Сучасний мученик за правду з Данини

2022 року виповнюється 25 років від часу звірячого вбивства в домашньому помешканні столиці України заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голови Київської крайової організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітньої матері Лукерії Єлисеївни.

Обоє – уродженці села Данина Ніжинського району на Чернігівщині. Вбивство не розкрите, пам'ять патріота достойно не поцінована й не увічнена.

Дві несправедливості юної долі

Володя був шостою дитиною в селянській родині Степана та Лукерії Кательницьких. Первісток Микола з’явився на світ у голодному 1933-му. Не вижив – зачах за півроку від недоїдання. Іван та Василь – довоєнні. Валентину мати тяжко виношувала в голодний 1947-й. За нею – знову хлопчик, якого назвали в честь померлого первістка – Миколою. Найменший Володя народився 1952-го.

Життя розпорядилося так, що з останньою дитиною батькам довелося спізнати й пережити найбільшого горя.

У п’ять років найменший захворів поліомієлітом. У час одного із загострень його спішно доправили до райлікарні в Лосинівку. Ні пігулки, ні уколи не подіяли. Ноги переставали ворушитися, а одна вже почала синіти.

Невідступно при малому була мати Ликера Євменівна. Часто безсонними ночами усе докопувалася до ніким не розгаданої таїни роду: «За що їй така кара, за кого й чому дитя мусить розплачуватися?». Тоді й згадала про бабку Соснишку – стареньку данинську знахарку, яка недавно перебралася до дітей у райцентр.

Бабку привезли до лікарні підводою разом із її знаною у краї клунком-валізою, наповненою всілякими каламарчиками з мазями й трав’яними настоянками. Псалтир тримала в руках. Вступивши до палати, воліла, щоб усіх, крім хлопчика, звідти вивели. Бабку в лікарні знали, тому й не перечили.

За півгодини вона вийшла в переповнений хворими та медсестрами коридор і тихо сказала: «Врачі закололи хлопчика. Але виживе. На дев’ятий день заворушиться, а потому й ходитиме».

Про той випадок у лікарні колись районної Лосинівки старожили Данини згадують і досі.

Можна цьому вірити-не вірити, але молитви, примочки та мазі баби Соснишки, яку батько Степан привозив ще пару разів і в Данину, таки виявилися помічними. Хлопець пішов до школи.

Втім, його ноги від тієї пори ніколи вже не ступали землею впевнено – завжди були непередбачливими – могли спіткнутися за будь-що, все більше ставали залежними і від погоди, і від самопочуття. Один ботинок кожного наступного року спеціально виготовлявся в майстерні.

Хлопець мав неабияку силу волі й хотів жити. Тому уперто навантажував свої неслухняні й неміцні ходуни не лише гантелями, а й працею на городі. Полов забур’янені грядки, рвав ботвину поросятам, збирав картоплю, в’язав снопи. Все те робив не як усі - на колінах. У такий спосіб працював на присадибних ділянках і багато літ потому, коли родина назавжди покинула Данину, - сестра Валентина купила хату ближче до ніжинської електрички, в Синяках. Володя тоді часто приїздив туди з Києва в гості. Але не байдикував, а звично ставав біля сестри у міжряддях. Утім, як і раніше, - на колінах.

Чи не на всі шкільні роки до нього приліпилося вуличне прізвисько «каліка». Від цього часто наодинці плакав. Добрі люди на те реагували мудрим народним висловом з наголосом на першому слові: «Людину треба любити, а не її гріх».

Зі своїм каліцтвом Володя змирився , а от із несправедливостями від світу цього, які часто сипалися на нього, – ніколи. Старша сестра Володі Валентина виділяє два знакові в його юній долі епізоди.

Перший пов'язаний із провальним вступом до Ніжинського педінституту. Змалку мав потяг до літератури, писання. Хотів бути вчителем української мови та літератури. Але «зарізали» на творі. Із запропонованих трьох тем юнак обрав сучасну: роздумував над образом лікаря Платона Кречета з хрестоматійної колись драми Олександра Корнійчука.

Тлумачив, видно, відверто, по-своєму, як тоді казали в селі, – не тим степом пішов. Тодішній авторитет данинців директор сільської десятирічки Василь Євменович Кошма, вболіваючи за свого кращого випускника, наважився поїхати розбиратися з тією двійкою до приймальної комісії в Ніжині. Йому показали твір, перекреслений навхрест червоним. Граматичних виправлень там не було, але зі слів викладачки-перевіряльниці ставало зрозуміло, що цей абітурієнт написав твір цілковито не так, як тоді вимагалося від вступника до радянського вишу. Вдруге вступати до Ніжина вже не захотів.

Другий епізод – із часів першої київської роботи на посаді редактора видавництва «Знання». Отримав її по закінченні редакторського факультету Українського поліграфічного інституту у Львові, куди вступив після року вимушеного колгоспного стажу обліковцем на тваринницькій фермі рідної Данини. Товариство «Знання» радянської пори займалося зазвичай випуском пропагандистських агіток про переваги комуно-більшовицької системи над «загниваючим капіталістичним Заходом».

Одну з таких і редагував новопризначений редактор Володимир Кательницький. Брошуру ту читав ще не один перевіряльник, певне уздовж і впоперек, перед засиланням до друку. Але всюдисущі цензори з ідеологічного відділу ЦК компартії все ж уздріли в примірнику уже віддрукованого накладу «грубу політичну помилку»: в розлогій цитаті Леніна було поставлено замість крапки… три крапки. В цьому побачили натяк чи то на недомовленість, чи то на двозначність.

Одним словом, редактора наказали. І то в ганебний спосіб: за передрук цього аркуша з нього вирішили вираховувати… три наступні зарплати. Праця в цьому колективі ставала чимраз нестерпнішою через причіпки безпосереднього начальника – завідувача редакцією. Той був навсправжки «радянським ідеологічним солдафоном» - знущався з хлопця. Навіть його заяву про звільнення за власним бажанням не хотів підписувати. І таки поплатився: в час одного з прочуханів схопив того начальника інфаркт - помер на очах колективу.

Епізод цей таки виглядає містичним. Утім, коли скрупульозно вивчити короткий життєвий шлях Володимира Кательницького, то присутність нерозгаданої таїни в ньому, що межує з незбагненною містичністю, постає таки зримо. От хоча б історія із пророцтвом сліпого кобзаря.

Пророцтво сліпого кобзаря

Одного літнього надвечір’я на данинському церковному майдані зупинився перепочити старий мандрівний бандурист. (До ствердження більшовицької влади це явище було звичним у селах цього краю). Після кількох старовинних дум і пісень, яку селяни сприйняли із сльозами на очах, пообіцяв молодицям погадати на їхні долі. Відважилася підійти до того кобзаря і зовсім юна наймичка-сирота Лукерія.

Те, що сказав характерник-перебендя, тримаючи в руках Лукеріїну руку, тоді ні схвилювало, ні стривожило дівчину. Адже щось подібне не раз доводилося чути їй і від циганів. Особливо в першій половині «пророцтва». Мовляв, матимеш чоловіка та багато дітей і проживеш точно 60 літ; проте далі, як вдасться вийти з одного нещастя, то житимеш довго, але помреш мученицькою смертю.

Лукерія Єлисеївна згадала дітям про почуте ще в пору свого дівоцтва дивне пророцтво зайшлого в село сліпого кобзаря лише після трудно пережитого нещастя, яке випало їй саме в пору 60-ліття. Спочатку поламала ногу, затим унадилися інші хвороби. А далі була клінічна смерть, яку таки пережила. Коли б донька не забрала до Києва та не вибігала багатьох лікарів, напевне, не перейшла б мати самотужки ту чорну смугу.

Далі якось усе налагодилося. Старенька жила в Києві спочатку при доньці, а потім її забрав найменший син. Якраз набув власне житло на Оболоні по вулиці Зої Гайдай – невелику двокімнатку на верхньому поверсі блочної дев’ятиповерхівки. Щоправда, ліфт часто не працював і Володі доводилося долати ту висоту не однією зупинкою на міжповерхових сходах. Мати ж із хати фактично не виходила. Незатишно їй було в тій «клітці» з одним вікном, серце рвалося в рідну Данину. Одначе вона туди вже більше ніколи не повернулася.

Чим займався Володимир?

Обпікшись на редакторській праці, з головою поринув у політику та громадські рухи національно-демократичного спрямування. Набирав обертів, а з тим і нечуваного доти авторитету серед простих українців Рух, який з громадського об’єднання ставав впливовою партією. Як і на початку 20-х гостро постає суспільний запит на відродження українською за сутністю і духом Української церкви.

На порозі нової України час потребував сміливих, рішучих, патріотичних особистостей. До цих лав не вагаючись долучився Володимир Кательницький. Тісно працював із В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, патріархами - Мстиславом (Скрипником) у час його короткого керівництва об’єднаної УАПЦ, Володимиром Романюком.

Можна припустити, що доля Володі могла б скластися зовсім по-іншому, якби він свого часу скористався з пропозиції патріарха Володимира Романюка поїхати на навчання до Америки, в одну з православних колегій. Пропозиція направду заманлива. І несподівана. Для цього слід було обирати духовний сан і залишитися працювати з-поміж своїх земляків на чужині. Але… Він був чесним передусім перед собою. Тому - відмовився. Бо твердо вже вирішив для себе і без вагань відповів Патріархові: «Залишаюся в Україні, тут я більше можу зробити».

До своєї мученицької Голгофи йому залишалося від того епізоду рівно два роки.

… Того липневого дня Володя мав приїхати на вихідні вечірньою електричкою з Києва. По обіді зателефонував сестрі. Голос був спокійний, бадьорий. Сказав, що пробуде два дні, отож, дополювати грядки будуть разом. Пані Валентина підійшла до платформи Синяки завчасно, однак із цієї електрички до неї ніхто не вийшов.

Передчуваючи щось недобре, подзвонила братові Івану в Ніжин. Той підняв слухавку знервованим, адже щойно лиш заспокоїв неповнолітню доньку Катю після її чергового емоційного зриву. Катя з дитинства тяжко хворіла й не раз билася в істериці, розповідаючи батькам те, що вона бачить перед очима. Сьогоднішнє її «видіння», схоже, стосувалася дядька Володі та бабусі Лукерії. Ось з її слів, переказаних пані Валентиною: «Убивають Лукерку!.. Нема Володі!.. Двоє тягнуть їх… Тече кров!..».

Не тямлячи себе, Валентина потелефонувала братові Миколі в Київ. Той, добравшись до Володимирової квартири, двері якої на його настирливі дзвінки не відкривалися, викликав міліцію.

Те, що побачили правоохоронці з понятими, і те, що зафіксували згодом у протоколі огляду, не могло не приголомшити. Голе закривавлене тіло матері лежало на підлозі, таке ж Володі – у ванні. Звідти розтікалася квартирою червона вода. На тілі Володимира було 14 колотих та різаних ран. Воно було суцільним кривавим місивом - від тортур і побоїв. Такі ж жахливі сліди катувань (сокирою, ножем, молотком) вкривали тіло старенької матері. Як пізніше з’ясували експерти-криміналісти, смертельна рана у матері була десятою - сокирою по голові, а у Володимира чотирнадцята – від ножа в серце…

Сталося те в ніч із 7 на 8 липня 1997 року у власному київському помешканні журналіста і публіциста, відомого громадського і церковного діяча, вихідця з чернігівської Данини Володимира Кательницького.

За кілька днів по тому «Вечірній Київ» (число за 15 липня) приголомшив своїх читачів таким повідомленням:

«Минулого тижня столицю струснула звістка про жорстоке вбивство: у ніч із сьомого на восьме липня у власній квартирі на Оболоні було по-звірячому замордовано заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голову обласної організації православного братства Андрія Первозванного журналіста Володимира Кательницького та його вісімдесятилітню матір Лукерію Єлисеївну. Саме вбивство вражає надзвичайною жорстокістю, оскільки величезна кількість різаних і колотих ран та тілах загиблих свідчить про те, що над жертвами довго глумилися…»

Звістка ця сколихнула не лише Київ, не лише всю Україну, а й небайдуже до вимушено покинутої батьківщини світове українство.

Відспівували тіла безневинно убитих Володимира та Лукерії у Володимирському патріаршому соборі в Києві за участю тисяч вірних. А на сороковий день по їх смерті панахиди за упокій цих душ відправлялися по всіх українських парафіях Сполучених Штатів Америки та Канади, де існували осередки Українського православного товариства Св. Андрія, одним із очільників якого був данинець Кательницький.

Про це довідуємося із листа голови товариства Св. Андрія в США Михайла Гереця до голови Всеукраїнського братств св. апостола Андрія Первозванного Олександра Гудими. «Наші серця в жалобі та розпачі шукають відповідь на запит: де справедливість?» - йдеться в листі, який опублікований у газеті «Українське Слово» (7 серпня).

Пророцтво сліпого кобзаря юній наймичці-сироті Лукерії на церковному майдані старовинної Данини збулося.

Убивство: реакція преси, громадськості і влади

Убивство Володимира Кательницького та його матері в особливо цинічний спосіб не залишилося поза увагою засобів масової інформації. Втім, аналіз газетних підшивок тієї пори, яку історики потім назвуть романтичною і тривожною добою українського відродження, засвідчує, що на цю резонансну подію належно зреагувала передусім преса національно-патріотичного спрямування. Зовсім промовчала (тобто або не помітила, або не надала цій події вагомого значення) та частина всеукраїнської, здебільше російськомовної, преси, яку в ту пору активно прибирали до своїх рук олігархи з чужою українству ментальністю.

Спробую подати огляд оцінок і акцентів крізь призму тих журналістів газет, які після оприлюднення інформаційних повідомлення про цю трагедію оперативно взялися проводити власні журналістські розслідування.

На шпальтах таких газет як «Час-Time», «За вільну Україну», «Молодь України», «День», «Українське Слово», «Нескорена Нація», «Вечірній Київ», «Наша Віра», «Київські Відомості» (українськомовний тижневий додаток до «Киевских Ведомостей») та інших не лише повідомлялися про перші деталі вбивства та ставилася вимога до правоохоронних органів результативно провести оперативне слідство, а й висловлювалися різні його версії.

Пострадянська міліція, на службовій формі якої держава лиш недавно поміняла московський серп і молот на український тризуб, зазвичай не поспішала з висновками. Більше того, від початку вона неохоче йшла на контакт із журналістами. Справа велася в’яло, безсистемно. Може, тому, що за неї взялися здебільше шовіністи в українських погонах, а не реальні професіонали-патріоти, захисники правопорядку рідної Батьківщини.

Справді, в офіційних зведеннях про резонансні злочини, що їх регулярно оприлюднювали в ЗМІ «органи», ця трагічна подія залишилася непоміченою. На таку тривожну деталь звернув у вагу журналіст «Молоді України» Анатолій Зубков. Ось коротка цитата з його статті (число за 24 липня) : «Рецидив злочинності, жорстокості й насильств , що охопив Україну і в черговий раз вихлюпнувся в Києві, не викликав особливих емоцій хіба що в… правоохоронців, які, напевне, вже «звикли» до такого явища»

Перший заступник начальника Мінського (в Києві) райуправління внутрішніх справ Михайло Фурман і через тиждень на настирливі домагання журналістів подати свіжу інформацію відбувся формальною фразою: слідство розглядає кілька версій, про які ще рано говорити.

Автори львівської газети «За вільну Україну» назвали таку відповідь «добре відомим професійним штампом, бо кваліфікованої спрямованості супроти злочинності тут не відчувається».

Відвертішими і сміливішими були на той час відомі громадсько-політичні діячі, які від початку прагнули примусити владу з усію серйозністю віднестися до цього вбивства, не допустити спроб міліції «перевести стрілки» на другорядне.

Найголовнішою називалася версія вбивства з політичних мотивів. Першим її озвучив тодішній голова Української християнсько-демократичної партії Олесь Сергієнко. Його аргументи за те, що Володимира та його матір вбито з політичних мотивів, були такими:

- жертва злочину - великий патріот України, після розвалу СРСР став у перші ряди борців за утвердження на українських теренах Української Православної Церкви Київського Патріархату;

- ініціатор створення чи не єдиного в Україні комітету (і очолив його) за визволення з ізраїльського ув’язнення українця Івана Дем’янюка (багаторічна судова справа над цим колишнім вояком ОУН-УПА свідомо роздмухувалася ворогами України й набула широкого світового розголосу);

- досліджував маловідомі сторінки історії Бабиного Яру, обставини смерті патріарха Володимира (Романюка) та оприлюднював це у своїх власних резонансних матеріалах у пресі;

- за ним стежили; упродовж тривалого часу він отримував по телефону погрози, про що неодноразово повідомляв своїх друзів;

- за «почерком» дій злочинців, за цинічно-зухвалою манерою його виконання це вбивство нагадує розправу над художницею Аллою Горською та низкою інших українських патріотів.

Цієї версії також дотримувався колектив редакції особливо популярної на той час газети, заснованої В’ячеславом Чорноволом, «Час-Time» (наклад її у липні того року сягав майже 120 тисяч примірників, що на теперішні реалії пресової української журналістики є нечуваним). У редакційній статті «Мученицька смерть» (число 28) підставу до цього викладено таким неспростовним фактом: «У 1995 році під час святкування Дня незалежности Володимир Кательницький пізнав і показав присутнім на Майдані одного з «героїв»-омонівців, що били ногами старих і малих під час похорону Патріарха Володимира. Тоді Кательницького схопили, вкинули до машини й повезли на розправу. Люди, що були свідками цього, сповістили про його зникнення, а депутати визволили з лабет «правоохоронців».

На обставині особливої жорстокості вбивства, що однозначно вказує на помсту, а не пограбування наголошувала і всеукраїнська газета «День». Процитую витинку із розслідування кореспондента цієї газети Оксани Панченко: «Обставини вбивства В. Кательницького наштовхують його однодумців на версію про спроби залякування активних поборників Української Автокефалії. Адже відомо, що його матір було закатовано прямо на очах у сина, у неї була проламана грудна клітка. Чим могла завадити "простим грабіжникам" похилого віку жінка-інвалід ? Не одначе, як "нападники" намагалися з`ясувати щось у самого Кательницького, не гребуючи при цьому ніякими методами».

Тепер про реакцію громадськості.

Усі, хто тісно спілкування з Володимиром, знали, що він не раз скрушно згадував одну із погроз, яка прозвучала в слухавці його домашнього телефону: «В списке тех, кого мы будем убывать, ты первый». Не випадково після того він поставив вхідні до квартири залізні двері й замок із секретом.

Прихильники В. Кательницького, наголошувалося в цитованій вище публікації газети «День», схильні до версії про те, що він став жертвою міжконфесійних "розбірок" і своєї активної діяльності на користь Української Автокефалії. Тим паче, що вбивство сталося воно в переддень роковин смерті Патріарха Володимира Романюка. Прихожани київського Покровського храму, парафія якого першою в столиці України фактично очолила рух за перехід українських церков під омофор УАПЦ і де Кательницький був обраний за старосту, називали його одним із родоначальників автокефального руху в Україні початків відновлення її незалежності.

Чітка й однозначна позиція проглядається із заяви, з якою вступив перед журналістами голова Братства Андрія Первозванного Олександр Гудима: «Звіряче вбивство вчинене в кращих «совєтських традиціях» взірця 30-х років. Братство переконане, що це вбивство є політичним і здійснено на замовлення та коштом тих сил, котрі стоять на сторожі інтересів Московської церкви в Україні. Продемонстровано повну безпорадність виконавчої влади. Відкрито постає запитання: «Хто наступний?».

І ще один витяг із документу доби, текст якого збережений для історії завдяки публікаціям, що з’явилися в низці газет за гарячими слідами подій. Ідеться про спільну заяву Генеральної канцелярії Українського Козацтва та Козацького товариства Київщини. Витинка звідти:

«Володимир Кательницький, будучи членом українського козацтва, постійно розвінчував підступну антидержавну діяльність московської церкви в Україні, мав критичну, але справедливу свою думку про УПЦ Московського патріархату. Він стояв біля витоків відродження України як один із тих, хто активно формував духовну, національно свідому, віддану незалежній самостійній, соборній Україні особистість і гідного її захисника».

Версія тривіального пограбування. Її запустила прокуратура Подільського району м. Києва, яка за фактом вбивства вела кримінальну справу. Однак ця версія від початку не витримувала критики. І на це є кілька аргументів:

- у Кательницького не зберігалося жодної копійки власних заощаджень, позаяк він їх просто не мав;

- його часто не було вдома, а матір майже не піднімалася з ліжка, тому в будь-який час квартиру можна було пограбувати;

- навчений обережності у зв’язку з тривалими погрозами, власник квартири міг відчинити двері пізньої години хіба що добрим знайомим чи стражам закону;

- вбивці знущалися з жертв у помешканні багатоквартирного будинку, не боячись сусідів; цілком очевидно, що були впевнені у своїй безкарності

- після вбивства квартира не була пограбована, та в ній і не було що грабувати, крім книг і стосів газетних підшивок.

Висунуту працівниками міліції і прокуратури так звану грабіжницьку версію відразу спростував і тодішній патріарх УПЦ КП Філарет. Він виступив на спеціально скликаній прес-конференції із заявою, де акцент зроблено на такому: «Це не було вбивство, вчинене з метою пограбування, оскільки жертви були небагатими людьми. Вбивство Володимира та його матері має інший характер. Це – звірячий акт».

Через тиждень після цієї трагедії святійший Філарет, під час підписання Меморандуму християнських конфесій України про невикористання силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах, яке відбувалося у Маріїнському палаці 21 липня, звернувся до тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, щоб той допоміг прояснити всі обставини вбивства В. Кательницького. За словами помічника Патріарха Артура Губаря, «пан міністр клятвено пообіцяв, що до 23 липня все з’ясує і дасть патріархії інформацію».

Однак, як покаже подальший розвиток подій , «справу Кательницьких» міліція загнала в «глухий кут». Все в точності повторилося так, як і того «кривавого четверга» 1995 року біля брами Софійського собору в день поховання патріарха Володимира Романюка: безоружних вірних та справжніх українських патріотів жорстоко побили своїх ж, українські міліціонери; натомість винуватців провокації та її виконавців так і не знайшли і не покарали.

Пострадянська міліція патріотів не шанує

Розшукуючи вбивць, правоохоронці кинули за грати… родичів жертви.

Вище подане речення – не припущення автора, а підзаголовок журналістського розслідування редакції газети «Молодь України» до резонансної публікації під заголовком «Чиї ж руки в корові патріота?».

Спонукою цієї публікації в найстарішій українській молодіжній газеті слугувала сповідь-відчай сестри Володимира Кательницького - Валентини Савельєвої, яку вона вимучила на могилі матері і брата у час похорону на Берковецькому цвинтарі. Свідком цієї сповіді була низка журналістів, серед них і «молодоукраїнець» Анатолій Зубков. Саме цей небайдужий журналіст вирішив дослідити факти, викладені пані Валентиною. Ось що виявилося насправді.

Історія ця, як зазначає сам журналіст, важко вкладається не лише в якісь правові рамки, а й у звичайне людське розуміння.

Далі, з посиланням на цю публікацію, подаю зреферований і скорочений виклад головного з неї.

Працівники міліції відразу схопили їх, зламаних горем, людей, що прийшли самі до міліції просити допомоги. Схопили двох синів пані Валентини – Олександра і Костю. Також старшого брата вбитого Володі Миколу. Їх зачинили в камері райвідділу міліції і… били. Рідним загиблих, які були в стані шоку від щойно пізнаної трагедії, хвацькі «стражі порядку» з кам’яним і звірячим виглядом хотіли… повісити це подвійне вбивство. Повторювали не один раз: «Признавайтесь, как вы их убывали!».

Методи – із 30-х сталінських років: упродовж 36 годин (півтори доби) , без сну та їжі. Молодшого з родичів, двадцятирічного Костю, який благав міліціонерів не бити хоча б по голові, бо він перехворів на менінгіт, «стражі порядку» гамселили з двох боків по вухах. А щоб не кричав, додавали ще й палицею, промовляючи: «Будешь кричать, мы с тобой в хоккей поиграем!».

Лиш після цього, пересвідчившись, що хлопці ні в чому не винні, а вибити такого потрібного для слідчих «зізнання» не вдасться, їх відпустили. Звичайно, ніхто й не збирався вибачатися в тому, що «перевищили повноваження».

Дивом пощастило уникнути знущань у райвідділі міліції пані Валентині, в якої від нервового зриву відкрилася кровотеча, і «пінкертонам», щоб не сталося більшої біди, довелося викликати «швидку». Тим часом для її сина спілкування з міліцією обернулося серйозними наслідками. У Костянтина, якому після таких «допитів» стало зле, черговий лікар міської лікарні (колишньої Жовтневої) зафіксував розрив барабанної перетинки внаслідок ударів»…

Про спроби київської міліції спонукати у неприпустимий спосіб родичів до зумисного обмовлення самих себе, аби уникнути катувань, дізнаємося із іншої публікації на цю тему. Йдеться про статтю Олексія Микитенка в «Київських Відомостях»від 10 жовтня 1997 року із заголовком «Убивцю родини Кательницьких шукають серед родичів?». Ось ще один кричущий факт міліцейської заангажовансті на наперед визначений результат:

«Тиск на М. Кательницького почався ще у 23 відділенні. Зателефонувати додому йому не дозволили жодного разу. Їсти дали лише наступного ранку… Його помістили в камеру загального утримання на Косогірному провулку, 8. А потім, щоденно міняючись, працівники карного розшуку Гречко, Соловйов та Фурман почали обробляти: «Розкажи як убивав. Кого ти першим убив – матір чи брата? Тобі тут не подобається? Роби висновки!»…

У камері після допитів Миколу Кательницького продовжували подавлювати психологічно вже «грамотні» зеки, прогнозуючи йому півтора року перебування в Лук’янівській в’язниці «без усякого суду і слідства. Проте він вистояв. Невідомо, наскільки б вистачило і як довго б усе це тривало, якби не втрутилися депутати Київради Олександр Лалак та Лесь Сергієнко. За такого грубого тиску органів міліції недалеко і до самогубства, яке потім можна буде витлумачити тяжкими докорами совісті. І прозвітувати про успішне закриття справи».

Журналіст Анатолій Зубков завершуючи своє розслідування, посилається на діючий натоді процесуальний кодекс та службові інструкції, згідно з якими працівники правоохоронних органів не мають права здійснювати фізичне насильство до будь-якого з допитуваних. Отож, на його думку, порушення цієї вимоги закону розцінюється як кримінальний злочин, скоєний… самим працівником міліції з усіма висновками, що з цього випливають.

Втім, ніхто з працівників міліції так і не був покараний.

Складається враження, що тодішня міліція не була зацікавлена у правдивому розкриті злочину. До такого висновку прийшов ще один український журналіст – кореспондент «Київських відомостей» Олексій Микитенко в іншій своїй публікації, що має промовисту назву: «Садистське вбивство Володимира Кательницького (число цієї газети від 8 серпня 1997 року) : Помста релігійних фанатиків, убивство на замовлення чи збіг обстави?».

Зробивши інтерв’ю з низкою причетних до розслідування цієї справи працівників, журналіст приходить до такого висновку: «Викликає деякий подив хіба той факт, що певна інформація слідчих органів ніби зумисне викидається на люди, як от наприклад, про порнографічні фотографії та відеокасети, а інша безпідставно стаємничується. Розгадка даного вбивства, попри всю складність, може лежати на поверхні й бути цілком доступною , якщо тільки комусь не захочеться її закопати».

Чим же завершилися ті розслідування?

Чи добилися родичі, небайдужі журналісти правди від правоохоронців, влади?

На обидва запитання відповідь однозначна - ні.

Справу хотіли закрити ще того ж 1997 року. Але через наполегливість брата Миколи, який чи не найбільше постраждав у час тих дикунських допитів, її знову змушені були діставати з архіву та запускати новим колом. Помінялися три слідчі. Але нового й правдивого в ній нічого не з’явилося. Папери ті знову відправили в архів. І тепер, певне, назавжди покрюється не лише пилюкою, а й забуттям сучасників.

Втім через два роки по тому до цієї теми знову повернувся «Вечірній Київ» з аналітичною статтею Володимира Щербини. Назва статті також промовиста: «Нерозкриті злочини стають нормою для України». Уводжу до цього сумного огляду преси цю статтю для того, щоб процитувати головну думку автора:

«Нерозкрите політичне вбивство В. Кательницького і безкарність цього злочину тягнуть за собою й цілу низку подальших убивств. Згадаймо недавні підступні постріли кілерів у під’їздах будинків, вибухи у громадських установах, раптові транспортні аварії, випадкові отруєння, а то й зникнення небажаних для когось людей. Страшно жити в такій країні, де не діють закони, а панує свавілля і безкарність злочинів, де нерозкриті вбивства стали нормою суспільного життя».

Гірко констатувати істину: в цій країні, якою упродовж останніх тридцяти років правлять олігархи та підтримувані ними популісти-невігласи, в якій уся судова система покрита метастазами корупції, подібні злочини ніколи не розкриваються. Згадаймо хоча б убивство Володимира Івасюка, В’ячеслава Чорновола, Олександра Бойчишина, героїв Небесної Сотні…

Під знаком братства Андрія Первозванного

З кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття в українському інформаційному полі все частіше звучали поняття «братство». Маємо справу із явищем активного розвою діяльності релігійно-національних товариств, традиції яких сягають козацьких часів. Тоді, за твердженням дослідника Євгена Онацького, такі братства ставали активними оборонцями української національної самобутності. Вони розгортали активну культурно-освітню працю, започатковували книгодрукування рідною мовою, допомагали простому люду зберігати віру, традиції та обряди своїх пращурів. Виникали зазвичай при православних монастирях, а чи провідних храмах. Найпоказовіший факт авторитету такого громадсько-релігійного руху маємо з 1632 року, коли до Київського братства записався сам гетьман України Петро Сайгайдачний зі всім Військом Запорізьким.

В історії українського національно-визвольного руху відомі братства як громадські об’єднання однодумців за суспільно-політичними орієнтирами, вояцьким минулим або за якоюсь однією соціально важливою конкретною справою: братство тарасівців, Кирило-Мефодіївське братство, братство Українських Січових Стрільців, Братство колишніх вояків Першої Української Національної Армії, братство Св. Миколи, братство Св. Покрови.

Володимирові Кательницькому судилося стояти біля витоків єднання молодих однодумців-патріотів православного віровизнання в організацію новітнього часу, якою стало Братство Святого Андрія Первозванного. І не просто бути свідком відродження однієї зі славних традицій українства, а й очолити чи не найбільший і найпотужніший осередок «андріївців» – Київський. Цей осередок об’єднував активістів столиці, Київської, Чернігівської, а згодом і Сумської областей.

Діяльність на посаді очільника крайового Братств Святого Андрія Первозванного - фактично невідома сторінка життєпису Володимира Кательницького. Можливо, вона й не була б написана, якби волею випадку автор цих рядків не зустрівся із колишнім побратимом Володимира - Миколою Джуряком. Було то в Чернівцях улітку 2019 року.

Спонука зустрітися із активним членом Організації Українських Націоналістів (ОУН) та безстрашним вояком Української Повстанської Армії (УПА) Миколою Петровичем Джуряком, відомим серед повстанців за псевдонімом «Бук-Смерека», у мене вникла через написані ним і виданні в Чернівцях два томи безцінних спогадів та архівних матеріалів «ОУН і УПА на Буковині: Спогади, свідчення і матеріали про визвольну боротьбу». Ці два томи незнаної загалом української правди обсягом до тисячі сторінок кожен, в яких були вміщені матеріали лише про два буковинські райони - Путильський та Кіцманський - ніде в книгарнях не продавалися. За інформацією буковинських колег-журналістів, їх можна було придбати хіба у автора.

Відсидівши свої 25 літ у сибірських таборах ГУЛАГу за «зраду інтересів українського народу», Микола Петрович поселився у Чернівцях і став згодом ревним дослідником історії боротьби ОУН-УПА. Записуванню спогадів колишніх героїв ОУН-УПА та збиранню про них різноманітних документів він і присвятив другу половину свого життя.

На час нашої першої телефонної розмови моєму співрозмовникові виповнилося 88 років. Довідавшись, що я родом із Чернігівщини, він проронив фразу, яка була для мене несподівано приголомшливою: «Я добре знав одного неповторного патріота з Вашого краю – Володимира Кательницького». Тепер уже я «огорошив» свого співрозмовника, відповівши на те, що сам родом із того ж самого ніжинського села Данина, де народився Кательницький…

Відкладати зустріч я не став – другого дня взяв квиток на чернівецький потяг.

Ми проговорили з моїм новим зайомим у його домашньому помешканні «хрущовки» на Салтикова-Щердвіна мало не до ранку. І результатом тієї захопливої розмови став усуціль списаний загальний записник, добра частина з якого стосувалася спогадів про мого славного земляка. У такий спосіб ще раз переконався у правдивості поширеної фрази «випадкових зустрічей не буває».

Вони зустрілися і заприятелювали у Львові під час одного із уже традиційних рухівських «здвигів» біля пам’ятника Іванові Франкові, розголос про які від другої половини 80-х років швидко розкочувався всією Україною. Микола Петрович був старшим від свого чернігівського побратима Володимира на 21 рік. Отож, годився йому в батьки.

З-поміж низки спільних інтересів виник один, що скріпив наміцно їхні наміри й подальші дії: відновлення в Україні віри своїх предків й ствердження в усіх краях Української Автокефальної Православної Церкви. Таким виявилося головне завдання першого в післягорбачовській Україні львівського осередку Братства Андрія Первозванного, створеного за подобою Львівського Ставропігіального братства – найстарішого й одного з найвизначніших українських церковних братств в Україні ще від ХУ століття. Микола Петрович добре знав керівника цього осередку львів’янина Богдана Ріжака, з яким і познайомив Володимира.

Незабаром скопійовані в канцелярії львівських братчиків більш ніж півтисячі сторінок різноманітних документів та матеріалів Микола Джуряк привезе до Києва і в домашньому помешканні Кательницького розпочне роботу своєрідний штаб нового осередку послідовників Святого Андрія - Київського. Тут важливо застановити увагу читача на такій деталі. На противагу іншим громадським рухам і політичним партіям, братство «андріївців» виростало з низових ланок і організаційно формувалося спочатку на рівні країв, а вже значно згодом набуло всеукраїнського статусу.

З-поміж низки спільних заходів, які їм вдалося успішно здійснити в столиці, було налагодження постачання з Буковини свічок для перших храмів УАПЦ в Києві й області та проведення спільних акцій.

На ту пору новопостала УАПЦ не мала власного свічного заводу, а купувати цей необхідний для церковних відправ атрибут в управліннях справами Московського патріархату було б аморально. Провід церкви звернувся за допомогою до «братчиків».

Далі – уривок зі спогадів «Миколи Джуряка:

«Упродовж перших двох років церковних відправ у храмах УАПЦ в Києві та області свічки були буковинські. Їх виготовляли напівлегально від влади наші прихильники в селі Годилів під Чернівцями. Раз на місяць акуратно складені у чемодани «свічні пакети» я почерез чернівецький потяг передавав до Києва. Потяг цей стало стрічав Володя зі своїми помічниками. Свічки зберігалися на балконі квартири Володі і розвозилися по храмах у міру потреби.

Згодом, коли рухівські осередки зміцніли й на Буковині, я передавав Володі актуальну інформацію про настрої буковинців та головні наші акції проти нав’язуваного Москвою Україні нового так званого союзного договору та про агресивні дії «русского міра» на наших теренах. Володя, як журналіст, був тоді особливо витребуваний західними радіостанціями та редакціями газет із Америки й Західної Європи.

Охоче допомагав йому «групами підтримки». Як тільки виникала потреба підсилити мирні протестні акції киян (столиця зазвичай довго «заводилася»), Володя заздалегідь дзвонив мені в Чернівці. І був певний, що пару десятків легких на підйом, дужих і відважних рухівців-мужчин вчасно прибудуть із Буковини. Місцем збору наших безстрашних патріотів, які не боялися твердих гумових нагайок київських міліціонерів, часто було село Мамаївці під Чернівцями. У складчину наймали автобус і поспішали до Києва. Тоді ніхто й не заїкався про оплату за участь у таких акціях – те ганебне явище проплачених «мітингарів» незабаром часто почне застосовувати антиукраїнська за духом і сутністю влада в столиці й на місцях.

Мені часто приходилося ночувати в його помешканні, здебільше на підлозі. І та маленька його квартирка на Оболоні схожа була на цілодобовий штаб наших братчиків. Гарячі новини з України на Захід Володя передав телефоном зазвичай у нічні години. Водночас свою аналітику друкував сам на власній машинці, стукіт якої інколи заважав спокою хворій його матері. Пам’ятаю її завжди лежачою на дивані – вона майже не вставала.

Часто дивувався, звідки у «східняка» Володимира той нестямний патріотизм і жага жити в вільним, сводібним у рідній Україні. Він знав, на які ризики йде, але завжди був у своїх переконаннях і діях непохитним. Як ті мої численні побратими з ОУН-УПА, які не дочекалися української державності і про яких я тепер збираю розсипані повсюди крупинки пам’яті ще живих соратників або їхніх родичів.

Божу справу й ви робите, пане Миколо, коли аж у Чернівці приїхали за цим моїм світлим спомином про незабутнього молодшого друга Володю Кательницького». (Запис автора в Чернівцях від 18 серпня 2019 року).

І ще одна особливо резонансна серед киян акція, до успішної проведення якої мав безпосередній стосунок Володимир Кательницький як голова київського осередку братства Андрія Первозванного. Ідеться про приїзд в Україну зі США 20 жовтня 1990 року патріарха Мстислава (Скрипника). З Борисполя аж до Софії Київської патріарха зустрічав живий ланцюг християнської України - з букетами живих квітів, радісними вигуками привітаннями за національними кличами «Слава Україні!» - «Героям Слава!». Таку масу народу треба ж було підняти, організувати, поінформувати, роззосередити.

Тоді він стояв неподалік від імпровізованої сцени на майдані Святої Софії і з живими іскринками в очах ловив кожне слово легендарного українського патріарха вкотре відродженої на берегах Дніпра УАПЦ: «Понад триста років нас гнобила Московська церков, «опікували» західні і східні «покровителі». І не було від того радости, бо всі прагнули тримати нас навколішках, як своїх рабів поневолених. Відсьогодні ми ж є рівноправні серед усіх Церков. То ж не варто ієрархам московським кидати на нас прокльони. Бо ті, хто воює, не мають права називатися слугами Христосової Церкви. Ми нікого не обездолюємо, ми лише повертаємо своє, відроджуємо церкву, котра опікувалася київськими князями, славним гетьманством і козацтвом».

Та пам’ятна подія 20 жовтня 1990 року вселила в серця мільйонів українців віру, що цього разу свою, національну, церкву таки вдасться ствердити в себе вдома.

Нині важко припустити, про що думав Володимир Степанович у ті миті на переповненому українським людом Софійському майдані столиці.

Зазвичай, коли емоції зашкалюють, коли серце стукає частіше, а на душі особливо тривожно-радісно, в калейдоскопі пам’яті особливо зринають знакові картинки з рідної сторони: батьківського дому і все те до болю близьке, що з ним пов’язане. А коли так, то й напівзруйнований безбожною владою рідний данинський храм, схожий тепер на критий шифром величезний хрестоподібний сарай, - без п’яти куполів-красенів, без дзвіниці, яку за ясної погоди і з Ніжина можна було розгледіти. Напевне, що рішення віддати борг-данину свої Данині - відродити цей храм - у нього з’явилося саме того дня.

До цього сюжету варто буде повернутися дещо згодом.

Від редактора до журналіста

У цьому підрозділі спробую схарактеризувати журналістсько-публіцистичний доробок Володимира Кательницького. Уперше ця особистість постане перед читачем як талановитий журналіст, як майстер пера високої проби, як яскравий представник української патріотичної журналістики, що саме в цю історичну пору активно відроджувалася. Йдеться передусім про низку газет у центрі і в краях, засновники і працівники яких продовжували кращі традиції попередників - відчайдухів без журналістських дипломів кінця ХІХ - початку у ХХ століть. І те відбувалося за умов, коли новочасна офіційна Україна того не толерувала і всіляко, за допомогою каральних органів, притлумлювала. Йдеться про журналістику правдиву, наступальну, із чітко вираженою націоцентричною проблематикою, якої упродовж останніх тридцяти років українського державотворення ставало, як це не парадоксально звучить, все менше.

Висвітлити цю тему в усій її повноті й багатогранності тепер досить складно. Передусім тому, що весь колосальний домашній архів Володимира Кательницького, його рясне листування з громадськими, політичними діячами, з нашою діаспорою в Канаді, США, Італії, Аргентині пропав назавжди. Безумовно, що там міг зберігатися й архів його газетних публікацій або принаймні витинки з них. З іншого боку, Володимир співробітничав не з одною конкретною газетою, підшивку якої, за бажанням, легко віднайти й ретельно простудіювати, а був своєрідним журналістом-фрілансером: надсилав свої часті дописи передусім у ті газети, редакційна політика яких була суголосною із суспільно-політичними орієнтирами автора. Спроби скласти бодай первинну бібліографію таких публікацій досі ніким ще не здійснювалися.

Отож, така запізніла, але вкрай важлива справа робиться вперше автором цих рядків.

На початку варто віднайти відповіді на такі запитання в контексті формування біографічної і професіональної канви цієї особистості: чому, власне, журналістика та на який період припадають її початки?

Найімовірніший варіант відповіді: львівська пора студентської юності героя цієї розповіді. Володимир освоював ази професії редактора-видавця на вечірньому відділенні спеціальності «Видавнича справа і редагування» київського філіалу Львівського поліграфічного. Отож, складати сесії, проходити виробничі практики, отримувати диплом про закінчення цього вишу їздив до Львова. На нього, вихідця із хронічно проросійської (до почату 90-х років ХХ століття) глибинки Чернігівщини кожний приїзд до українського П’ємонту в Галичину, набуття там нових друзів-однодумців ставав своєрідним духовним потрясінням, спонукою до переосмислення нав’язаних ще зі шкільної пори комуно-більшовицьких ідеологем та прагненням до вияву в будь-якій формі активної громадянської позиції.

Початок цієї пори – кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст. Саме зі Львова в ту переломну напередодні розвалу СРСР добу розкочувалися все нові хвилі українського національного відродження. Це привело його незабаром до Народного Руху України (НРУ) як громадсько-політичної організації, а згодом і партії Рух на початках формування. Саме з Галичини почалися заклики до всієї української спільноти розпочати акції за відмосковлення Української церкви.

Первинна праця за редакторським фахом у всуціль заідеологізованому видавництві «Знання», про що йшлося вище, принесла юному фахівцеві суцільне розчарування. З уже сформованими ідеологічними й моральними цінностями, які цілковито йшли врозріз із усе ще домінуючими в суспільстві радянськими ідеологемами, із чітко усвідомленим своїм національним єством Володимир не бачив перспективи свого буття на цьому поприщі. Натомість його все більше тягнуло писати власні текти – на теми, виболені й перепущені через власне серце.

Таким чином, проблематика ствердження в свідомості пересічних земляків ідеї української України, осмислення необхідності зійти з безпам’ятства в затуманеному ідеологами радянського режиму питанні про витоки міжконфесійних проблем та місця української за суттю церкви в житті українців стають провідними в діяльності Кательницького як журналіста й публіциста.

Вдалося з’ясувати коло редакцій газет, із якими найактивніше співробітничав Володимир і де стало друкувалися його праці. Це передусім всеукраїнські «Час -Time», «За Вільну Україну», київська «Вечірній Київ». Із діаспорних видань найчастіше дописи цього автора оприлюднювала двомовна канадська газета «Український Голос – Ukrainian Voice».

Про останню в переліку газету – дещо детальніше. Редакція цієї газети від часу її заснування 1910 року незмінно знаходилася у Вінніпезі й до її видання на переломі другого та третього тисячоліть мала найбезпосередніший стосунок тодішня Президентка видавничої спілки «Тризуб», засновниця при цій газеті всеканадського благодійного комітету «Допомога Україні» світлої пам’яті Анна Фігус-Ралько. Активно співпрацюючи з пані Анною під час неодноразового наукового стажування в Канаді, автор цих рядків записав її спогади про Володимира Кательницького як журналіста. Подаю фрагмент:

«Уперше я почула це прізвище восени 1995 року в соборі Святої Покрови у Вінніпезі, де наші віряни активно обговорювали статтю у «Вечірньому Києві» (цю газету громада собору передплачувала) про заповіт Галшки Гулевичівни Києво-Могилянській академії та про незавидну долю цього університету тепер. Саме Володимир Кательницький був автором цієї статті. Захотілося передрукувати те в нашій газеті аби про сильний зміст допису невідомого мені київського автора довідалися і численні читачі «Українського Голосу».

Однак, за нашими законами, я не мала права цього робити без дозволу автора. Тоді ще не було інтернет-зв’язку з Україною і я довго шукала через київських знайомих домашній телефон пана Володимира. Відразу сподобався його голос – тихий, довірливий, але й запальний. Звісно, він відразу погодився на передрук. І першу його публікацію наша газета вмістила 22 січня наступного року. Далі він працював з нами напряму. Машинописні матеріали відправляв поштою, а спілкувалися телефоном частіше. Пригадую, ті мої дзвінки через різницю в часових поясах припадали на нічну пору за київським часом і я не то жартома, не то всерйоз не раз питала в пана Володимира, чи він коли спить ночами?

Статті Кательницького написані легким, і я б сказала, захопливим пером. Тому ми охоче друкували все, що він присилав. А деякі його знакові публікації передруковували з київських видань. У Канаді вони завжди знаходили багатьох прихильників його Слова. Згодом Володимир приїхав у складі рухівської делегації до Канади і ми з ним радо зустрілися у Вінніпезі. Таких вихованих, скоромних, талановитих активістів Руху я досі не зустрічала. Як даль, що Бог послав йому такий короткий життєвий шлях…».

(Запис автора у Вінніпезі (Канада) 23 вересня 2000 року) .

Щодо жанрового діапазону текстів. Володимир Кательницький відносився до тієї незначної чисельно спільноти українських журналістів нового часу, яким полювання за сенсаційними, здебільше, неперевіреними фактами та торгування з редакціями, що більше заплатять за таку направду «смажену» сенсацію, було чужим, відразним. Для цього не треба й учитися на журналіста, а просто мати зв’язки із сильними світу цього, яким доступні джерела походження інформації і які зацікавлені в поширенні на шпальтах української журналістики суцільного негативу. Такий не випадковий ще від початків 90-х років негатив, що надовго «прописався» в ЗМІ, з упертою послідовністю формував комплекс переляканого, невпевненого в собі, невибагливо в читацьких смаках українського читача. Такого читача, звісно, легко переконувати, залякувати, спрямовувати: що читати чи дивитися, в яку церкву ходити, кого шанувати, а кого лаяти, якою мовою говорити….

Володимира цікавив фактаж передусім соціально й національно значущий. Такий, що ставав би приводом для аналізу, роздумування і, звісно ж, дії – на початку самого автора, а згодом і широкого кола читачів.

Зазвичай таке чтиво є нелегким для пересічного читача, якого продажна й олігархічна преса вже встигла сформувати за останні десятиліття, - читача зневіреного суспільними негараздами, роздратованого нікчемними, але владними політиками-обіцяльниками. Спонукати такого до прочитання текстів мізками, які «пітніють від незнаної досі правди», можна лишень у випадку, коли такий текст не просто зачепить «за живе» на початку, а й не відпускатиме до кінця.

На та це здатен далеко не кожен журналіст. А передусім лиш той, кому притаманні такі вроджені й набуті чесноти як талант, багатий життєвий досвід, глибокі знання та оригінальний власний стиль письма. У такому письмі важливі інтонаційно-образні прийоми та переконливий, аргументований і емоційний виклад.

Проаналізувавши виявлений у час підготовки цього розділу журналістський доробок Володимира Кательницького, можу без перебільшення ствердити, що саме такі характеристики накладаються на публіцистичні тексти цієї особистості.

Головне з-під журналістського пера

Публіцистика героя цієї розповіді присвячена здебільше двом темам: знаковим урокам маловідомих й ідеологічно спотворених фактів української історії та відмосковленню Української церкви. На цих темах і зупинюся детальніше.

Показовою щодо першої теми слід вважати опубліковану у «Вечірньому Києві» (число 217 за 1995) публіцистичну статтю «Мертвим – спокій, живим – правду». Присвячена вона проблемі Бабиного Яру в Києві, точніше, інтерпретації однієї з трагічних сторінок української історії українськими та зарубіжними дослідниками.

Відразу варто зазначити: проблема ця віддавна непокоїть громадськість. Витоки її починаються у 20-х роках ХХ століття, коли в Бабиному Яру стали ховати жертв комуно-більшовицьких репресій, а також викошених інспірованим Москвою голодомором 1932-1933 років українців. Десятки тисяч могил тієї пори стали активно поповнюватися в час Другої світової війни.

Тут німецькі окупанти розстріляли квіт українського підпілля – вояків ОУН-УПА та їх численних прихильників із цивільного населення. Тут закінчився життєвий шлях і багатьох євреїв, циганів, представників інших національностей, які мешкали в Києві та околицях. Далі була ще одна катастрофа, штучно викликана владою: прорив сирецької дамби, у результаті чого під глиною та багном на цьому місці загинула значна кількість киян. Точну цифру жертв тієї радянської безгосподарності й досі історики не можуть назвати: дані різняться від 500 до понад півтори тисячі людей.

Однак після завершення хрущовської відлиги в радянському та світовому інформаційному полі почалася активна гіперболізація трагедії в Бабиному Яру лише однієї національності – євреїв. Українці в таких публікаціях стали подаватися не як жертви, а як спідручні фашистів у масштабній розправі над єврейським населенням. Особливо побільшало таких публікацій із явно антиукраїнським відтінком у початкову пору української незалежності.

Розібратися в цьому складному питанні і вирішив Володимир Кательницький. Його стаття за резонансом справила ефект своєрідної бомби, оскільки базувалася не на емоціях чи загальних сентенціях, а на конкретному фактологічному матеріалі, взятому передусім із авторитетних зарубіжних джерел, а також праць самих єврейських дослідників.

Багатьох читачів «підкупив» багатообіцяючий зачин: «Про Бабин Яр знають скрізь, але чи всю правду? Згадку про нього пов’язують із трагедією євреїв, але про те, що там чинився геноцид українців, чомусь воліють мовчати. Така ситуація дивує навіть євреїв».

Автор добре простудіював праці колишнього емігранта з СРСР Юхима Флоризмана, який перебрався до США і видав там низку праць про життя давнього і сучасного єврейства, а також видану в Ізраїлі 1994 році книгу «Катастрофа європейського єврейства». У цих виданнях кількість жертв євреїв у Бабиному Яру коливається в межах від 36 до 50 тисяч. Натомість у поширених значними накладами виданнях в Україні ця цифра зросла до понад 200 тисяч.

У статті запитання поставлене руба: звідки ж взялися ті 200 тисяч євреїв у Бабиному Яру? І так само звучить відповідь автора: сама цифра правдива. Але це передусім українці, замучені НКВДистами з початку 20-х років та жертви небаченого людомору 1932-1933 років, також розстріляними фашистами тисячі героїв ОУН-УПА, також і євреї та люди інших національностей.

Набатним і переконливим сприймається кінець цієї статті: «Влада та антиукраїнські засоби масової інформації, схоже, знову вдаються до замовчування злочинів комуністичного режиму проти українського народу. Українці ніколи не повинні забути про це і врешті-решт мусять вивести на чисту воду та покарати своїх катів. Адже термін давності для такого роду злочинів не має сили».

Досвід переконує: справжня публіцистика з актуальних питань буття не окремої групи населення чи якоїсь партії, а цілої нації (в сучасному українському журналістикознавстві вона отримала назву бронебійної), також не підвладна часові. Ця стаття й більш ніж через чверть століття після її написання не втратила своєї гостроти. Надто ж у нинішню пору, коли боротьба української громадськості за правду Бабиного Яру загострилася у зв’язку зі спробами представників окремих осіб та організацій, пов’язаних із Кремлем, нав’язати і ствердити відмінну від української концепцію створюваного там музею. Конфлікт таких інтересів уже вийшов за межі України і ним насправжки занепокоївся Світовий Конгрес Українців. У поширеній через ЗМІ заяві СКУ наголошується на такому:

«Російські та радянські наративи спотворювали історію України, неправдиво зображаючи українців злочинцями, а не жертвами жахливих нацистських злочинів. Щоб захистити історію України від політичних маніпуляцій та дезінформації, ключові меморіальні проєкти, такі як Бабин Яр, повинні бути відповідальністю виключно Української держави, а не підпорядковуватися приватним інтересам… Історію України має розповідати український народ. Фінансування цього проєкту, вплив на його управління чи контент не може надходити від осіб чи організацій, пов’язаних з Кремлем».

Інформаційним приводом для написання іншої статті на історичну тематику – «Заповіт Галшки Гулевичівни звинувачує» (Український Голос – Ukrainian Voice від 22 счнґ 1997) - стало зовсім не помічене на офіційному рівні 380-річчя Київської духовної академії. У ній ідеться про заповіт фундаторки Братської школи майбутньої Києво-Могилянської академії Галшки Гулевичівни. Жертвуючи назавжди свої землі та значні кошти на потреби Братського монастиря в Києві та вищої школи при ньому заради духовного захисту українського народу, велика патріотка і просвітителька обумовлює це в своєму заповіті: монастир і школа ніколи не повинні підпорядковуватися церкві Московського патріархату, а в разі порушення цього заповіту, все нею подароване може повернутися спадкоємцям.

Жертвуючи назавжди свої землі та значні кошти на потреби Братського монастиря та вищої школи при ньому заради духовного захисту українського народу, велика патріотка і просвітителька обумовлює в своєму заповіті: монастир і школа ніколи не повинні підпорядковуватися іншій церковній юрисдикції, окрім Константинопольського патріархату, у канонічному підпорядкуванні якому перебувала Українська Церква (Київська митрополія) від часів хрещення Русі. У разі порушення цього заповіту все подароване має повернутися спадкоємцям Галшки. Йшлося, передусім, про унію з Римом і протистояння з унійною Церквою, актуальне в ті часи. В. Кательницький інтерпретує заповіт Галшки Гулевичівни, виходячи із ситуації вже наших часів, і в цьому він, безперечно, має рацію: «Заповітом вона передає землі церкві православній східного обряду, яка визнає сім Вселенських Соборів і юридично не підпорядковується церкві Московського патріархату».

Сенсаційним виглядає в цій статті маловідомий факт про бажання української діаспори із США відродити своїм коштом зруйновану більшовицькою владою історичну споруду Братського монастиря та дивну реакцію на це керівництва університету «Києво-Могилянська академія». Ця прикра історія у викладі В. Кательницького звучить так: «Коли громада церкви Св. Андрія в Чикаго запропонувала ректорові КМА Брюховецькому виділити 50 тисяч доларів для реставрації та ремонту церкви, що на території академії, ректор відповів відмовою. Його не влаштувала вимога: ця церква мусить бути в підпорядкуванні Київського патріярхату, як це було до її закриття і як це записано в заповіті Галшки Гулевичівни».

Маловідомий громаді факт із невдалою спробою української еміграції посилити україноцентризм найстарішого вишу України є особливо промовистим у контексті нинішнього стану Києво-Могилянської академії, в якій на фоні згортання українознавчих студій стверджується цілий магістеріум із юдаїстики, засновується для цього журнал із міжнародною реєстрацією.

Журналіст Кательницький був безпосереднім учасником і свідком кривавого побоїща, яке вчинила українська влада біля стін Святої Софії в день похорону патріарха Володимира Романюка 18 липня 1995 року. Це побоїще, в якому влада застосувала проти похоронної процесії газ і криваву рукопашну біля труни патріарха з метою не допустити його поховання на території духовної святині українського народу, вже увійшла в історію новітньої України як «чорний вівторок».

В інтернеті можна знати низку суперечливих публікацій різних видань про цю подію, однак статті Кательницького із заголовком «Чорна брехня про «чорний вівторок» у «чорному квадраті» в електронному варіанті на жодній із мережевих платформ таки немає.

Квінтесенція публіцистики високої проби сконцентрована тут у виділеній редакцією півживим шрифтом «врізці». Автор нагадує читачеві відому християнську істину про невідворотність відплати за скоєний гріх. Кара за нього зачинається водночас із його завершенням і межа такої кари може збільшуватися з плином часу. Далі – цитата:

«Від «чорного вівторка» на майдані біля Святої Софії минуло чимало часу, за який можна було б віднайти винних у цьому великому гріху. Але влада робить так, що їх і досі не знайдено. Та не відають «всесильні» можновладці, що кара за гріх нависла над ними, що муки і погибель лиходійників побоїща неминучі. Але ж ні, певно відають і знають, але не за небесними, а земними законам, бо зі всіх сил намагаються обілитися перед людьми, владно використовуючи засоби масової інформації».

Посилання на замовлені владою публікації слухняної преси, у яких неодноразово робилися спроби показати учасників похорону заколотниками, а стражів порядку – лояльно-добрими, не випадкова. Адже приводом до написання статті стала телепередача «Чорний квадрат» на одному з центральних українських каналів. Тут запрошені «експерти» намагалися «висвітлити наслідки побоїща рафінованим україноненависницьким підходом, використовуючи христопродавців від журналістики». Це була вершина цинізму, на яку не міг не зреагувати журналіст чесний і патріотичний Володимир Кательницький.

Результати проведеного ним розслідування не можуть не приголомшувати: розслідування гальмується самою владою, яка всіляко виконувала наказ Москви не допустити поховання на території Софії Київської другого патріарха новопосталої, незалежної від УПЦ МП, церкви; в українському уряді сидять особи, ворожі до української духовності наслідків «чорного вівторка».

Дивовижний збіг обставин: ці слова автора стали незабаром пророчими і щодо результатів розслідування убивства його самого - убивць і замовників не знайдено, справу здано в архів.

У цьому короткому огляді варто згадати й останню статтю, яку пан Володимир написав і відправив до редакції газети «За Вільну Україну» у Львів за… три дні до своєї смерті. Стаття ця з’явилася в світ трохи більше як через тиждень після його та його матері звірячого вбивства. Прізвище автора набране в траурній рамці. Під ним – примітка редакції: «Цю статтю автор надіслав до часопису ЗВУ незадовго до смерті».

Йдеться про статтю «Розв’язання міжправославних конфліктів у руках уряду» («За Вільну Україну» від 22 липня 1997), де автор робить відчайдушну спробу привернути увагу Українського уряду до проблеми ствердження в Україні Української православної церкви Київського патріархату. Йшлося про виконання формальної місії: офіційного звернення уряду до Вселенського патріарха про відновлення надання автокефалії Українській церкві.

Причину свідомого зволікання позитивного розв’язання цього питання українською стороною автор статті пояснює так: «З приходом до влади президента Леоніда Кучми перекрився шлях до завершення цього діалогу з Костянтинополем, а отже й очікуваної стабільності в Україні у сфері між православних відносин. Найактивнішу роль у цьому зіграло промосковське оточення Президента на чолі з Дмитром Табачником, яке явно намагалося не допустити створення непохитної духовно-національної бази в Україні».

Промовисто: ця стаття закінчується словами, які нині можна розцінювати як прощальним посланням від самого автора до живих: «Боже! Прости наш грішний уряд і настав його на добрий розум».

«Не буває пророка без честі, хіба тільки на батьківщині своїй…»

У заголовок цього підрозділу взяті хрестоматійні слова з Біблії. На превеликий жаль, ці слова суголосні щодо долі Володимира Кательницького.

Виповнюється вже чверть століття від часу мученицької смерті його та матері. Про той останній у житті живий їхній день нагадують на Берковецькому цвинтарі в Києві хіба що ці два написи на їхніх мармурових пам’ятниках. Матері: «Голубко сиза! Коли Вас катували, тобі боліли не твої, а синові рани. Нехай святиться любов материнська!».Володимирові: «Звірячим катування відібрали твоє тілесне життя, але Дух не зламали. Лишилася живою твою любов до Бога і України».

Його любов до Бога напевне що залишиться назавжди живою. А от пам'ять тих, хто мав би пишатися такою особистістю, ставити в приклад, згадувати з осібною шаною та подякою, все ще перебуває в німотному стані. Йдеться про його рідну Данину та тих сучасників, хто тепер уособлює це колись велике, знане на цілу округу старовинне село.

Данина була здавна відмітною на цілій Чернігівщині за кількома характеристиками її історичного поступу – село заможне, вільнолюбиве, патріотичне. Православні вірні цього села чи не першими в краї зініціювали на початку 20-х років перехід своєї громади в лоно активно відроджуваної Української Автокефальної Православної Церкви. За прикладом данинців активно відмосковлювалися тоді й інші села Ніжинщини. Селяни з Данини довго саботували акцію із переписування свого майна до колгоспів. Будучи насильно загнаними до колгоспного стійла, так і не навчилися результативно працювати на спільний казанок: три данинські колгоспи упродовж десятиліть хронічно замикали районні зведення чи не за всіма показниками виконання своїх виробничих зобов’язань перед державою.

Село було славне також осібним храмом на честь Святої Тройці. Не таким, як у всіх, – на всю Ніжинську округу найбільшим (на тисячу душ) і найкрасивішим (п’ять куполів із висотною дзвіницею). Через той храм і його харизматичного священника отця-протоієрея Петра Скорини, який віддав цьому селу півстоліття своєї ревної праці, Данина упродовж тривалого часу була центром окремого благочинного округу. Чи багато сіл можуть похвалитися такою честю? Адже зазвичай роль столиці того чи того благочиння виконує місто, районний центр. А тут - віддалене від твердих доріг, загублене між болотистими рудками село. Показовий факт:

Радянська влада жорстоко мстилася мешканцям таких сіл. 1938 року вісім данинських ініціаторів відмосковолення церкви на чолі зі священником Іваном Зоценком рішенням зловісної «тройки» розстріляли, храм закрили, більшість мешканців виморили голодом 1932-1933 років. А на початку 60-х знаменитий храм переобладнали під сільський клуб, зруйнувавши усі красені-куполи над ним. Останки будівничого храму оця Петра Скорини, які покоїлися від 1909 року в храмовому склепі, викинули на смітник.

На початку 90-х років , коли рішенням держави ще не знищені до кінця храми, в яких містилися або склади, або клуби, повертали вірним. У пораненого Данинського храму з’явилася щаслива нагода бути відновленим. Й ініціатором такого відновленням виступив Володимир Кательницкий.

Будучи чоловим активістом всеукраїнського руху за автокефалію УПЦ й добре вже знаним у діаспорі, Володимир фактично домовився із заокеанськими земляками про виділення коштів на відбудову куполів знаменитого храму в його рідному селі. Доларові пожертви були зібрані. Справа залишалася дріб’язкова: отримати згоду на це самих данинців, що храм цей має знову повернутися до матірньої Української Автокефальної Православної Церкви.

У Данину прибули представники окружної в Ніжині УАПЦ. Однак сплюндровану владою і зраджену тодішньою інтелігенцією українську сутність громади захищати в Данині було вже нікому. Із «раскольнікамі» не захотіли розмовляти – ні влада, ні вірні. Вже тоді в селі орудували прихильники Московського патріархату. Все, на що вони спромоглися, – замовити сільським теслям простеньку, цілковито відмінну від попередньої, дзвіницю. Про куполи й не йшлося.

Такою короткою виявилася пам’ять нащадків колись невпокореного Москвою села…

Про цю не зреалізовану давню свою мрію з відродження храму, в якому хрестився він і всі його предки, з гіркотою повідав Володимир Степанович авторові цих рядків під час єдиної нашої зустрічі в Києві на Хрещатику, у видавництві «Либідь» при Київському університеті 1996 року.

Уже пізніше, втілюючи власну ініціативу з повернення селу історичної назви Данина (замість тричі погвалтованої радянцями Даніно, Данино, Данине) автор цих рядків надіслав до депутатів Данинської сільської ради ґрунтовну історичну довідку та відкритого листа до кожного двору з пропозицією «увічнити в назвах вулиць імена тих, хто зробив багато добра Данині, хто її прославив позва межами краю і був несправедливо знеславлений, спаплюжений, витравлений з пам’яті не одного покоління данинців».

Серед семи достойних імен у тому листі значився і Володимир Кательницький. До листа долучалися й детальні біографічні довідки цих особистостей.

Рішення сільської ради було прогнозовано негативним: таких, мовляв, не знаємо. Що ж до пошанування пам’яті наймолодшого знаного данинця – мученика за віру і Україну, то у відмові назвати вулицю Луцькову, де він народився і мешкав із родиною, на його честь прозвучав аргумент одного «всезнайки» : «Його батько не працював у колгоспі, їздив на бричці та розмальованих санях»…

Справді, народжений 1911 року Степан Филимонович Кательницький не був колгоспником, а заготівельником від місцевої кооперації. Справді, мав і бричку, і сани, майстерно виготовлені й оздоблені своїми руками. Мав і власну думку, і власну гідність. А таких, самодостатніх і успішних, у радянсько-колгоспному, до безміри озлобленому й розшарованому за майновою і світоглядною ознаками, селі віддавна не любили – ні начальство, ні свої…

***

Автор публікації «Нерозкриті злочини стають нормою для України» у «Вечірньому Києві» від 21 липня 1999 року Володимир Щербина закінчив її пригадкою, що друзі й рідні Володимира Кательницького збирають документи про його життя.

Справді, в час похорону на Берковецькому цвинтарі звучали думки пр. необхідність зібрати спомини та видати книгу про мученика за віру і справжнього українського патріота, про його громадсько-політичну діяльність та жертовну смерть в ім’я національного і духового відродження рідного народу.

Відтоді публікації проминуло чверть століття. Але про ту задумку, як це часто буває в нашій стабільно напруженій від запізнілих очікувань сірій буденщині, просто забули. Декого з вірних друзів уже немає в живих, дехто просто розгубився на непростих житейських розстанях, декому просто не до цього.

Щоправда,була одна публічна спроба привернути увагу влади і громадськості до нерозкритого і непокараного вбивства справжнього, а не декларативного українського патріота. 7 липня 2008 року, на 11-ту річницю тієї трагедії на могилі Володимира Кательницького та його матері Лукерії зустрілася жменька однодумців, щоб разом панотцем Ткачуком відправати панахиду за замученими. Поминали в Стіренській капличці, що на львівській площі. Промовляли, згадували, шанували - зосібно професор Дмитро Степовик, Олександр Гудима, сестра Валентина Кательницька-Савельєва. І цього разу - традиційно без влади. Бо пощо їй та пам’ять про безстрашних українських патріотів, які власні життя віддають за ідеали? Вірною своєму улюбленому братові та його недовершеній справі залишилася лише його сестра Валентина Кательницька (Савельєва). Її в сучасній Данині називають найбільшою націоналісткою, надаючи цьому поняттю здебільше негативного відтінку. А у вузькому колі друзів – каторжанкою. Очевидно, за все те, що вона достойно витерпіла та витримала, будучи своєрідним ангелом-охоронцем пам’яті короткої історії життя Володимира. У тоненькій папці вона й передала мені дещо з тих неспростовних документів буремної доби, яка відійшла. Це фотографії, листівки, деякі газетні вирізки. Вони не оцифровані, їх не віднайдеш в інтернеті. І цим вони особливо цінні з історичного погляду

Багато чого з тієї буремної доби відійшло, забулося, вивітрилося з короткої людської пам’яті здебільше не осмисленим, не пізнаним, не поцінованим достойно сучасниками. Йдеться передусім про неповторні людські долі тих, хто тоді жив за принципом «якщо не я, то хто?». Втім, вицвілі, зблідлі від часу й мало ким читані всі ці газетні вирізки, фотографії, листівки, листи ще й до сьогодні бережуть дух молодого й красивого, сповненого добрих намірів і світлих мрій одного з нас – Володі Кательницького, його високий житейський чин і поклик.

Доторкнімося до нього. Щоб не впасти в безпам’ятство. Щоб позбавитися принизливого комплексу хохла-малороса, послушного сало- та вареникоїда, запопадливого гнучкошиєнка. Щоб набратися певності. Щоб стати іншими.

Доктор філологічних наук, професор, журналіст Микола ТИМОШИК