Історична справедливість і крах пропаганди: чому Кремль боїться визнання Голодомору геноцидом?

30 листопада парламент Німеччини ухвалив резолюцію, якою визнав Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. Німеччина стала лише 23-ю країною у світі, що дала таку офіційну оцінку одному із найжахливіших злочинів проти людяності у 20 столітті.

Рішення практично одразу охрестили історичним, багато оглядачів прогнозують, що воно стане передумовою для визнання трагедії українського народу на рівні Європейського Союзу.

...А також – серед тих країн ЄС, які досі утримувалися, щоб не накликати на себе шалену лють Кремля. Як масштабна українська трагедія почала проривати блокаду забуття на Заході, як Росія своєю пропагандою намагається загальмувати цей процес, та чому згоди щодо кількості жертв Голодомору не можуть дійти українські історики? Про це – у матеріалі “ЛРТ Факти. Україна”.

Рішення, за яке боролися понад 14 років

“Страчені голодом: Невідомий геноцид українців”, – так називалась перша виставка, присвячена темі Голодомору, проведена у Німеччині – у приміщенні ландтагу – земельного парламенту у Дюссельдорфі у червні 2008 року. До громадян Німеччини та німецького політикуму тоді вперше спробували донести правду про на той час маловідому в світі сторінку з історії трагічного 20 століття – сталінський геноцид українців у 1932 – 1933 роках. Нині важко повірити, але державна політика з комеморації Голодомору-геноциду в Україні фактично була започаткована лише за каденції третього президента Віктора Ющенка – через півтора десятка років після здобуття країною незалежності.

Ще тоді, у 2008 році, українська громада вперше надіслала звернення до федеральної канцлерки Німеччини Ангели Меркель з проханням визнати Голодомор геноцидом українського народу. Позитивна відповідь на таке прохання тоді була неможливою: Берлін і Москву поєднували міцні політичні та економічні зв’язки, а для Кремля недопущення визнання Голодомору було та залишається донині однією зі стратегічно важливих цілей зовнішньої політики. Так, з документів, оприлюднених у 2010 році Wikileaks, стало відомо, що тодішній президент Російської Федерації Дмитро Медведєв шантажував лідера Азербайджану Ільхама Алієва: мовляв, Баку може “забути про Нагірний Карабах”, якщо проголосує в ООН за визнання Голодомору геноцидом. Аналогічні погрози нібито надходили і президентам інших країн.

Така політика донедавна була загалом успішною. Станом на початок 2022 року у світі геноцид українців визнавало лише 17 країн. Проте після початку повномасштабної агресії Росії проти України інтерес до цієї теми з минулого помітно зріс: на тлі скоєння росіянами нових злочинів проти українців. У червні 2022 року у німецькому місті Ессен відбулась міжнародна конференція, присвячена злочинам одразу двох злочинних авторитарних режимів – сталінського та путінського. Її учасники звернулися до Бундестагу із закликом визнати Голодомор. На той час на розгляді у петиційному комітеті німецького парламенту вже була петиція про визнання Голодомору-геноциду, яка ще у 2019 році зібрала необхідну кількість голосів, проте роками не ставилась на обговорення, оскільки, була “не на часі”.

Лише 25 листопада 2022 року стало відомо, що депутати від чотирьох фракцій парламенту Німеччини, включаючи три провладні, підготували позапартійну резолюцію, яка пропонує прирівняти Голодомор до Голокосту, визнавши злочином геноциду та однією з найбільших трагедій 20 століття. Це сталося у переддень Дня пам’яті жертв голодоморів в Україні, який цьогоріч припав на 26 листопада. Днем раніше Голодомор 1932 – 1933 років визнали геноцидом одразу три країни – Румунія, Молдова та Ірландія.

Як Кремль спробував зупинити німецьку резолюцію

Реакція Кремля на такі плани німецьких законодавців була блискавичною. Вже на наступний день, 26 листопада, посол Російської Федерації у Німеччині Сергій Нечаєв опублікував статтю у німецькій газеті Junge Welt, присвячену темі Голодомору. Це була відчайдушна спроба Москва зірвати ухвалення історичного рішення, мобілізувавши власних прибічників серед німецького політикуму. Стаття викликає інтерес і тим, що у ній стисло викладені основні тези, які відстоює сучасна російська пропаганда, що стосуються трактування трагічних подій 1932 – 1933 років.

Головний акцент – на тому, що масовий голод у ті роки був не лише в Україні, але і в інших регіонах Радянського Союзу – на Північному Кавказі, у Північному Казахстані, Поволжі, Південному Уралі. Жертвами масового голоду у 1932 – 1933 роках, за останньою версією російської історичної пропаганди, стали 7 мільйонів “радянських” людей. Українців серед них нібито було менше половини – близько трьох мільйонів. Решта загиблих від голоду – росіяни, казахи, представники інших народів СРСР. Причиною подій, які російська пропаганда все таки визнає “страшною трагедією”, нібито стали “засуха та неврожай”, на які наклалися “надзвичайні заходи радянського уряду в межах політики примусової колективізації”. У статті російського посла згадані і “перегини на місцях”, а також наголошується, що радянська влада була “багатонаціональною” за своїм складом, відповідно, нібито не могла керуватися мотивами знищення конкретної нації.

Наприкінці статті, традиційно для російської пропаганди, посол Нечаєв звинувачує тих, хто називає Голодомор геноцидом українців, у “розпалюванні антиросійських настроїв”, “русофобії” та “переписуванні історії”. Таким чином, Москва у черговий раз спробувала видати себе за “жертву” у ситуації, коли йдеться про гідне вшанування пам’яті загиблих від дій одного з попередніх злочинних кремлівських режимів.

Український історик Сергій Бутко відзначає, що за останні десятиліття росіяни були змушені змінити підхід до заперечення Голодомору-геноциду. Якщо ще за радянських часів заперечували сам факт масового голоду, казали про “незначні продовольчі труднощі”, то зараз, після публікації величезного масиву історичних джерел, мусять вдаватися до більш тонких маніпуляцій, заявляючи про так званий “всесоюзний” голод.

“Справа в тому, що голоди бувають різні, – наголошує Сергій Бутко. – Голодомор був геноцидом українців. Відкриваємо Конвенцію ООН із запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року. Там наведено п’ять ознак того, що той чи інший злочин є геноцидом. По-перше, це вбивство членів національної, етнічної або релігійної групи. По-друге, це завдання тяжкої тілесної чи психічної шкоди членам цієї групи. По-третє, і це найважливіше, – це навмисне створення для групи життєвих умов, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення.”

Представник Українського інституту національної пам’яті додає, що існує більш ніж достатньо доказів того, що геноцид українців був ретельно спланований і організований комуністичним тоталітарним режимом.

“Була ухвалена постанова про обов’язкову прописку паспортів. Паспорти не видавалися селянам, а лише міським жителям. Тобто фактично одна з груп населення, а в сільській місцевості в УРСР українці складали більше 90%, була абсолютно безправною і не могла законно змінити місце проживання. Крім того – так званий “закон про п'ять колосків”. Згідно з ним голодних людей, які приходили на колгоспні поля, щоб знайти там яку-небудь їжу, ті самі колоски, щоб врятуватися від голоду, засуджували до смертної кари, або, за пом'якшувальних обставин – від десяти років в'язниці. Також задля того, щоб проводити хлібозаготівлю, органи влади створювали так звані “буксирні” бригади, які в рахунок абсолютно нереальних, фантастичних хлібозаготівель у людей вилучали не тільки хліб, а й усе продовольство. Це і заборона українцям виїжджати до сусідніх республік – Білорусі та Росії. Це і політика “чорних дошок”, коли блокували село і з нього вивозили продукти, у людей забирали всі гроші, з крамниць – усі товари, було заборонено покидати межі цього села, тобто це навмисно створені умови, які прирікали людей до смерті від голоду.”

Не менш важливим є те, що штучний голод не був єдиним інструментом геноциду українців. Сталінський режим репресував культуру, мову, церкву, – все, що формувало українську ідентичність.

“У той самий час припиняється політика українізації, яку українці вибороли своєю збройною боротьбою під час Революції 1917 – 1921 років. На початку 1930-х років в органах влади діловодство переводять з української на російську мову, русифікується український правопис, проводяться репресії проти української інтелігенції. Знищується ціле покоління діячів української культури – письменників, поетів. Окрім того, ми бачимо, що саме у цей час, перед Голодомором-геноцидом, була повністю розгромлена Українська автокефальна православна церква. І ще один факт, який підтверджує геноцид – це коли радянська влада організовувала переселення на територію України, у місцевості, що повністю вимерли від голоду, російських селян, щоб вони там мешкали”, – зазначає Сергій Бутко.

Фейкова аргументація Кремля не справила враження на німецьких парламентарів, які підтримали резолюцію про визнання Голодомору. У Німеччині добре вивчили свої гіркі уроки історії. Те, що масовий голод був і в інших регіонах СРСР, а не лише в Україні, – це не аргумент на користь того, що геноциду українців не було. За такою логікою, не був геноцидом єврейського народу Голокост, адже німецькі нацисти вбивали не лише євреїв, але і представників інших національностей. Проте тільки євреїв і ромів гітлерівці систематично переслідували та знищували за національною ознакою.

3,9 чи 10,5 мільйонів? Чому українські історики сперечаються через масштаби Голодомору

Історична пам’ять про Голодомор 1932 – 1933 років (а також масові штучні голоди 1921 – 1923, 1946 – 1947 років) поступово займає своє місце у світовій історичній пам’яті. Тут важко переоцінити заслугу дослідників Голодомору, передусім, українських істориків, які після здобуття Україною незалежності майже з нуля почали вивчати таку складну та масштабну тему. До того ж – після десятиліть знищення історичної пам’яті – як духовно, так і фізично (через знищення документів).

Наразі про Голодомор написані тисячі наукових праць, десятки історичних монографій, проте, за словами істориків, ми досі більше не знаємо, аніж знаємо напевно про цю масштабну трагедію.

Одне з найскладніших – питання щодо кількості жертв Голодоморів, зокрема, Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. В останні роки проблема підрахунку кількості жертв спричинила справжній розкол в середовищі українських істориків – дослідників Голодомору. Що, безумовно, аж ніяк не сприяє процесу подальшого визнання трагедії у світі. За тиждень до цьогорічного Дня пам’яті – 18 листопада – Національний музей Голодомору-геноциду виступив з офіційною заявою, у якій засудив “тиражування даних про 10,5 мільйонів жертв” Голодомору 1932 – 1933 років. Цю цифру установа назвала “необґрунтованою та науково недоведеною”. Так відреагували на появу на вулицях Києва сітілайтів з розміщеною на них інформацією про те, що у 1932 – 1933 роках “комуністичний режим убив 10,5 млн українців”.

В Українському інституті національної пам’яті та у Міністерстві культури і інформаційної політики України наполягають: жертвами сталінського геноциду стало понад 3,9 мільйонів жителів України. До такого висновку дійшла судова науково-демографічна експертиза, проведена у 2009 році українським Інститутом демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи. У 2010 році цю цифру підтвердив Апеляційний суд міста Києва у своєму рішенні у справі щодо організаторів Голодомору.

Звідки ж взялися дані про 10,5 мільйонів жертв? Це – також висновки судової експертизи, проте проведеної в межах іншого кримінального провадження – щодо виконавців Голодомору. Цю експертизу здійснили у 2019 – 2022 роках. На думку частини українських істориків, зокрема – колишньої генеральної директорки Національного музею Голодомору-геноциду Олесі Стасюк, відомих вчених Володимира Сергійчука, Василя Марочка та інших – ці підрахунки були більш повними та точними. Несприйняття нових даних з боку керівництва профільного міністерства та Інституту національної пам’яті вони називаються результатом діяльності “п’ятої колони”. Водночас, історики з іншого табору закидають своїм колегам намагання штучно перебільшити масштаби трагедії.

“Цифра у майже 4 мільйона загиблих – це сама по собі величезна цифра. Навіть якби тільки 10 тисяч людей загинуло від голоду – це була б катастрофа і трагедія. А деякі наші історики думають, що чим більша цифра, тим більша катастрофа. Геноцид, його злочинність полягає навіть не в тому, скільки людей вбито, закатовано. А як і з якою метою це організовувалось”, – зазначає Сергій Бутко.

Наразі ситуація склалась так, що за відсутності компромісу серед істориків, справу до своїх рук взяли політики. Що й зрозуміло, враховуючи великий політичний резонанс теми Голодомору, що навіть перевищує резонанс науковий. Політична воля українського керівництва, судячи із заяв офіційних установ, зараз полягає у тому, щоб підтримувати більш “обережну” оцінку масштабів трагедії. Така позиція має свої резони. Один із можливих розрахунків – те, що цифра у майже 4 мільйони жертв викликатиме менше спротиву та сумнівів за кордоном, де трагедію українського народу у 20 столітті лише почали осмислювати. З іншого боку, парламент Румунії у своїй Декларації про засудження Голодомору підтвердив саме дані про “близько 10 мільйонів втрачених людських життів”.

Як ми вже згадували вище, переважна більшість країн світу досі офіційно не надала свою оцінку Голодомору як геноциду українського народу. Серед держав, які утримуються від такого рішення, є і ті, що зараз активно допомагають Україні відстоювати свою незалежність і протистояти російській агресії. Геноцид українців у 20 столітті не визнали Велика Британія, Франція, скандинавські країни, країни Бенілюксу, Іспанія, Італія, Словаччина, жодна з африканських чи азійських країн. На наддержавному рівні таких рішень наразі не ухвалили ані Європейський Союз, ні Організація Об’єднаних Націй.

Представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області Сергій Бутко вважає, що такий прогрес у визнанні Голодомору геноцидом пов’язаний з тим, що Україна відносно нещодавно за історичними мірками здобула свою незалежність, а повертати історичну пам’ять почала ще пізніше.

“Такі питання вирішуються тоді, коли існує держава, яка може відстояти свою позицію щодо історичної пам’яті. А Україна лише у 1991 році повернула собі незалежність. Я думаю, що наразі всі країни доброї волі, у тому числі і Велика Британія, Франція, вже вони розуміють, що є український народ, українська нація, українська держава, і вони чудово розуміють, що російський імперіалізм – як за часів комуністичного режиму, так і зараз, – вчиняє злочини проти українців”, – зазначає Сергій Бутко.

Історик додає, що Україна і далі робитиме все, щоб домогтися якомога ширшого визнання Голодомору у світі, це – принципове питання.

“По-перше, для України це питання справедливості. По-друге, для України це питання безпеки, питання того, щоб у майбутньому це не повторювалося”.

Друге питання цьогоріч стало як ніколи актуальним. Низка країн світу – Чехія, Литва, Латвія, Естонія та Ірландія – наразі визнають геноцидом українців дії Російської Федерації у 2022 році. Польща у своїй офіційній оцінці зауважила, що російське вторгнення в Україну має ознаки геноциду.

Таким чином, визнання Голодомору геноцидом українців – це і визнання того, що Кремль як 90 років тому, так і зараз мав і продовжує мати намір знищити українську націю. Попри те, що сьогодні такі свої наміри російське керівництво практично і не приховує, у світі залишаються ті, хто вірить у можливість досягнення якоїсь мирної угоди між вбивцею і тим, кого він хоче вбити.

“У Сталіна була мета перетворити всіх у “радянських людей”, “радянський народ”. Зараз ми чітко за офіційними заявами і документами, які випускає керівництво Російської Федерації, бачимо, що вони заперечують існування української нації, української держави. Вони проводять таку саму політику, коли вбивають людей, створюють нестерпні умови для життя – через ракетний терор, позбавляючи нас тепла, води, електроенергії, їжі. За формальними юридичними ознаками і тоді, і зараз – це геноцид”, – наголошує Сергій Бутко.

“Виникає питання: чому дії ті самі, але зараз набагато менше жертв – десятки тисяч але не мільйони? Лише тому, що зараз існує Українська держава, існує українська армія, тому що український народ має змогу захищатися”, – додає історик.

Окрім того, що визнання Голодомору геноцидом – це запобіжник від скоєння аналогічних злочинів у майбутньому, для українців – це також дуже важливе глибоко особисте питання, питання вшанування пам’яті безневинно загиблих земляків, родичів. Ми хочемо, щоб про їхню жертву пам’ятали не лише на батьківщині, а й у всьому світі, так само як зараз весь світ співчуває Маріуполю, Бучі, жителям інших українських міст, що постраждали від російської агресії.

Статті з циклу "Факти ЛРТ. Україна" публікуються в рамках міжнародної програми MediaFit, Європейським Союзом, для підвищення інформаційної стійкості регіонів України. Вміст матеріалу є виключною відповідальністю ЛРТ та авторів і не обов'язково відображає думку Європейського Союзу.