Життя як є: Сорок років без кистей рук

Вони вже їй давно не болять – її натруджені життям руки. Хірурги відтяли всі пальці на обох руках, аби полегшити страждання нещасної жінки. І чого воно так сталося?

Її руки, мов ті метелики, все встигали – дітей пестити, корову доїти, город обробляти, чоловікову сорочку випрати. Більше цього вже ніколи не робитимуть. Але вона у відчай не впала.

З Донбасу – до волів

Коли в Куковичі (Чернігівська обл.) вступив німець, молодих дівчат забирали насильно до Німеччини на каторжні роботи. Проні чужина не судилася, бо за плечима мала зовсім мало літ – 16. Зате свої «потурбувалися», щоб дівчина не засиділася біля батька-матері.

– Відправили мене на Донбас, у Макіївку, на шахту імені Калініна, – розказує Єфросинія Григорівна. – Під землю, правда, не спускалася. Працювала на лісоскладі – заготовляла стійки, обаполи і доставляла їх до шахти. Втомлювалася так, що й не передати. Через чотири роки брат мене визволив від цієї роботи. Був він військовим, зумів домовитися, щоб мене додому відпустили.

У 1947-му повернулася до Кукович. Одразу в колгосп подалася. А куди ж ще?

– Погоничем до волів мене приставили, – зітхає жінка, – пару запрягали і орали колгоспні поля. Чоловіки за плугом ходили, а я волів лозиною підганяла, щоб швидше йшли.

І тютюн вирощувала, і сіно за Десною заготовляла… Та хіба в колгоспі не було куди молодих рук докласти?

– Біля молотарки, бувало, день і ніч без перерви працювали, – каже. – Дивуюся тепер, де та сила бралася? А ще ж встигали і жартувати, і співати.

Заміж за Семена

Цього ж, 1947-го, повернувся з бойових походів додому Семен Лавський.

– Ох і парубок він був завидний, – каже Єфросинія Григорівна, – що стрункий, що красивий! Недовго і парубкував Семен – узяв собі за дружину Женю – працьовиту і гарну на вроду дівчину з нашої ланки. Повінчалися вони в церкві, весілля згуляли.

Та сімейне життя Семена з Женею видалося коротким. Бог діточок їм не послав, між молодими чвари не припинялися. Розлучилися незабаром.

– Так сталося, що Семен поклав око на мене, – посміхається Єфросинія Григорівна, – і у травні 1950-го ми одружилися. Нестатки не дали згуляти весілля, то відбулися тільки вечірнім застіллям. Жили дружно. Через рік я сина народила, Миколкою назвали. Який же Семен був радий! На той час за житло нам була стара хата. Поїхав якось мій Семен у Рудню, що в Корюківському районі, заготовляти лозу. І надивився там добру хату. Купили ми її, перевезли в Куковичі. Оце і зараз я в ній доживаю віку.

Радість і горе

Після народження Миколки у Лавських народилися ще дві донечки – Марійка і Валя. Діти росли на радість батькам. Син удався тямущим до телерадіоапаратури – ремонтував своїм односельцям і радіоприймачі, і телевізори.

Марійка вивчилася на фармацевта, нині живе у Кременчузі. Валя здобула професію хлібопекаря, потім ще й отримала диплом бухгалтера. Доля кидала її, як і Марійку, по різних містах, доки не «осіла» головним бухгалтером райвідділу внутрішніх справ у Мені.

– Раділи ми за дітей, що гарними виросли, до людей добрими, – каже жінка. – Коли захворів і зазбирався на той світ мій Семен, то казав, що з чистим серцем і спокійною душею покидає земне буття.

Коля, відслуживши армію, одружився. Але в парі жили недовго. І другий шлюб був невдалим. А у 45 років серце Миколине раптово спинилося.

– Тоді для мене світ враз почорнів, повірте, я сонця не бачила і нікого навколо не помічала, – плаче Єфросинія Григорівна. – Якби не мої донечки, не знаю, що б і було зі мною.

А жити треба

Десь на початку 1984 року Єфросинія Лавська відчула, що з її руками діється щось не те. Німіють пальці, та ще й болять дуже, не сила вже корову видоїти, зілля на грядці визбирати. До лікарів не одразу звернулася, бо сподівалася, що хвороба відступить сама.

– А тоді не сила стало терпіти муки, – зітхає жінка. – Поїхала в Мену до лікарні, а звідти в Чернігів направили. Ніщо не допомагало. Повернулася додому, до ворожок кинулася. Марно. Кисть правої руки ампутували 19 травня, а через кілька днів – і лівої. Правда, на цій вказівного пальця залишили і долоню. Пальці вкоротили наполовину. Оце так і живу.

Призвичаїлася Єфросинія Григорівна усяке діло робити.

– Дочка Валя (а я з нею зараз живу) на борщ мені все підготує, а сама на роботу поїде, то я піч, бувало, витоплю, наварю усього. Віник навчилася тримати, то і в хаті підмітала, і у дворі. Хустку зав’яжу собі, вимикач палицею натискую – включаю світло, – ділиться своїми буднями жінка. – Вже 39 років так живу.

Торік Єфросинії Григорівні ампутували праву ногу. На візку тепер по хаті пересувається.

– І де воно ще й це лихо взялося? – бідкається. – Якась болячка на нозі з’явилася, то я одразу до лікарів. А ті в один голос: «Ампутувати негайно треба, щоб гірше не було». Згодилася. І ось наприкінці березня буде рік після операції. Не сплю ночами, думаю, за що мені така доля судилася. Лікарі своє кажуть, а я впевнена, що все те від нервів. Злидні, смерть сина, хвороба чоловіка… А в селі хіба легке життя? З раннього ранку і до пізнього вечора не присядеш, не приляжеш – усе клопоти та турботи.

…На столі – купа газет, серед яких і «Наше слово».

– Ото вони – найкращі мої друзі. І розкажуть все, і повеселять. Новини знаю не тільки в районі, а по Україні і світу, – каже Єфросинія Григорівна. – А ще мене на цім світі тримають діти, п’ятеро онучат і правнучок Діма. Ось зараз покажу їхні фотографії.

Жінка швиденько під’їхала до книжкової шафи, спритно відкрила її, і так же швиденько дістала фотоальбом.

– Дивіться. Ось Діма ще в пологовому відділенні, а це – вже рік йому…