Шевченкові читання просто неба біля вільного мікрофона (відео, фото)

Вперше чернігівська громада вшанувала Тараса Шевченка у річницю його перепоховання читанням його поезій просто неба біля вільного мікрофона.

Акція, організована мистецьким об'єднанням "Остання Барикада", Всеукраїнським комітетом захисту української мови, КМЦ «Інтермеццо» за сприяння хороших людей відбулася 22 травня біля пам'ятника Кобзарю на Валу.

До акції долучився відомий чернігівський реп-співак «Інквізитор» (Денис Домоцький), який нещодавно презентував свій останній альбом «На варті українства».

З історії відкритих читань:

Традиція відзначати 22 травня започаткована була студентами Київського університету імені Т. Шевченка ще в п'ятдесятих. Одні цього дня вирушали пароплавом до Канева, інші – покладали поетові квіти у столиці. Проте як акції з політичним підтекстом вони розпочались у 60-х.

За словами очевидців, у 1966 році біля пам'ятника Кобзарю у Києві зібралося вже близько 150 осіб. Але найбільший резонанс мали події 22 травня 1967 року. Вже ввечері 22 травня 1967 року після 22 години міліція затримала кількох чоловіків та спробувала розігнати решту шанувальників Шевченка. Але люди не скорилися. Оточивши міліціонерів, вони почали скандувати «Ганьба!». Замість розійтися, біля 500 осіб на заклик лікаря Миколи Плахотнюка рушили бульваром Т.Шевченка та Хрещатиком до будинку ЦК КПУ. Вони ішли щільною колоною. Щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку, ніхто нічого не співав та не вигукував. По дорозі пожежні машини навмисно облили демонстрантів водою.

Влада швидко зрозуміла, що назріває скандал. О пів на другу ночі до будинку ЦК прибули високо посадовці на чолі з міністром охорони громадського порядку, заступником голови КГБ УРСР та інші відповідальні особи. Вони запропонували мітингувальникам викласти свої претензії. Наперед вийшла Оксана Мешко і зажадала звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, і попросив усіх розійтися. Більшість послухалася, між тим, десь півсотні чоловік залишилося стояти до кінця. Десь о другій годині ночі заарештованих привезли і відпустили. Звичайно, через кілька днів після демонстрації ініціатор ходи, Микола Плахотнюк, був звільнений з роботи. За іншими почали стежити. Однак наступного року до пам’ятника Шевченка прийшло вже значно більше людей. І знову звучали пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати!», «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав» та своєрідний гімн тодішній боротьби з режимом «Хай нас по тюрмах саджають». 

До речі, міліцейській беспрєдел та провокації спецслужб ніхто не проковтнув. Українська громадськість прореагувала на події 22 травня 1967 року Заявою Генеральному секретареві ЦК КПРС т. Брежнєву, першому секретареві ЦК КПУ т. Шелесту, міністрові охорони громадського порядку т. Головченкові. Заява закінчувалася такими словами: «Ми вимагаємо: 1. Щоб були покарані ті чини міліції, які дали розпорядження про напад на невинних громадян. 2. Щоб ті чини міліції принесли публічне вибачення людям. 3. Щоб були гарантії, що надалі люди, які збиратимуться до монумента Кобзареві вшановувати його пам'ять, не зазнавали утисків і переслідування». Під заявою стояли підписи шістдесяти чотирьох відважних українських громадян. Нагадаю, що в Європі ще не пахло ні Празькою весною, ні студентською революцією у Франції…

Після подій 1967 року розганяти маніфестації 22 травня влада вже не наважувалась. Обрана була інша тактика: проводилась профілактична робота, студентів попереджали, влаштовували в цей час комсомольські збори, активних робітників посилали у відрядження, неслухняних - звільняли. Також біля пам’ятників Т.Шевченку, І.Франку, О.Пушкіну влаштовували альтернативні офіційні заходи. У 1968 році, щоб звести нанівець опозиційний рух, владою започатковано фестиваль «Київська весна» під девізом «В сім'ї вольній, новій...».

Але у той рік у столиці вже з'явилися летючки із закликом активно включатися у святкування Дня перепоховання праху поета. Неофіційне вшанування Кобзаря починалося пізно ввечері. Влада була конче роздратована всенародним ушануванням Кобзаря і намагалася всіляко припинити цю небезпечну традицію. З кожним роком переслідування наростали.

У 1971 році за два тижні до 22 травня почалися виклики тих, хто може піти до пам'ятника Шевченку. КҐБ передало списки в парткоми установ і закладів, де працювали чи навчалися хористи.

В той рік за читання свого вірша біля пам’ятника був заарештований і ув’язнений Анатолій Лупиніс. Почалися обшуки і допити багатьох студентів. Після другої хвилі арештів і «генерального погрому» 1972 року парк ім. Т.Шевченка відверто оточили воронками і нікого туди вже не пропускали. За спогадами Сергія Набоки, після розгону демонстрації 22 травня 1972 вже в’язали за вишиванки та козацькі вуса. Опозиційна напруга акцій в столиці поступово пішла на спад. 

22 травня 1979 року на акцію громадської непокори піднявся Львів. Труну з тілом виконавця «Червоної рути» та «Водограю», Володимира Івасюка несли до Личаківського цвинтаря через все місто. В газетах заборонили друкувати некрологи. Саме на час похорону скрізь призначались комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи. Проте тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. Ніхто не вірив в офіційну версію самогубства. Багато хто згадував Шевченка. Лунали його вірші. В той день у місті не було жодної квітки – ними встелили дорогу до самого кладовища. Виступи родини Січків завершились тюремним ув’язненням.