Свобода словоговоріння

Найавторитетніші громадські організації інформаційної сфери України підбили підсумки діяльності наших медіа за 2011 рік, насамперед в царині дотримання свободи слова.

Ці підсумки оприлюднили на прес-конференції в УНІАН. Перед колегами виступили керівники Інституту масової інформації, українського представництва Міжнародної правозахисної організації “Репортери без кордонів”, Незалежної медіа-профспілки.

Було оприлюднено спільну підсумкову заяву “Свобода слова в Україна:2011”, яку, окрім названих організацій, підписали також Рух “Стоп цензурі!”, Українська Медіа-асоціація, в яку входять, зокрема, Інститут медіа-врава, Інтерньюз-Україна, Комісія з  журналістської етики. Головний вердикт винесено уже в перше речення заяви і він, на жаль, маловтішний: “Протягом 2011 року в Україні спостерігалось погіршення свободи слова.”

Що ж спонукало поважні громадські організації зробити такий висновок, попри бадьорі запевнення влади про відсутність тиску на ЗМІ і європейський, значить, демократичний курс нашої країни? Спонукали факти, реалії, а не декларації.

Передовсім, і це не випадково поставлено на чільне місце в заяві, йдеться про прояви прямого насильства проти журналістів, за якого годі щось говорити про свободу слова. Ми втратили в цьому році двох колег — один вбитий, другий пропав без вісти і теж навряд чи живий. Попереднього 2010 року загинув один журналіст. За даними ІМІ і “Репортерів без кордонів”, у 2011 році було зафіксовано 24 випадки агресивного поводження проти журналістів або прямих нападів на них, внаслідок чого постраждало 35 журналістів. Для порівняння: за 2010 рік — 21 випадок, 26 постраждалих, тобто зрушень на краще жодних, тільки на гірше.  Крім того,  окремо виділено у звіті ганебні факти масових атак на журналістів. Це, зокрема. інцидент у липні 2011 року —  побиття журналістів під Печерським судом Києва, під час якого постраждало близько 30 журналістів. Також багато журналістів постраждали під час висвітлення восени акцій протесту в Києві.

В заяві також зазначено: не дивлячись на те, що справа Гонгадзестановить надзвичайно великий суспільний інтерес, судові слухання по справі Пукача, звинуваченогоо у вбивстві журналіста, проводились в повністю закритому режимі. А кримінальну справу, порушену проти Кучми, закрили на підставі законодавчих формальностей. Це свідчить про відсутність реальної політичної волі в розслідуванні резонансної справи Гонгадзе.

Свободу слова годі уявити без вільного доступу громадськості, насамперед її представників —журналістів, до інформації. Але, попри ухвалення закону про доступ до публічної інформації, ситуація тут аніскільки не поліпшилася. Лише офіційно було зафіксовано більше 30 різних випадків перешкоджань законній професійній діяльності журналістів та обмежень у доступі до інформації, що не краще попереднього року.

Протягом рокувідбулосьнаростання цензури. Уперше з часів Кучми знову доводиться говорити, що цензурою спрямовано займаються владні структури, як в центрі, так і особливо в регіонах. Характерним прикладом є те, як в Харкові зникли з ефіру опозиційні програми на телебаченні. Опосередкованим проявом цензури є відсутність плюралізму в ЗМІ, зокрема. на телебаченні, замовчування більшістю каналів важливих, але неприємних для влади тем. Це, зокрема, такі, як суд над Тимошенко, падіння рейтингів Партії регіонів, наступ на права і свобод громадян, важливі заяви політиків західних країн, зокрема. ЄС, щодо стану демократії в Україні. Основні телеканали дуже мляво говорять і про серйозні соціально-економічні проблеми, хоч вони хвилюють мільйони громадян. Те, що ЗМІ поводяться майже однаково, свідчить, шо ними “диригують” з владних кабінетів, а також що існує самоцензура керівників медіа, які реагують на “загальні віяння”.

Одне слово, вташтися нічим: ми й далі на “сто якихось” місцях у світових рейтингах свободи слова. Хотілося б, звісно, і якогось позитиву, але його віднаходиш за приказкою “Не було щастя, так нещастя допомогло”. Позитив гуртом вишукували у протидії негативу. Таким у підсумковому звіті було названо проведення журналістськими й іншими неурядовими організаціями кампаній по просуванню закону про доступ до інформації і змін до закону про інформацію. Ще одним позитивом була названа консолідація журналістської спільноти — кілька медіа-організацій об’єдналися в Українську Медіа-асоціацію, а Незалежна медіа-профспілка України почала долати кризу і відроджувати регіональні організації. 23 листопада всі медіа-організації України вперше об’єднались, щоб провести спільну акцію проти безкарності за вбивства журналістів. Це все добре, але всі ці дії, як то кажуть, “з горя”, бо далі вже відступати нікуди.

Дещо обнадіює, що українська влада таки пішла насистемний діалог з журналістською спільнотою. Наскільки це щиро і чи готова влада до прогресу у сфері свободи слова — покаже час. Наприклад, наскільки дієвим буде наказ міністра МВС про те, щоб міліція сприяла професійній журналістській діяльності, а не трощила телекамери й диктофони.

На прес-конференції розгорнулася  дискусія про дієвість виступів медіа, реагування на них з боку влади. Спонукав до цього і відомий інцидент на передноворічній прес-конференції Президента Януковича, коли він на запитання журналіста інтернет-газети  “Українська правда” стосовно  розкішного життя на державний кошт в Межигір’ї відповів, що це, мовляв, втручання в його приватне життя. Хоч запитання було стосовно “приватного життя” на неприватні народні кошти.

Перегукується з цим і відповідь першого заступника Генпрокурора Рината Кузьміна на запитання, чому прокуратура не реагує на матеріали медіа про корупцію  державних службовців? На що Кузьмін запропонував журналістам надати в прокуратуру матеріали, документи про такі факти, і тоді правоохоронні органи візьмуться за  перевірки. І це при тому, що та ж “Українська правда”, інші сайти, деякі незалежні медіа протягом 2011 року оприлюднили десятки матеріалів про розкішне життя за народні кошти очільників держави, про доволі сумнівні оборудки членів уряду, інших високопосадовців. Оприлюднили, подавши численні документи. Невже це не привід для реагування правоохоронних органів?

Таке запитання ми, журналісти, й задали  на прес-конференції. Детально на нього відповіла президент Асоціації медіа-юристів, експерт Національної Спілки журналістів Тетяна Котюжинська. Виявляється, в нашому  законодавстві давно існує норма, що для прокуратури, міліції, інших відповідних органів матеріали ЗМІ можуть бути підставою для перевірки, а в разі необхідності й порушення кримінальних справ. Можуть, але не повинні! Ось в цьому й справа. Тобто, та ж прокуратура може зреагувати, а може й ні. Що залишається? А майже нічого, хіба що в моральному плані — соромити та причитати, які, мовляв, у нас несвідомі правоохоронці. Щоправда, зазначила пані Котюжинська, медіальні організації вже розробили проект поправок у законодавство, якими правоохоронні органи будуть зобов’язані реагувати на виступи ЗМІ. Пропозиції подано депутатам, справа за парламентом. Поки що ж, як колись казали, письменник (чи журналіст) “пописує”, читач “почитує”. Як ото свого часу писали про Кучму, що у того було спершу дві резиденції, потім три, п’ять, сім, те саме з літаками. І жодної реакції на написане, ні від  правоохоронних органів, ні від героя публікацій — чи спростовував би, якщо це неправда, а то й подав у суд, чи подав у відставку, якщо це правда. Натомість тиша.  Звикли, і читачі теж.  Те ж саме й нині? Повна свобода словоговоріння…