Хто ми?!

Сьогодні 9 грудня 2013 року. Цієї ночі я так і не зміг заснути, тож і вирішив написати цей матеріал, якому довго не міг придумати назву…

Що з нами сталося? З нами, українцями? Куди ми йдемо і, взагалі, чого хочемо і чого прагнемо – в духовному і моральному відношеннях? На ці та інші запитання я шукав відповіді після того, як 1 та 8 грудня був у Києві, де цілих два дні провів, спілкуючись із сотнями своїх співвітчизників.

Я бачив їхні обличчя, відчував прагнення їхніх сердець. Я побачив, що ми народ! І народ не «просто так», а – громадянське суспільство, яке прокинулося не завдяки політикам (з того чи іншого боку барикад), а, завдячуючи своїй позиції, якої не побоявся висловити. А висловлювати її потрібно завжди, не дивлячись на те, яке прізвище у президента чи якого кольору партія представляє владу.

Я часто думаю, чи можна сьогодні – на початку третього тисячоліття, в епоху грандіозного розвитку технічного прогресу – забрати у людей найголовніше – почуття гідності? Забрати можна майно, бізнес, гроші, ба, навіть, життя… А от почуття гідності – ніколи! І я щасливий, що це притаманне нам почуття виплеснулося і проявилося з повною енергією у народному гніві. Мабуть, тому, що після того, як нас кожного дня принижують – у лікарні, транспорті, у коридорах влади та в бізнесі і, навіть, на нікчемних автошляхах, за впорядкування яких ми платимо шалені гроші. Дуже довго нас принижували, а ми, як бидло, нагинали свої сиві голови і мовчки ковтали образу. Так, ми «перемивали кістки» та проклинали тих, хто «при владі», але робили це здебільшого на кухні у приватних розмовах.

І ось нарешті ми вийшли на вулиці столиці та сотень інших міст України. Вийшли тільки після того, як нас почали… бити. І бити не просто по спині, а – зі скаженою ненавистю, неначе найзаклятіших ворогів, та розмазувати брудними чобітьми нашу кров по бруківці столичного майдану.

Я не знаю, чим керувалися люди, які віддавали наказ це робити… Я також не знаю, яка мати народила людей, що виконували цей наказ, але повністю впевнений, що про це знали вищі посадові особи у державі. Та нещасні вони люди, якщо могли бодай припустити, що країна, яка вже вдихнула краплину свободи і демократії, зможе проковтнути пілюлю насилля, повернувшись до часів Сталіна. Ні, ця країна – ім’я якій Україна, вже ніколи не повернеться до диктатури, бо в ній прокинулася гідність! І за те, що сталося, я впевнений, не сьогодні, так завтра настане не тільки кримінальна, а й політична відповідальність.

Оце дивлюся на листівки, якими сьогодні закидають вулиці і поштові скриньки, читаю в них, що, мовляв, народний спротив очолили політики від опозиційних партій. Е ні, шановні політики, революція – не Ваша заслуга. Це ви приєдналися до народу, а не він – до вас, а тепер намагаєтесь очолити революцію – повстання громадян, які не бажають жити в ганебному стані приниження та зневіри.

Я особисто бачив людей, які стоять по обидві сторони барикад. Перші – за свою гідність, не за гроші чи політичні переконання, а за ідею, волю і свободу та за віру в майбутнє – своє і своїх нащадків.

По іншу сторону барикади стоять люди, які здебільшого навіть не можуть пояснити… «своєї» позиції. Вони стоять за інтереси тих людей, які продовжують купувати (за їхні ж гроші!) їхні гідність і свободу.

У 2004 році я, як і мільйони інших людей, майже з фанатичною вірою в краще життя боровся. Я дивився на Ющенка як на месію, ба, навіть, як на можливого доброго царя… Але мої сподівання були незабаром вбито. Розчарування настало вже наприкінці 2005 року – тобто, менше ніж за рік «царювання». Я з усіх сил намагався служити тоді своєму народові, який дав нам – «людям Ющенка» – владу, і водночас не поділяв тих вчинків влади і політиків, від яких залежав розвиток економіки та суспільства.

Я думаю, що люди ще пам’ятають, як перед виборами до Верховної ради України в 2006 році, будучи головою Чернігівської районної державної адміністрації, я зібрав в районі всіх вчителів, лікарів, державних службовців в одному залі. Земляки дивилися на мене з величезною тривогою і очікували, мабуть, що я буду «нагинати» їх, щоб робили все заради інтересів правлячої тоді партії.

Але я цього не зробив, вчинивши так, як належить державному службовцю, як вимагали від мене Закон і Конституція України. Я сказав: «Мої рідні, я запросив Вас не для того, щоб наступити в черговий раз на Вашу гідність. Я зібрав Вас, щоб сказати, – Ви можете голосувати, за кого хочете, за тих, кому вірите. А я поважаю Вас – кожного, незалежно від кольору прапора, під яким би Ви не стояли».

Без перебільшення хочу сказати, що були люди, які просто плакали в залі та дякували за те, що вперше в житті ніхто не дозволив собі в районі розтоптати гідність людини. Ці люди самі дали оцінку помаранчевій команді – ту, на яку та заслуговувала. Оце і був отой ковток демократії і свободи, і так має бути завжди.

А вже у 2007 році я побачив дійсність, в якій ми всі опинилися. Я побачив, що Ющенко не тільки не зменшив рівень корупції, не лише не покращив життя своїх співвітчизників, а стало ще гірше! Іноді мені було соромно перед людьми, яким обіцяли світле майбутнє. І кожного дня в моєму серці визрівав внутрішній протест. І я щасливий з того, що спільно з колегами зміг висловити його під час наради у Президента і сказати йому в очі те, чого він, мабуть, не хотів чути. На знак протесту я і 16 моїх колег, голів місцевих адміністрацій, разом зі мною подали у відставку, не бажаючи служити злу і неправді. І я до цих пір пишаюсь тим, що мав змогу працювати пліч-о-пліч з такими людьми.

У 2010 році я особисто спостерігав, з яким тріумфом повернулася до влади Партія регіонів. Я бачив, як раділи ті люди, котрих призначив у владу Янукович, але розумів я й інше – те, що пройде зовсім небагато часу і більшість знову буде розчарована у своєму кумирі. Так і сталося.

Спочатку «розмазали» чужих, а вже потім почали добивати і своїх. Ті люди, які носили прапори та були довіреними особами Віктора Федоровича, теж розчарувалися в своєму кумирі. З різних причин: кого принизили морально, в кого забрали або розвалили підприємство, а кому, взагалі, наступили на святе – гідність, принижуючи щодня, не звертаючи уваги, навіть, на статус, на те, ким ти є.

Я дивлюся на сьогоднішні події, де одні хочуть висловити свій протест, на який мають право. Та їм перешкоджають всіма доступними методами. Перешкоджають люди, які перебувають на службі у держави за… наші з Вами гроші! Але служать за них вони не всьому суспільству, а – окремим інтересам (своїм та ще тих, хто забезпечив їм посади). І вони не задумуються над тим, що вже завтра ролі можуть змінитися, що завтра вони можуть стати опозицією. І я звертаюся до них зараз, – не це страшно. Страшно те, що Ви своїми діями вбиваєте те, чого в глибині душі прагнете! Спілкуючись з Вами в кулуарах, я бачу, що у Вашому серці також визріває протест! Але оте наше рабське походження не дозволяє поки що відкрито його висловити, тож згинаються Ваші голови до самої землі разом з гідністю.

Я знаю, що, як шматок хліба, так і маєтки, яхти, мільйони грошей, можна втратити за один день. Але і це не найстрашніше. Страшно, коли ми втрачаємо здоров’я, рідних. Ще страшніше – коли стаємо бидлом, яке нічого не може вдіяти зі своєю гідністю. Я хотів би сказати і порадити всім, хто сьогодні при владі: шановні, думайте про те, як Ви будете жити після того, коли підете із влади. Я раджу Вам, – робіть так, щоб потім люди не плювали Вам в обличчя, а Ваші діти не соромилися носити Ваше прізвище.

Хотілося б звернутися ще й до підприємців – різних: великих і малих. Я впевнений, що всім нам дуже тяжко (а легко ніколи й не було). Влада своїми діями змушує нас іти в політику, яку насправді ми не любимо. Переконаний, що кожен з нас хотів би займатися лише справою, яка б приносила задоволення.

Я розумію, що кожен з нас облаштовує своє життя як може, але іноді настають такі моменти в житті суспільства, коли ми повинні висловлювати свою позицію щодо тієї політики, яку до нас застосовують.

Той бізнесмен, хто ближчий до влади, має якусь «скидку» – щодо повернення ПДВ, наприклад. А переважна більшість тихенько сплачує чиновникам «дивіденди» за свою «недоторканність». Чиновників це абсолютно влаштовує, бо на свої жалюгідні заробітні плати вони б не мали того, що мають нині. Мільйонери поступово стають кастою – так званою «чиновницькою» буржуазією. І ніколи ці люди від таких благ добровільно не відмовляться. Тому постійно нав’язують нам незрозумілі правила поведінки, принижуючи нашу гідність.

А що ж ми?! Частина з нас починає свій шлях з політики і боротьби (зверніть увагу, не лише за себе особисто, а й за тих, хто сидить у кущах, думаючи, що його «ця чаша» мине). Ні, шановні, не мине, принаймні, так показує історія. Спочатку «з’їдять» тих, хто на площах, потім - хто в кущах, а потім тих – хто при владі чи поряд з нею. На жаль, таким є закон природи, який сьогодні ми спостерігаємо.

Я нікого і ні до чого не закликаю. Єдине, чого хочу, – щоб ми замислилися над тим, ким є насправді.

Наостанок хочу процитувати кілька рядків одного дуже мудрого поета:

«Які ж ми вкраїнці?

«Окраїнці» ми,

Співуче ніщо під ганьби чобітьми

Юрба боягузів, п’яниць і лакиз,

Колишнього лісу могутнього хмиз.

І гнити нам доти із судних долонь!

Не прийде за нами спасенний вогонь!»

Але, як би там не було, цей народ вже не здасться нікому.

З повагою до всіх Вас,
депутат Чернігівської обласної ради
Віктор ЛАЗАР,
тижневик «Сіверщина»