Дівчинка із Всесвітом в очах

Так цікаво було гратися у дитинство… Коли на кожному кроці на тебе чигають чудеса, казкові бої чудовиськ із героями з обов’язковою перемогою добра. Світ – казкове мереживо, зіткане з різнобарв’я і пахощів свіжого молока трохи б’ючкої, та все ж доброї корови Берізки.

 Я – маленька дівчинка із Всесвітом в очах. Вони в мене не сині (хоч так би хотілося!), а темно-карі, майже чорні, за що мама називає мене циганчам. Я не ображаюся, бо знаю, що цигани – красивий і вільнолюбний народ, який своєю піснею здатен оживити не тільки німі та холодні скелі, а навіть зачерствіле серце злої людини, яка більше не вірить у  дива…

Чому людина перестає вірити в чудеса? Хіба світ без цього не стає прісним та несмачним, як недосолений борщ у невмілої господині? Чому в прекрасному людина починає бачити звичайне, буденне, нецікаве?

Я, наприклад, і досі вірю, що моя мама – добра фея, чарівниця, яка може робити кілька справ одразу і з усім чудово вправлятися: прати мої сукенки, смажити яєчню, підмітати двір й одночасно співати пісень, яких вона знає безліч. Хіба ж не диво?

А одного разу я вирішила знайти кінець землі. Баба Сироватчина розповідала, що це там, за городами, де кожного дня сідає й прокидається вогненний розпечений диск. Одного разу я навіть тримала його в руках, та мені ніхто не вірить: сонце поміщалося у мене на долоньці, тільки гаряче було, і я трохи попекла собі пальці.

Отож взяла я окраєць хліба, трохи сала й огірок, улюблену ляльку Катрю, а ще – мамині парфуми й гребінець, бо мені здавалося, що там, на краю світу, я повинна бути ситою і гарною, адже в мене обов’язково закохається прекрасний незнайомець із якої-небудь казки. Найбільше мені подобався Котигорошко, бо він не лише сильний і гарний, а й смішний, а мама колись казала своїй подрузі тьоті Маші, що почуття гумору – дуже важлива якість для справжнього чоловіка.

Зупинилася я за городами, і зрозуміла, що це й справді кінець світу, бо тільки там може бути така краса: рівнинне тіло поля в сонячних обіймах, ситцево-блакитне небо, неповторний запах достигаючої пшениці та вишень, що кокетливою червоною полоскою простяглися вздовж дороги над полем, над самими житами…

Я швиденько дістала гребінець та парфуми, бризнула кілька разів із пляшечки на зап’ястя і швиденько розтерла, як зазвичай це робила мама, збираючись у гості. Потім узяла гребінець й почала розчісувати довге непокірне волосся, яке під час подорожі встигло добряче-таки заплутатись. А якщо раптом з’явиться мій герой, а я у такому вигляді?!

Раптом поблизу почулися незрозумілі звуки. Я обернулась і ледь не зомліла від жаху: з кущів, що ростуть біля дороги, на мене сунуло жахливе страховисько: писок, як у корови, а тіло мумії, щільно закутане в біле. Наближалося воно із незрозумілими криками, озиваючись різними голосами: то мукало, як наша корова Берізка, то гавкало, як сусідський пес Рябко, при цьому розмахуючи тим, що у людей зветься руками.

Я похолола: страховисько було уже за кілька кроків від мене. Спробувала було тікати, але ноги ніби приросли до землі, і я не могла навіть зрушити з місця. Залишався єдиний вихід – влаштувати істерику (дуже по-жіночому, як я зрозуміла пізніше). Тільки-но відкрила рот, щоб добряче крикнути, як тут же заніміла від здивування: чудовисько було в кросівках, що дуже нагадували мені взуття сусідського хулігана Юрка, який смикав за кіски й обливався водою через паркан. «Ну все, зараз ти в мене отримаєш!» – подумала я і, не довго думаючи, голими руками (було боляче!) зірвала великий кущ кропиви й приготувалася до бою.

Чудовисько здивовано глипнуло на мене й зупинилось – мабуть, в нашій країні живуть поганенькі боягузливі чудовиська, які бояться кропиви. Воно вже вирішило безславно капітулювати, іншими словами, чкурнути так, щоб аж п’яти засвітилися, та це не входило в мої плани. Раптом я згадала всі прикрощі, яких завдав мені цей хуліганистий хлопець: стріляння з рогатки по моєму Мурчикові, жувальна гумка у волоссі, яке довелося потім стригти,  кнопки на стільці… Юрко цілком заслуговував на гідне для такого злочинця покарання.

Не довго думаючи, я зірвалася з місця й погналася за «чудовиськом», яке безславно втікало з поля бою. Довга тканина простирадла заважала йому бігти, тому я без зусиль наздогнала страховисько і без найменших докорів сумління почала гамселити кропивою по голих литках, руках та сідницях. Спочатку воно верещало не своїм голосом, а під кінець битви вже тихенько скиглило, та так жалісно, що мені навіть стало жаль його.

«Ну все, Юрко, вставай!» – примирливо сказала я й подала хлопцеві руку. «Ти сам винен, не треба було мене лякати».

В Юркових очах стояли сльози. «А чого ти… б’єшся?» – схлипнув він. «Я ж просто хотів пожартувати»…

Через якихось півгодини два генерали ворожих армій мирно гралися в квача, солдатів-розбійників, плели вінки із волошок та маків, що по всьому полю красувалися своїм пишним червоно-синім цвітом…

Яка прекрасна, безтурботна була пора! Куди поділася ота дитяча безпосередність, довірливість, щирість, якої не навчитися в жодних академіях чи інститутах світу?!

Час зриває пелюстки нашого життя, як вітер із прекрасної квітки. Дитинство давно залишилося позаду. Але я вірю: саме діти врятують цей світ, тому й досі залишаюся просто дитиною, просто – дівчинкою із Всесвітом у очах.