Україна-Польща: Хто кому більше завинив Або Сусанін сучасний, а наслідки старі

Змагання між поляками і українцями на тему: хто кому в минулому більше завинив , приречені на безперспективність оскільки відображають виключно процеси політичних спекуляцій і вміло нав’язаного нам протистояння.

Боротьби ця не стільки між нами, як проти себе і на самознищення. По суті, боремося не cтільки ми між собою, як третя сторона проти нас.

Так було після неодноразових спроб українців створити свою державу.

Третя сторона проти нас

Так було після трьох поділів Польщі в 1772, 1793, 1795 роках та в 1920 і 1939роках. Так є і зараз. Окупація Росією Криму, Луганщини і Донеччини, це не нова війна. Це нова форма багатовікової агресії Росії проти України.

З Польщею вона теж воювала віками, аж поки не знищила її державність в вісімнадцятому столітті. Воює вона в різний спосіб і зараз.

Історична суть Російської держави це деструкція і агресія, захоплення чужих територій. Вона не припиняє війни, а тільки тимчасово заморожує їх, очікуючи слушного часу. І не зупиняють її міжнародні норми, членство жертви в Євросоюзі чи інших організаціях.

Знаходячи вишукані форми впливу, вона або веде деструктивну політику або війну. Такі дії протягом віків протидіяли українцям і полякам теж, стати самостійними гравцями на світовій політичній арені, а особливо об’єднати свої зусилля.

Не дивлячись на значну тривалість цієї агресії, на превеликий жаль, ми як і наш західний сусід, не змогли навчитися їй протистояти . Політика Росії базується на старих, але досі ефективних колоніальних принципах – «породжуй конфлікт і будеш володарювати».

П’ята колона команди Януковича

Час вдосконалює їх форми і вже сьогодні маємо раніше не відому війну, яка отримала назву гібридна. Урядовцям країн Євросоюзу слід розуміти, що такі війни можливі не тільки в Україні. І навіть членство в НАТО не є порятунком від неї, про що свідчать події в Туреччині . Та це ще не все.

Набирає обертів ще одна вишукана форма впливу на геополітику. Вона вже сьогодні викликає глобальні небезпеки та тектонічні політико - економічні зрушення, в ще вчора спокійній Західній Європі. В основі цієї новітньої тактики закладене цілеспрямоване використання радикальних мусульманських угрупувань, які чинять масові терористичні акції і навіть ведуть масштабні війни.

 У такий спосіб керовано дестабілізується ситуація в світі, а це дозволяє безкарно порушувати встановлені після Другої Світової Війни норми світового порядку .

У нашій пам’яті ще досі присутній одіозний політик Колісниченко та йому подібні агенти чужого впливу, які в сумну епоху Януковича, час від часу розкручували тему Волинського конфлікту. Здавалося б для чого депутатам українського парламенту, представникам владної партії та ще й з антиукраїнської позиції, торкатися цієї болючої теми. Відповідь очевидна і зрозуміла.

Янукович і його уряд були маріонетками і не керували в Україні. А факти, що наш міністр оборони і керівники спецслужб були громадянами Росії, яскраве підтвердженням цього.

Все що діялося в нашій державі, було реалізацією далекоглядних і підлих, як для «брата» планів. «Білокамяна» старанно і терпеливо готувала умови для знищення України як незалежної держави. Розкручувалася масштабна дискредитація української державності і її засад.

Думка мудрого польського лікаря

Президент Польщі пан Комаровський в той час не повівся на підбурювання щодо прийняття Польським Сеймом постанови про Волинський геноцид. Це свідчило про його мудрість і далекоглядність як політика. Але тоді при очевидній симпатії до президента Комаровського, бажаючи кращого я впевнено хотів перемоги Анджея Дуди. Воістину найбільший ворог хорошого є бажання кращого.

 Пригадую травень 2015-го року , час президентських виборів в Польщі. Якраз в той час я був делегатом чергового, польсько – українського з’їзду ортопедів і травматологів, який проходив в чудовому, гірському, готельно – відпочинковому комплексі «Арламув», поруч міста Устшикі Дольне.

Це та територія Польщі, де продовж віків проживало численне українське населення. За даними 1947 року, на землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, які поляки назвали Закерзонням, проживало біля 800 тисяч українців греко – католицького і православного віросповідання.

Я їхав туди автомобілем і з цікавістю розглядав цю місцевість. Все тут мені нагадувало Україну. Тут навіть добре працював український мобільний зв’язок , бо відстань до Старого Самбора чи Хирова була десь в межах 20 кілометрів.

 День виборів польського президента співпадав з днем закінчення нашого з’їзду. Значна частина польських делегатів вже покидали готель. Телебачення активно подавало дані «екзітполів». Перемагала партія «Право і справедливість». Я радів з цього, оскільки вважав партію загиблого в Смоленській авіакатастрофі, президента Качинського - демократичною і проукраїнською.

Україні був конче потрібний хоч би один дружній і надійний сусід. Напередодні на прощальному банкеті в честь завершення з’їзду я поділився своєю радістю з моїм давнім колегою по професії, відомим ортопедом і вченим з Любліна. Але на моє здивування отримав несподівану і досить шокуючу відповідь.

– «Не тішся Влодзю з цього. Я чомусь боюся, що цей політик приведе Польщу до конфлікту з Україною. В Польщі, як і в Україні, багато маргіналів. А вибори, на жаль, відображають думку не людей зі здоровим глуздом, а думку цього електорату. Боюся, що цей політик, втрачаючи з часом рейтинг, захоче сподобатися якраз цій частині виборців».

Примара операції «Вісла»

Після банкету і прощання з колегами, під впливом вражень не хотілося спати. Я стояв на балконі свого номеру і милувався чудовими нічними краєвидами польських Карпат. Відповідь мого польського колеги не переставала турбувати мою свідомість.

У світлі місяця на протилежному схилі гори я побачив село, якого не було видно в день. Розгадкою цього дивного видовища було те, що сади, які в той час цвіли, сріблилися в променях місяця і окреслювали місця колишніх будинків. Таким чином в темноті створювалася ілюзію наявності садиб українців, яких звідси депортували в час операції «Вісла».

Наступного дня, коли на автомобілі я залишив комфортний і затишний «Арламув» , мені нестримно захотілося побути в цьому селі - привиді. Ліворуч від дороги, що навпростець вела через гори до Перемишля, за кришталевим гірським потоком, на пологому схилі гори, який зараз використовувався тільки для сінокосу, я побачив сади які споглядав вчора.

Вони росли ділянками або рядами, як це буває біля сільських садиб. Перейшов потік через добротний дерев’яний місток, що мав на диво міцні кам’яні опори збоку берегів. Де-не-де серед дерев виднілися кам’яні цямриння криниць та залишки фундаментів будинків і господарських споруд. На деяких з них стояли пусті обороги для сіна.

Раз було село, мала бути церква і цвинтар. Я довго шукав ці місця. Де була церква, здогадався згодом. В цьому місці квадратом росли високі, старі липи. Хоч церкви навіть дерев’яні, завжди будувалися на міцному кам’яному фундаменті, його залишків я не знайшов. Поруч, під лісом побачив місце де виднілися три недавно відновлені могили.

Якихось ознак місця колишнього кладовища я не знаходив, але зрозумів, що воно було власне тут. Тільки могили були переорані і зрівняні з землею, тому не було видно жодного горбика, який би свідчив про колишній цвинтар. Зате буйно росла і квітувала розкішна пахуча трава, яку судячи з великих оборогів тут косили.

Я пригадав з якою любов’ю і старанністю поляки відновлюють свої могили в західній Україні і не тільки. Завжди про це розповідав своїм друзям чи знайомим. Вважав такі дії ознакою високої християнської моралі і культури народу. Та раптом в мою голову прийшла підступна думка:

- Відновлюють, бо є що відновлювати, бо збереглися хоч би залишки склепів, хрестів чи могил, а тут заорали, щоб не залишилося сліду. Чому так сталося?

Не дивлячись на складність стосунків українців і поляків у минулому, нікому окрім, комуністів в Україні не приходило в голову заорювати польські або інші цвинтарі . Хто ж в цій державі, де більшість людей віруючі, а священик має величезний авторитет, міг заорати українське кладовище і косить на колишніх могилах сіно?

Між націоналізмами і шовінізмами

Засмучений повертався я до свого автомобіля. А коли переходив місток, зрозумів, де подівся камінь з фундаменту церкви. Пригадалася бездарна за суттю і змістом стаття, колись прочитана в одному із явно замовних видань під назвою «Край образи». Його редактором був пан Самборський, невтомний борець за повернення до Польщі «східних кресів», тобто теперішніх західних українських земель.

У ній очевидна нісенітниця подавалася, як науковий доробок професора Богуміла Гротта, про відмінності польського і українського націоналізму. Подібного штибу книжечки в Польщі на гроші відомих спонсорів видаються навіть тепер.

«Голос кресов’ян», це теж аналог попереднього шедевру. Ці книжки,обсягом 300 – 500 сторінок, подібні, як близнюки. Схожі вони як за дизайном так і за непередбачуваністю лету альцгеймерівської думки авторів статей. І це не дивно, бо платять і замовляють цю музику з одного місця, а виконують замовлення схожі за мисленням, бездарні маргінали, які в цьому знайшли ще й вигідний бізнес.

Так от, в цій статті польський професор Богуміл Гротт розлого пропагував і розхвалював переваги польського націоналізму. Все зводилася до того, що лиш польський націоналізм є християнським, а отже моральним і гуманним.

Мушу впевнено сказати, як би це комусь не було прикро, немає моральності ні в польському, ні в українському націоналізмі, як і в німецькому чи російському . Це яскраво підтвердили не тільки «Волинська трагедія», але безліч подій з історії діяльності польських чи російських шовіністів.

Націоналізм хіба що можна розділити на два типи. Перший це боротьба поневоленого народу проти тоталітарної держави а другий – це шовінізм, агресивна політика метрополії проти поневоленого народу. На мій погляд перший має переваги.

Свідчення і злочини без кари

А тепер звернемося тільки до деяких офіційних і відомих як в Польщі так і світі джерел що підтверджують це:

-Книжка «Екзикутор», яка надрукована в США. Це спогади Стефана Дембовського, про жорстокі масові вбивства українців 14-тим відділом Армії Крайової.

- Книжка Томаша Гроса «Золоті жнива», яка викликала гучні дискусії в Польщі. В ній йдеться про масові вбивства євреїв в польських містечках і селах, де вбивцями були їх громадяни: - Робітники і селяни, службовці пожежних команд, війти , солтиси. Тобто влада і пересічні жителі поселень.

Ще один приклад: - Телевізійна передача каналу «Бєлсат», в якій розповідали очевидці масових вбивств 26 січня 1946 року на Підляшші в селах Заляшани і Буди на Бялосточчині . В цьому випадку і попередніх теж чомусь не проглядається жодна з ознак моральності, хоч вбивцями були так звані «християнські націоналісти».

 Зате викликає жах нелюдська жорстокість цих карателів. Палили село, а в тих хто пробував врятуватися з палаючих хат, стріляли. Помираючу, обгорілу вагітну жінку винесли з хати, а в її животі ще билося дитя. Розповідав цю жахливу історію сивий чоловік з прізвищем Нечипорук. Говорив українською, хоч народився і живе в Польщі. У нього тоді вбили всю рідню, а жінка з дитям була його рідна сестра.

Вбивали цих людей тільки за те, що були вони православними білорусами і українцями. Чинив ці звірства загін Армії Крайової під командуванням відомого головоріза Рамуальда Райса. До сьогодні, на жаль, не засуджений за ці злочини цей жорстокий вбивця з кличкою Бурий, ні польським суспільством, ні костелом, ані судом. Розрахунок хіба що на Суд Божий.

На цьому припиняю цей жахливий перелік фактів, хоч подібних прикладів безліч.

Аналогія з Сусаніним

Але дивують мене сьогоднішні польські маргінали, які на шкоду добрих стосунків двох сусідніх народів, ініціювали прийняття постанови про визнання Волинської трагедії геноцидом. Та ще більше здивували мене ті, хто 8 липня 2016 року в польському Сенаті - вищій палаті Польського Парламенту, а 22 липня 2016 року в Сеймі – нижній палаті парламенту, прийняли постанову про визнання подій на Волині геноцидом .

На цьому високому державному рівні все-таки, аналітика і мислення повинні бути трохи вищими ніж емоції маргіналів. Правда, з 84 сенаторів, 23 проголосували проти і 1 утримався а це 28.5%.

Отже, в польському суспільстві і його вищому представництві майже третина людей думають по-іншому. Але ж в нижній палаті із 442 депутатів тільки 10 утрималися і жодного проти. Виникає питання: - а ким тоді є «Партія право і справедливості», депутати якої складають тут більшість?

Пригадую їхню проукраїнську риторику в Західній Галичині, де населення до українців відноситься з симпатією і, до речі, тут ця партія набрали найбільше голосів. Але чомусь в короткий час ПІС почала змінювати свій декларований курс та переступати через «право і справедливість».

Партії не вічні, але все ж таки насторожує відсутність стратегічного мислення у цієї партії, яка сьогодні є правлячою. За короткочасною вигодою порятунку свого рейтингу, вона не побачила небезпеки величезної шкоди та наслідків від такого кроку.

Дивує також упередженість звинувачень в адресу українців. ОУН і УПА це лиш організація, тобто група людей. А в 1920 – 1939 роках та в 1947 році також, злочини здійснювала польська влада, державні інститути і її структури.

Знаючи про не менш жахливі злочини збоку польських шовіністів за часи Другої Польської Республіки в Східній Галичині, Волині, Лемківщині, Холмщині, Надсянні і Підляшші, без чесної оцінки і засудження їх вчинків, Сейм і Сенат звинувачує виключно українців. Дивує також рівень аналітики правлячої партії.

Наскільки, скромно кажучи, треба бути необережним, щоб повестися на чергову провокацію яка не перший раз інспірується зовні. Пригадую одну російську пропагандистську байку, про те, як росіянин Іван Сусанін завів польське військо в непрохідне болото. Здається, щось подібне повторилося в липні 2016 року.

Замість, чесно і об’єктивно вказати на злочини з обох сторін та прийняти рішення про примирення і взаємне прощення, з впертістю що викликає подив, польські політики творять вигідний Росії, черговий польсько – український конфлікт. Жаль, але слова професора з Любліна були пророчі.

Що спричинило протистояння?

Очевидним є те, що перш ніж приймати такі серйозні постанови на високому державному рівні, польським історикам та експертам необхідно було чесно оприлюднити реальну історію цього питання, не ховаючи правду про свої злочини, які передували і спричинили Волинське протистояння.

 І тільки тоді, оцінивши всі за і проти, зрозуміти, що взаємне прощення є єдино вірним шляхом виходу з цієї ситуації. Про це розумні аналітики та вчені Польщі і України говорили останні декілька років. Але політики чомусь вчинили не так, як буде корисно нашим державам, а як би це хотів наш спільний ворог.

І це прикро. Бо в Україні відразу з’явилися голоси про те, що поляки хочуть відновити кордон по лінії Керзона, або навіть далі на схід, згідно з Ризькою угоди з Росією в 1920 році.

Викликає гірку посмішку те, що польський Парламент, приймаючи постанову про геноцид на Волині, констатує: «Тільки повна правда історії є найкращим способом примирення і взаємного прощення».

В цій ситуації, як мені здається, ця фраза недоречна, якщо не цинічна. Адже не була врахована повна правда при винесенні цієї постанови, а тому і відсутні умови для примирення і взаємного прощення. Виходить, що польські політики бажали не примирення, а чогось іншого. Чого вони дійсно хотіли - покаже час.

Я далекий від думки, щоб виправдовувати те, що діялося на Волині. Більше того я засуджую всі доказані випадки вбивств мирних жителів, які здійснені ОУН і УПА. Але маємо безліч свідчень і документів, які підтверджують факти провокаційних масових вбивств спеціальними загонами радянського НКВД і польської АК, які переодягалися в форму ОУН – УПА.

Це теж потрібно вивчити, дослідити та враховувати. Я сприймаю націоналіста в розумінні «патріот» і виключно в межах цивілізованого та правового відстоювання ним інтересів своєї нації. Але вбивства мирних людей не можна виправдати ніякою доцільністю і жодною ідеологією.

…З правом на широкий референдум про самовизначення

Очевидним є те, що націоналізм - це похідна. І виникає він в відповідних обставинах. Український націоналізм на Західній Україні виник в першу чергу, як спосіб самооборони від жорстоких, по суті, геноцидних дій тоталітарної польської держави проти українців.

Добре відомо, що до Волинської трагедії привела в першу чергу бездарна політика польських урядовців продовж 1920 –1939 років та польського уряду, що перебував до 1945 року в Англії. І перші, і другі сприяли зародженню протистояння українців з поляками.

Зверніть увагу, що 1919 році Вища Рада Антанти віддала Польщі Східну Галичину і Волинь на термін 25 років з правом на широкий референдум про самовизначення. Наближення цього терміну стало головною причиною розпалювання тогочасною Польщею конфлікту та розкручування теми геноциду, начебто вчиненого українцями.

Логіка таких дій була проста: -«Народ що вчинив геноцид не має права на референдум про самовизначення.» А тепер повернімося трошки в історію цього питання.

Після 1920 року в новоствореній польській державі, на територіях, де українці були корінною нацією і переважали чисельністю, замість розширення прав корінного народу, проводиться неадекватна ліквідація українських шкіл, бібліотек, друкарень, вищих учбових закладів та українських факультетів в Львівському університеті.

Впроваджується, по суті, терор проти українського населення з цинічною назвою – пацифікація - ідеологами якої були Пілсудський і Перацький. Українців обмежують в виборі професії та працевлаштуванні. Впроваджується новітня колоніальна політика з цинічною як для 20-го століття назвою –«колонізація», яка стає чи не головною причиною Волинської трагедії.

Причини Волинської трагедії

Тільки за 1920 – 1923 рік на Волинь, де польське населення складало трохи більше шести відсотків, прискорено переселяють біля 100 тисяч поляків - колоністів, з числа членів спортивно – військових організацій, які мали право володіти зброєю.

І володіли жорстоко та безкарно, як індивідуально на свій розсуд , так і в акціях проти мирного населення, в парамілітарних загонах типу «Стшельци».

Така політика продовжувалася аж до 1939 року. Колоністам виділяються кращі землі, здебільшого забрані в українського населення. Польська влада чомусь забула, що земля віками породжувала протистояння і кровопролиття, навіть у родинах.

У середовищі українського населення стрімко наростають злидні та гіпертрофується ненависть і бажання помсти. Так назрівав неминучий конфлікт між українським населенням і переселенцями. В результаті такої політики, тільки за ці три роки в пошуках роботи і засобів для існування, до Америки, Канади, Франції і Німеччини виїхало біля 80- ти тисяч українців.

Не дивлячись на колосальні доходи, які давали нафтові родовища Борислава, Східниці, Ріпного і Биткова, Польщу в сорокові роки минулого сторіччя охоплює економічна і політична криза. У Львові на страйк піднімаються десятки тисяч робітників і безробітних української, єврейської і польської національностей. Поліція використовує зброю, що закінчується вбивством декількох страйкарів….

І це далеко не все з того, що характеризує стан злочинного відношення польської влади до українського населення .

Дещо про визначення геноциду

За дивним збігом обставин, іронією долі чи навіть Божим передбаченням, в 1933 році на 5-Конференції по уніфікації міжнародного кримінального права відбулася знакова подія. Польський юрист, кримінолог професор Рафал Лемке, представник етносу , проти якого в 1947 році по суті був вчинений геноцид , мабуть, відчуваючи катастрофу, що назрівала в Східній Галичині, запропонував ряд ознак геноциду, які в подальшому лягли в основу міжнародного правового визначення цього поняття.

За цими ознаками дії польської влади в період 1920- 1939 років, навіть без операції «Вісла» можна вважати геноцидом.

Цитую професора міжнародного кримінального права, Рафала Лемке: « Акти варварства, що виражається в посяганні на життя групи людей, підрив економічної основи їх існування, заборона вживання рідної мови, знищення книг і ліквідація шкіл на рідній мові, знищення історичних пам’яток та культових споруд народу….»

Коли піднімається питання про визнання факту геноциду, необхідно врахувати всі доведені факти та доказові матеріали з цього питання, в рамках міжнародного законодавства, які підтверджені міжнародними дослідженнями та експертними комісіями, а не політизованими членами парламентських комісій.

Аналіз подій на Волині вказує, що цей конфлікт носив характер громадянського протистояння на території окупованій Третім Рейхом і, по суті, був «Громадянською війною». В такому випадку відповідальність повинні нести, щонайменше, дві сторони конфлікту з урахуванням всіх аспектів його виникнення.

Операція «Вісла»

А от операція «Вісла» в 1947 році, здійснювалася за рішенням діючого уряду Польської Народної Республіки з використанням 17, 5 тисяч регулярних військ. Це було примусове виселення 482 тисяч українців в з етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, під час якого загинуло близько 160 тисяч українців.

Наступного року минає 70 років з часу цієї сумної події. Вище наведених фактів більш ніж досить, аби в Українському Парламенті - Верховній Раді розпочати слухання на цю тему. Звичайно, що необхідна всебічна оцінка цих подій з позиції міжнародного права, для підтвердження чи заперечення ознак геноциду проти українського народу збоку польської влади, як в період 1920 – 1945 років, так і під час операції «Вісла» .

Але таку роботу необхідно провести. Якщо ж факти геноциду будуть юридично доведені, то Верховна Рада зобов’язана визначитися з цього питання та встановити в Україні «Національний День пам’яті жертв геноциду здійснених урядами Другої Польської Республіки в1920 – 1939 рр. та Польської Народної Республіки в 1947 р. проти громадян української національності».

 Але чомусь вже чуємо безліч заяв політиків та різного штибу аналітиків, що мовляв від таких дій не стане легше тим сотням тисяч українців, яких уже немає. Та й, начебто, не буде користі від цього сучасним українцям, адже погіршиться наші стосунки з західним сусідом.

Декларації, декларації…

Потрібно чесно констатувати: - Немає що погіршувати, адже стан наших стосунків продовж двадцяти років взаємно інфантильний і безплідний.

Збоку Польщі маємо тільки декларативні заяви, що вона нас підтримує в усіх наших намірах. А оскільки обидві сторони далі декларації намірів не рухалися, то про якусь підтримку говорити не приходиться.

Факт, що мільйон українських заробітчан працює в Польщі, теж не є ознакою допомоги українцям, а навпаки. Це більше допомога українців Польщі, бо вона отримує дешеву робочу силу та вигідно зменшує квоту не бажаних мігрантів з Сирії та інших країн.

Сьогоднішні події в Німеччині підтверджують вірність такої думки. Про позитив впровадженого Польщею малого прикордонного руху теж не йдеться, бо негатив від нього набагато більший. Корупція на митниці, контрабанда в Україну неоподаткованих товарів та постійні автомобільні затори на переходах. Втрачаючи своїх спеціалістів, які втікають на захід, Польща, як пилосос, висмоктує з України студентів та інтелектуальні кадри і це теж їхня вигода, а не допомога нам.

Недостойною і аморальною є думка, що заради добрих стосунків нам треба замовчувати правду. Адже тоді в нашій державі утверджується право на неправду і фальшування нашої історії. На жаль, українські гетьмани і президенти, з огляду на «когось» незмінно боялися і бояться тепер, чинити по правді та безоглядно утверджувати її.

Ми чомусь не можемо, чи не здатні навчитися оберігати імідж своєї держави, шанувати своїх, як живих так і мертвих, а інтереси свого народу ставити на найвищий щабель державної політики. В Україні довго боялися захистити тих, хто боровся за Україну, а тепер боїмося назвати війну війною. Але в такий спосіб наша держава втягується в безкінечний конфлікт.

Щоб не погіршити стосунки з Польщею, боїмося говорити і вимагати правду, боїмося захистити пам'ять про вбитих та померлих українців за часів польсько – українських змагань. Вперто не згадуємо про тих, хто вижив після операції «Вісла» і чекає по цей день справедливої оцінки та захисту.

Польща на території України будує меморіали і пантеони тим, хто воював проти українців, а ми заледве в Польщі відкрили декілька пам’ятників. І то з допомогою української діаспори та ініціативи патріотів. В Польщі наших захисників називають бандитами, а Рамуальда Рійса, Стефана Дембовського і їм подібних чомусь ні . І при цьому польський уряд не боїться погіршення стосунків з Україною.

Чи не тому ми зараз недостатньо захищаємо наших громадян, як на вільній від окупації території України, так в Криму і на Сході?

Заради справедливості

Очевидно, що тим, хто загинули, не стане легше. Але стане легше їх дітям і внукам. Вони повинні знати правду. Адже живуть сьогодні в Україні і Польщі сотні тисяч правнуків, внуків і дітей принижених, замордованих і депортованих під час операції «Вісла».

Залишилися ще тисячі тих , які вижили після цієї нелюдської акції і до сьогоднішнього дня не почули слів правди, співчуття чи підтримки. Вже не кажучи про те, що ця ситуація, за міжнародним правом, вимагає від польської сторони належної грошової компенсації постраждалим. Але і тут ми сором’язливо мовчимо.

Хіба заради справедливості, правди, християнської моралі, українська влада не повинна вчинити по совісті? Адже польські прибічники звинувачення українців в геноциді аргументують свої дії стремлінням до правди і справедливості. А ми, що не достойні своєї правди ?

Так дійсно до постанови обох палат Парламенту Польщі «про геноцид», найбільш правильним були б - взаємне вибачення і прощення. Цей крок з правової і моральної точки зору урівноважував ситуацію і констатував факти злочинних дій сторін.

Але ті, хто планував та інспірував цю провокацію, розраховували на те, що влада України в умовах війни зі східним сусідом, не захоче загострювати стосунки з західним, а це неминуче загострить стосунки української влади з народом.

Як завжди геніально. Нашій владі потрібно навчитися так діяти, прогнозувати і вчасно запобігати таким провокаціям.

Питання

Сьогодні бажаючи знати чи дійсно польська влада будує з нами добросусідські стосунки, ми задаємо собі ряд запитань:

-Чому, саме в час війни Росії проти України, Польща захотіла підняти питання «про геноцид»?

-Чи можна вважати такий крок чесним і добросусідським ? І останнє: - Чи такою повинна бути підтримка доброго сусіда в час агресії проти нас?

 Відповідь, на жаль, тільки засмучує і насторожує. Особливо з огляду на одночасне загострення ситуації в Криму.

 Підсумовуючи вище сказане, напрошується безальтернативний висновок:

 «З одностороннім звинуваченням українців Парламентом Польщі - в «геноциді» проти громадян Другої Польської республіки, наша держава не може і не має права мовчазно погодитися, а аргументовано прокоментувати ці події та чітко довести народові історичну правду. Більше того, тільки постанова Верховної Ради України – «Про геноцид здійснений проти українського народу владами Другої польської Республіки та Польської Народної Республіки», встановлює справедливість, урівноважує ситуацію і здатна примирити народ України з народом Польщі та своєю владою.»

Володимир ФРИЗ                                12.08. 2016 р. 

Від редакції. Цей матеріал був опублікований в № 3(75) часопису «Літературний Чернігів» за 2016 рік.

А сьогодні, 20 жовтня 2016 року Верховна Рада України ухвалила Декларацію Пам'яті і Солідарності щодо подій історії Другої світової війни. Відповідне рішення у Верховній Раді України підтримали 243 нардепи.

За словами Голови Верховної Ради Андрія Парубія, аналогічну Декларацію сьогодні ухвалить Сейм Республіки Польща.

Ілюстрація