськими прізвищами часто навіть не здогадуються, ким були їхні предки.

“Колись, як ще був живий "Укртелеком", я брав телефонні довідники Чернігівщини. Дивлюсь, а там десятки "шляхетських" прізвищ: тут Бакуринські, там Кривопиші, Антоновичі і так далі. Дуже багато людей, – додає Ігор Кондратьєв. – У нас є серйозна проблема: історична пам'ять без документів триває до 100 років: три покоління. Я часто запитую у студентів: от назвіть мені ім’я когось зі своїх прапрадідів. І 90% цього вже не знають. Це явище з’явилося не у наш час. Бо у 18 столітті більшість документів про підтвердження дворянства – це три-чотири покоління, а далі стандартна фраза “давнее происхождение покрыто неизвестностью”.

Шляхетський герб Бакуринських

Попри спроби позбавити українців власної аристократії, чи повністю розчинити її серед імперської еліти, значна частина дворянських родів козацько-старшинського походження зберегла свою національну ідентичність. Так само “малоросійське” козацтво, як привілейований стан, хоч і не зрівняний з дворянським станом, проіснувало до початку 20 століття, взявши активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917 – 1921 років.

Саме історія українських шляхетських родів відображає тяглість української державницької традиції. Спадкова лінія української державності “Київська Русь – Литовсько-Руська держава – Гетьманщина – Українська Народна Республіка – сучасна Україна” – це не абстракція і не штучний конструкт, якщо мати на увазі історію умовного боярського роду з Остерщини чи Любеччини, що виник за часів Давньої Русі, отримував привілеї від великих князів литовських і королів Речі Посполитої, понад сто років воював проти Московії, обороняючи рідну землю, покозачився та обіймав старшинські посади у Гетьманщині, підтвердив шляхетство або був зарахований до козацького стану в Російській імперії, а вже на початку 20 століття його представники були чиновниками чи вояками УНР. Саме це – історія України, історія становлення нашої держави.

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM
Фотоновини

  1 вересня випускників із Чернігова слухатиме весь світ

SVOBODA.FM