Шахер-махер з псевдонімом, або «особа з навичками оперативної роботи»

Минулого тижня на електронну скриньку редакції «Високого Валу» надійшов лист з матеріалом нібито від імені відомого автора Володимира Фоменка. Як з’ясувалося, він не є автором цієї статті.

У зв’язку з цим неприємним інцидентом Володимир Фоменкко та Ілля Хоменко люб’язно відповіли на кілька запитань.

- З Вашого дозволу ми, Володимир Фоменко і Ілля Хоменко, відповімо вдвох. Причина – суттєва: з середини дев’яностих років у жанрі журналістського розслідування ми працюємо тільки разом. Це – загальносвітова практика.

У серйозних виданнях конфліктні теми доручають цілим командам фахівців з чітким розподілом обов’язків. Якби стаття, що стала причиною конфлікту, належала нам – вона теж була б підписана двома прізвищами. Хоча б з міркувань безпеки: вдвох – значно простіше захищатися від професійних ризиків, пов’язаних з подібною діяльністю.

До того ж, текст вміщував би посилання на документальні джерела і свідків, коментарі правоохоронців, стислий виклад обставин розслідування та інші ознаки, що перед вами – розслідування, а не «злив компромату». Тепер – по суті питань.

- Кому, на Вашу думку, і з яких причин могло бути вигідно підписувати скандальну статтю Вашим ім'ям і прізвищем?

- Тому, хто чужими руками хоче завдати суттєвої шкоди колишнім персонажам наших статей – і нам. Підписати подібний текст чужим прізвищем – все одно, що підстрелити когось і підкинути пістолет тому, хто озивався про вбитого кепсько. У якості пістолета – в даному випадку наша професійна репутація і резонанс навколо критичних публікацій.

Хто б це не був – це непересічна людина (або група людей чи структура). З тексту, приписаного нам, вимальовується цікавий портрет автора.

По-перше, це – особа з навичками оперативної роботи. Такі речі, як закупівля комерційною структурою нового шпигунського обладнання – не афішуються. Нам, наприклад, про це нічого не відомо. З’ясувати подібні подробиці можна, лише маючи власні «вуха» (агента) у стані супротивника. Або – завдяки інформації компетентних органів.

По-друге, це професійний аналітик. У нього – багатий фактаж, глибинне знання механізмів зрощування тіньового бізнесу і влади.

Він уважно вивчив наші публікації. Цитати з статті «Чорна могила» вписані у публікацію з фальшивим підписом просто віртуозно. Ця людина володіє також деякими нашими персональними даними.

Наприклад, у нас – справді багато у чому незалежні, автономні творчі біографії. В. Фоменко – кіносценарист, І. Хоменко – письменник і науковець (фах – теорія комунікації). Те, що ми пишемо поодинці і те, що вдвох – відрізняється за творчою манерою. Невідомий нам автор врахував це, підписавши статтю, стилістично і структурно не схожу на наші розслідування, одним прізвищем.

По-третє, це – або людина без журналістської освіти, або журналіст, який на тривалий час відірвався від свого фаху. Репортер – не написав би «збір компрометуючих матеріалів», «прослуховуюче обладнання», викреслив би зайві прикметники, розбив довгі речення на більш зручні для сприйняття короткі. Разом з тим, автор точно знає назви, види і типи шпигунського обладнання, знайденого у «пінкертонів» з «Вени»: «…вилучили комплекс моніторингу мереж мобільного зв’язку». Не пригадуємо, щоб ці дані були у відкритих джерелах.

- Чи пов'язаний цей випадок з майбутньою місцевою виборчою кампанією? Чи пов'язаний цей випадок з тими темами, які Ви готуєте до друку? Чи пов'язаний цей випадок з особами, які є фігурантами ваших матеріалів?

- Якщо цей випадок пов'язаний з виборчою кампанією і нас підставила команда конкурента Соколова, то цей претендент нажив у нашій особі – ні, не ворогів, а ідейних противників. Можна лише уявити, чого накоїть при владі людина – яка бореться за регіональний вплив такими методами. Симпатії до Соколова і його спільників ця історія теж не додає. Підписане прізвищем одного з нас – надто схоже на правду. Принаймні, не суперечить відомому нам.

Підроблена стаття вміщує прямі посилання на нашу «Чорну могилу» - отже, вона безпосередньо пов’язана з фігурантами наших розслідувань.

Обговорювати творчі плани, пов’язані з розслідуваннями – річ потенційно небезпечна, то ж, робити цього ми, якщо Ви не проти, не будемо. Скажемо лише, що обставини економічної біографії і «бойового минулого» колишнього губернатора М. Бутка, що судиться з нами після статті «Знову – умєртвіє», цікавлять нас зараз більше, ніж черговий «касетний скандал».

- Чи відчули Ви посилену увагу до своєї особи після публікації цього матеріалу?

- Так. Але не було ані прямих погроз, ані «ділових пропозицій». Якби виникло щось подібне – результат був би таким, як і завжди у подібних випадках: оприлюднення у доступних нам медіа-ресурсах усіх негативних фактів про об’єкт небезпеки / джерело пропозицій хабара. І для цього не знадобилися б послуги не відомого нам раніше «клонованого» Інтернет-ресурсу.

Досить продивитися програми телерадіопередач і перегорнути сторінки столичних видань, щоб у цьому переконатися. Ось наше навантаження на цей тиждень: фільм «Гніздо» про долю знищених на Чернігівщині музейних скарбів (В. Фоменко, ефір на «Новому каналі»), стаття про брудні інформаційні технології (І. Хоменко – для «Наукових записок Інституту журналістики») і близько десяти передач на Першому національному каналі радіомовлення (у співавторстві).

Щодо останніх – у нас є право остаточного монтажу (керівництво каналу може схвалити чи не схвалити їх, але не редагує) і можливість висвітлення найгостріших проблем.

- Ваші відчуття стосовно всього цього сюжету, який в точності збігається з вашою радіоп’єсою.

- Кілька років тому в ефір Першого національного вийшла наша радіоп’єса «Псевдонім». Її сюжет один до одного збігається з тим, що відбулося зараз. Журналіст, що давно пішов з популярної газети, дізнається, що за його підписом оприлюднена стаття-розслідування, до якої він не причетний, але яка вміщує подальший розвиток його критичних тем. Хтось спробував звести рахунки з конкурентом – його руками.

Не виключено, що ми – як це часто трапляється – просто сконструювали достовірну модель брудної «інформаційної війни», яка за схожих обставин відтворилася. Це можливо. Наше суспільство – передбачуване. Афери примітивні, кримінальні схеми дебільні, на рівні недоумкуватих ПТУшників і трієчників «дурфаку». Весь розрахунок – на відсутність політичної волі до розслідування злочинів, на «оплачену сліпоту» правоохоронних органів, на безкарність.

Значно гірше, якщо ситуацію, обіграну у п’єсі, відтворили навмисно – на підставі аналізу написаного нами. Тоді це вже не плюс нашій інтуїції, а мінус владі, що ніяк не реагує на стан речей, коли журналісти стають об’єктом протизаконних оперативних заходів.

Необізнана людина могла б припустити третю можливість: інспірацію подій з метою самореклами. Але ми цього не робили. На доказ сказаного нагадаємо, що ніколи не використовували і більш приємні та безпечні приводи «засвітитися». Навіть на урочисте вручення державних премій імені Івана Франка до столиці (з трансляцією по телебаченню і урочистостями) не поїхали. Привіз лауреатські медалі з Києва продюсер нашої програми А. Табаченко, сходили з ним до церкви і Антонієвих печер, посиділи за чаєм – і все… Всі наші численні професійні нагороди і перемоги залишилися непоміченими, не відсвяткованими. Це – позиція...

Специфічну «увагу» до себе відчували давно і не раз. У 2002 гальма нашої машини було виведено з ладу. Рік тому наш автомобіль якось дивно пограбували: взяли кейс з професійним магнітофоном (для побутових потреб непридатним) і записами за темою останнього розслідування, але залишили гаманець з грошима на «торпеді».

Приблизно тоді ж у нашій оселі пролунав телефонний дзвінок. Один з нас взяв слухавку – і раптом чітко почув усе, що відбувається в іншій кімнаті (не суміжній з тою, де телефон і позбавленій телефонного апарату чи будь-яких інших пристроїв зв’язку і звукозапису). Фахівці кажуть, що це – ознака непрофесійно встановленого «жука» з живленням від телефонної мережі.

Результатом офіційних звернень до правоохоронних органів з цього приводу стало кілька відписок.

Про такі дрібниці, як записи траурних маршів по телефону чи вибиті вікна, можна навіть не згадувати. Складова професії.

Все це – траплялося. Але в даному випадку – не було нічого схожого.

- Хочемо додати, що, якби хтось із репортерів попросив нас надати у формі інтерв’ю інформацію про мера, про «Вену» і. т.д. – ми відгукнулися б на цю пропозицію.

Гріх не підтримати колегу, що працює у галузі розслідування. Що не боїться «скандальних» тем, без яких, як кажуть французи, журналістика вмирає. Розповіли б те, що знаємо і що можемо довести. Пригадали б речі, які у приписаній нам статті не згадувалися (наприклад, про «наїзд» цієї комерційної структури на журналістку обласного радіо – попередньо, звісно, спитавши у потерпілої дозволу і уточнивши факти).

Не було б потреби підробляти підписи і розсилати від нашого імені чужі тексти. Але якщо б хтось запропонував нам гроші, щоб «опустити» на замовлення навіть останнього негідника – наша відповідь була б негативною, нечемною і дуже образливою. Тому що ми – журналісти. Тих, хто озвучує компромат на замовлення, називають інакше: «зливними бачками».