Шлях до золота Пекіна: Оксана Зубковська

Менянка Оксана Зубковська здобула золото зі стрибків у довжину на Параолімпійських іграх у Пекіні. Після повернення на Батьківщину у неї з’явився час відвідати рідне місто. Втретє за цей рік.

Зустрічали її у Мені квітами, привітаннями та подарунками керівник апарату РДА Валерій Магула, соціальний працівник районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Тетяна Ющенко.

Оксана дещо розгубилася від такої уваги. На прохання зустрічаючих тремтячими руками дістала медаль і дала потримати кожному бажаючому.

Виховна година

Оксана навчалася у міській школі ім. Т.Г. Шевченка. Як згадує класний керівник Ірина Гетьман, вона була дівчинкою тихою і спокійною. Захоплення спортом почалося із виховної години, на яку запросили тренера Надію Таратухіну. Після спілкування з нею спортом почали займатися чоловік 12 із класу, серед них і Оксана.

– Справді, тоді ми масово почали ходити на тренування, – пригадує Оксана, – але за декілька тижнів більшість зрозуміла, що це справа не для них. Залишилися Наташа Царенко, Алла Федоренко та я – така собі нерозлучна трійця. Хоча, якщо чесно, до цього я про спорт навіть і не думала. Трохи займалася танцями, трохи – випалюванням по дереву. Звичайно, ні про які досягнення тоді навіть не мріяла.

Спорт для Оксани розпочався із бігу з перепонами та стрибків у висоту.

– Пригадую, як Надія Петрівна повезла нас на Сільські спортивні ігри. Але, як виявилося, ні біг із перепонами, ні стрибки у висоту у змагання включені не були. Усе, що ми встигли, – підібрати розбіг для стрибків у довжину.

Я тоді дуже хвилювалася, адже всі діти тренувалися, досягли якихось результатів, а я... Але, як не дивно, тоді отримала перемогу. Саме тут у мене і з’явилося відчуття, що я можу чогось досягти. Та, повернувшись додому, стрибками у довжину далі не займалася. Вони мені не подобалися.

Долаючи хворобу

У Оксани з дитинства був поганий зір. Фізичні навантаження для неї були небажаними. Тому її мама Лариса Миколаївна була проти захоплення доньки, хвилювалася за її здоров’я. Та й учителям у школі не подобалося: вся була у спорті, часто пропускала уроки. Тренування та поїздки на змагання – усе вимагало багато часу.

Але, як згадує чемпіонка, тільки там могла відкритися, бути собою. Як закінчила 10 класів, тренер Валерій Грядунов запросив дівчину на навчання до Броварського спортивного інтернату. Погодилася, здебільшого через те, що хотіла мати нормальні умови для тренування.

Там закінчила 11 клас, а потім продовжила навчання у Броварському вищому училищі фізичної культури і спорту. Займалася стрибками у висоту. Виграла чемпіонат України з цього виду спорту, а от зі стрибків у довжину  посіла третє місце.

– Після трьох років тренувань я так і не додала жодного сантиметра до свого першого результату, – говорить Оксана. –  Повернулася до стрибків у висоту і виїхала до Києва. Але тренер Юрій Горбаченко сказав мені: «Оксано, ти повинна стрибати в довжину». Отак і почала серйозно займатися під його керівництвом.

– Спорт, напевно, вимагав напружених тренувань і займав багато часу?

– Це тільки на перший погляд здається, що спорт – це просто втіха, відстрибав та й усе. Насправді він займає увесь час. Тренер заміняє і брата, і свата. Немає часу ні сходити у ресторан чи клуб, ні зустрітися з друзями. Кожна година розписана.

У спортсменів немає ні дня народження, ні Восьмого березня. Треба весь час бути у формі: гарно висипатися, їсти будь-що не можна, пити не можна, взагалі тих «не можна» безліч.

Пекінський Олімп

Старання були не марними – Оксана, вигравши чемпіонат України, потрапляє на Параолімпійські ігри. Зустріли наших спортсменів у Пекіні гарно. Проживали вони у готелі Олімпійського містечка. Там чисто і охайно, всюди квітники та штучні водойми.

Побували і на Великій Китайській стіні, їм про це навіть посвідчення видали. Але на екскурсії часу було мало. Доводилося багато тренуватися та ще й до місцевого часу пристосовуватися. Між Україною та Китаєм різниця у часі аж п’ять годин.

Зустрічали спортсменів на Батьківщині квітами і подарунками. Переможці вже отримали від держави обіцяні гроші та лаштують документи на отримання житла.

– Квартира мені була б зараз доречною. Доки навчалася в Національному університеті культури і спорту України – жила у гуртожитку. Тепер, закінчивши магістратуру, мені довелося звідти виїхати. Та, якщо чесно, у Києві я також буваю не часто, – зізнається Оксана. – Виходить так, що півроку живу у Ялті, де проходять тренування, чотири місяці їжджу по змаганнях.

У Європі побувала майже всюди: Чехія, Угорщина, Австрія, Польща, Німеччина, не говорячи про Росію і Білорусь. Із далекого зарубіжжя – Індія, Бразилія і Китай. А у Києві проводжу лише два місяці. До Мени взагалі навідуюсь два – три рази на рік. Мама, звичайно, переживає, питає, чому так рідко буваю. Я завжди відповідаю так: «Якщо буду їздити часто, знай, що у мене все погано».

– З ким із відомих спортсменів товаришуєш?

– Спілкуюся з усіма. А близькі мої подруги – Люда Блонська та Віка Паламар. З Вікою жила у гуртожитку в період навчання. Це чудові люди і мені жаль, що з Людою трапилася така неприємність. (Людмилу Блонську позбавлено срібної олімпійської медалі та довічно дискваліфіковано за вживання допінгу – прим. ред.). Вона ще могла досягнути багато. Після народження дітей її результати навіть покращилися.

Сама ж Оксана колись говорила своїм рідним, що вийде заміж тільки після того, як отримає олімпійську нагороду. Тепер чесно зізнається, що можна подумати і про родину. У неї є коханий, як і Оксана, він займається стрибками у довжину. Але зовсім йти зі спорту Оксана не збирається. Тепер хоче спробувати займатися бігом на 100 метрів.

– Ти всього досягла власними силами. Але кому хочеш сказати спасибі за те, що зараз маєш?

– Перший емоційний поштовх мені, звичайно, дала Надія Петрівна Таратухіна. Для тренування у нас були жахливі умови, але тільки завдяки їй нам було цікаво займатися спортом. А виховав, зробив із мене професійну спортсменку тренер Юрій Горбаченко. Іноді він буває надзвичайно вимогливим і жорстким, але результат виправдовує все.

Фото: Іван ШУЛЬГА