Від колективізації – до оптимізації?

Ми маємо зрештою виробити чітку і зрозумілу державну політику щодо українського села

За статистикою, щорічно з карти України зникає щонайменше півтора десятка сіл.

Чому селяни, насамперед молодь, полишають батьківські хати, землю, яку віками обробляли їхні пращури, і масово переїздять до великих міст, а то й взагалі шукають кращої долі у чужих світах?

Зазвичай відповідь на це питання як на офіційному, так і побутовому рівнях вкладається в коротку формулу: нема роботи. Нема роботи – нема ради! А з цими словами – повна невизначеність держави відносно цієї проблеми у часі, у просторі і в діях.

І в цій невизначеності, як в мареві, пливе українське село останні двадцять років фактично до прірви деградації та повного занепаду. Оспіване поетами, наречене колискою нації, воно може зникнути не тільки з географічної мапи, а й взагалі з нашого життя.

Прощавай, колгосп, здрастуй… безробіття

Кожного разу, зустрічаючись зі своїми виборцями з чернігівської глибинки, вислуховуючи їхній біль, розмірковую, чому наше село так погано живе? Здавалося б, найсумніші і найтрагічніші сторінки вже перегорнуто. Колективізація, голодомор, приниження трудоднями, післявоєнна руїна, безпаспортне рабство, партійні директиви, відверта профанація селянської праці – все минулося.

Ось вона, Незалежність! Дихай вільно, село, живи, працюй у своє задоволення і на славу країні. Та не так сталося, як гадалося.

У чому ж причина? Аби знайти відповідь, пропоную зробити невеличкий екскурс у новітню історію українського села часів незалежності.

Селяни часто порівнюють своє нинішнє невеселе життя-буття з попереднім – колгоспним: тоді кожен почувався потрібним державі. Хочеш – працюй у полі, хочеш – на фермі. Зарплата, хоч і невелика, але стабільна.

У селі - клуб, бібліотека, фельдшерський пункт, своя крамниця, школа, творчий аматорський колектив, спортивна команда. Будувалося житло. Народжувалися діти. Село розвивалося і жило більш-менш заможним життям. Якщо і працювали люди в колгоспах тоді за трудодні або, як кажуть у народі, за «палочки», то були впевнені, що, принаймні, їх діти житимуть заможніше і щасливіше. І справді, все «крутилося» тоді навколо колгоспів, на яких і трималося життєзабезпечення села.

Разом з незалежністю в Україну приходить ринок. Гіпертрофований, ніким і нічим неконтрольований, бо ніхто тоді ще не розумів, яким він повинен бути. Повна відмова від планового ведення господарства, стрімке зменшення соціальних гарантій працюючим, бездумна руйнація економічних стосунків з багаторічними партнерами, в першу чергу, колишніми республіками СРСР, насамперед - з Росією, Білоруссю.

В такий ринок, як у буревій, з 1991 року поринула промисловість України разом з працюючим людом. Варто згадати лише річну інфляцію шістсот або більше відсотків, купони на купівлю найуживаніших товарів, які видавалися разом із зарплатою. Але село ще трималося, не зважаючи на припинення державного фінансування «соцкультпобуту». Та цього вже було достатньо, щоб в житті колгоспів і села холодний розрахунок почав поступово витісняти соціалістичні настрої.

Остаточний кінець соціальної ідилії у стосунках між АПК і селянами наступає 3 грудня 1999 року, коли Президент Леонід Кучма видає Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Обставлена з величезною помпою реформа обмежилася тим, що колгоспні землі і майно поділили на земельні і майнові паї і роздали вчорашнім колгоспникам. Автоматично вони здали ці паї в аренду створеним замість колгоспів СТОВ-ам. Ця аграрна горе-реформа була повністю подібна до сертифікатної приватизації величезних державних промислових гігантів.

Добрі 95% громадян України не усвідомлювали суті цих реформ. А ті, хто задумував і втілював ці реформи, відповідно були зацікавлені, щоб люди не дуже багато розумілися в цих грандіозних і незворотних майнових і земельних трансформаціях.

Тоді потрібно було проводить тривалу роз’яснювальну роботу з громадянами. Максимально захистить їх майнові інтереси. Усіляко сприяти зміні мислення мільйонів громадян (в тому числі селян) з соціалістичного на ринкове. На державному рівні максимально протидіяти і не допустить концентрації майна (а далі і цілих галузей економіки) і земель.

Натомість організатори реформ все передбачили і скористалися тим, що всі українці і, тим більше, селяни за 80 років життя у країні Рад вже давно відзвичаїлися від індивідуальної праці і підприємницького мислення. Мільйони українців і, в тому числі - селян, потрібні були як юридичні транзитери величезних державних промислових об’єктів, а потім і колгоспних земель разом з майном на користь купки кінцевих вигодонабувачів.

Державні керманичі, в тому числі законодавці, випадково або навмисно не здійснили найголовніший управлінський обов’язок – передбачить наслідки управлінських дій, в даному випадку цих наймасштабніших юридичних трансформацій майна і землі, зокрема, по відношенню до українського села.

Знищивши одним розчерком пера колгоспи і радгоспи, борці з радянським минулим так і не спромоглися на розробку і реалізацію комплексної аграрної реформи, яка була б розрахована на перспективу і слугувала передусім інтересам людей.

Зайві на рідній землі

Нова хвиля безробіття прийшла на село разом… з прогресом. Про що йдеться?

Після тотальної приватизації у сільськогосподарському секторі на селі з’являється новий хазяїн. Вже не правління колгоспу, а приватний інвестор одноосібно визначає кадрову політику, рівень оплати праці, кількість робочих місць, свої соціальні зобов’язання перед місцевими жителями.

Власники нових підприємств, скориставшись неврегульованістю земельних відносин і безконтрольністю з боку державних органів, «зайшли» у сільське господарство виключно задля власної вигоди, не маючи ні з селом, ні з селянами жодного зв’язку. Їх цікавить тільки земля, як засіб і територія ведення бізнесу.

З майновими паями колишніх колгоспів, здебільше, людей просто обдурили. Як правило, початок злочинного ланцюга - підроблений протокол зборів засновників тих самих СТОВ-ів, де засновники голосують за продаж майна (ніяких зборів, насправді, звісно ж, не проводилось). Потім потрібне майно десять разів перепродане. Є «добросовісний» покупець, – кінців не знайдеш. Люди за свої майнові паї не отримали ні копійки.

З початку XXI століття аграрний бізнес починає цікавить великі фінансово-промислові групи. До сьогодні відбувається концентрація орендних земельних паїв в їхніх руках. Українські сільгоспугіддя недарма називають унікальними насамперед через величезні площі, не розбиті на дрібні поля, як, скажімо, у європейських країнах. Саме ця обставина дає змогу залучати до обробітку землі надпотужну техніку, яку обслуговує обмежена кількість фахівців.

Гіганти-агрохолдинги, що відсунули на узбіччя старі підприємства, фермерські господарства, активно запроваджують сучасні технології, залучають досвід передових країн-виробників сільгосппродукції, в усьому технологічному циклі обробки землі використовується надпотужна сільгосптехніка. З кожним роком в АПК поступово зменшується технологічно необхідна кількість робочих місць.

Раніше у середньому колгоспі, що мав 2,5-3 тис. га орної землі, було 300-350 працівників. Сьогодні підприємство, яке використовує сучасні технології, здатне такою самою кількістю робітників утримувати 10-12 тис. га сільгоспугідь. І це, підкреслюю, за наявності досить трудоємного тваринницького комплексу.

Розвиток тваринництва однозначно слугував би більшій зайнятості сільського населення. Проте в умовах невизначеної державної політики щодо імпорту (та величезних обсягів контрабанди) м’яса вітчизняні сільгоспвиробники не поспішають інвестувать у тваринницьку галузь.

За останнє десятиліття було кілька спроб розробити і навіть реалізувати програми підтримки свинарництва, збільшення поголів’я крупної рогатої худоби. Але всі добрі наміри «поховало» елементарне прагнення наживи на контрабанді дешевого і не завжди якісного м’яса.

Натомість маємо колосальні втрати бюджету, страшні провали у тваринницькій галузі – лише поголів’я ВРХ, порівняно з 60-ми роками, скоротилося у добрий десяток разів. І все це супроводжується стрімким зростанням безробіття на селі, руйнацією сільської інфраструктури. Відбувається суттєве скорочення зайнятості на селі. Як наслідок, тисячі вчорашніх колгоспників залишаються без роботи.

Держава весь цей час стоїть осторонь цих процесів. Більше 10 років фактично ніяк не врегульоване питання соціальної відповідальності аграрного бізнесу по відношенню до села. Триває занепад сільської інфраструктури.

За півтора десятиліття держава так і не спромоглася сформулювати системну відповідь на справді кричуще питання: як бути з цілою армією вивільнених працівників, що їх нова схема сільгоспвиробництва робить зайвими на рідній землі?

Фактично в Україні не працює щонайменше половина сільських жителів працездатного віку. На що розраховувати молоді, яка на сумному прикладі батьків щодня переконується у безперспективності проживання у селі? От і тікають з рідної землі у пошуках кращої долі.

Коли політику підміняє арифметика

Непослідовність і невизначеність державної політики щодо села яскраво ілюструє і система фінансування сільської медицини та освіти. Це вкрай важливе питання віддано на відкуп профільним міністерствам.

Останні закладають видатки на області на зарплатню вчителів і лікарів відповідно кількості учнів в області, помноженої на середню по країні вартість навчання 1 учня за 1 рік; та відповідно кількості врахованих стаціонарних хворих, помноженої на вартість лікування 1 хворого за 1 рік Чим не анекдот про середню температуру по палаті?

Візьмемо для прикладу мою рідну Чернігівську область. За умов стрімкого скорочення населення тут є чимало шкіл, в яких навчається від 40 до 15 учнів. При цьому в школі працюють 7-10 вчителів. Які заробітну плату отримують, як і всі вчителі по країні, відповідно відпрацьованого часу та тарифної сітки.

Але ж у середньому по країні, за рахунок густонаселених областей та міст-міліонників, на одного вчителя припадає значно більше учнів. Відповідно, середня вартість навчання 1 учня по країні значно менша, аніж в Чернігівській області, яка величезна по площі, з великою кількістю дрібних населених пунктів.

Аналогічна ситуація в медицині: кількість стаціонарних хворих, що проходить лікування за 1 рік в 1 медичному закладі значно менша, ніж в середньому по країні. Їх лікування, відповідно, значно дорожче, аніж середнє в Україні.

Як наслідок, коштів, закладених у бюджет області на виплати зарплат вчителям і лікарям на рік, вистачає на 7-9 місяців. Області волають наприкінці кожного року щодо необхідності додаткових дотацій на вирівнювання фінансової забеспеченності місцевих бюджетів для виплати зарплат вчителям і лікарям.

Це підштовхує міністерства освіти і медицини по своїм владним вертикалям вимагати від обласних управлінь освіти та охорони здоров’я скорочення освітніх та медичних закладів. Це називається - «оптимізація» мережі.

Начебто все логічно з точки зору бухгалтерського розрахунку, раціонального використання бюджетних коштів. Але виникає закономірне питання: а як же люди? У чому ж тоді полягає державна політика по відношенню до села? Невже тільки у сумнозвісній «оптимізації», в результаті якої в сільській місцевості щороку зникають десятки лікарень, ФАПів, шкіл?

Лише за часи незалежності навчальних закладів у селах закрилося більше, ніж дві тисячі. Не секрет - школу, як і будь-який інший об’єкт, набагато легше закрити, аніж утримувати і розвивати. (При цьому відновити, в разі необхідності, через декілька років роботу закритого раніше медичного або освітнього закладу майже неможливо).

В українській глибинці кажуть: «Є школа в селі – село живе». Закрити школу – значить приректи село на вимирання. І якщо міністерства дають команду на закриття шкіл і лікарень – люди розуміють – держава не планує відновлення українського села.

Щоб країна не перестала бути Україною

Тренд останніх років гнітючий. Демографи з року в рік б’ють на сполох: село вимирає! За часи незалежності сільське населення скоротилося на два з половиною мільйони.

Це глибоко аморально, коли держава майже два десятиліття спостерігає начебто зі сторони за тим, чим же закінчиться цей жахливий експеримент над селянами. Час вже зрозуміти, що тотальна деградація людського капіталу стрімкими темпами відкидає розвиток сільських поселень на цілі десятиріччя!

Це вже питання національної безпеки. Остаточно втративши село і селянство в їх історично сформованій сутності, наша країна може взагалі перестати бути Україною, а її територію, ймовірно, заселять вихідці з інших держав з чужими для українця менталітетом, культурою, релігією. То невже держава свідомо йде на такий розвиток подій?

Саме тому, вважаю, сьогодні для влади одним з головних пріоритетів є вироблення зрозумілої і послідовної державної політики по відношенню до села. Треба нарешті визначитися: або держава продовжує практику тихого «витискання» своїх громадян з села, але при цьому надає їм відповідні соціальні компенсатори, або створює таку модель АПК, яка б не викидала селянство на узбіччя, а навпаки – забезпечувала селян роботою і гідним життям.

Щодо Верховної Ради: в результаті змін виборчого законодавства до парламенту прийшли 225 депутатів-мажоритарників. Чимало з них представляють сільські округи і, звичайно, використовуючи депутатські важелі, насамперед у формуванні державного кошторису, вони намагатимуться закладати фінансування капітальних видатків в свої округи. І це абсолютно логічно, виходячи з зобов’язань мажоритарника перед своїми виборцями.

Разом з тим, якими б корисними для окремих округів ці видатки не були, маємо визнати: це скоріше нагадує елементарне перетягування бюджетної ковдри. Проте, набагато ефективнішим було би використать цей же сукупний обсяг видатків, але в контексті цілісної, зрозумілої і такої довгоочікуваної загальнодержавної політики щодо розвитку сільських територій, а з цим – практично довести, що владі не байдуже щодо долі українського села.

Тим паче, що невдовзі на нього очікують нові зміни. На часі завершальний етап земельної реформи, розробка документів, які, без перебільшення, мають визначити подальшу долю села. Йдеться про Стратегію розвитку аграрного сектора економіки на період до 2020 року та Стратегію сталого розвитку сільських територій.

Для України питання дійсно життєвої ваги - в реалізації цих заходів остаточно не втратити людей, які живуть у селі і все ще сподіваються, що держава зрештою повернеться до них обличчям.

Владислав Атрошенко, народний депутат України

Збільшити

Збільшити