Піднято завісу над одним із героїчних епізодів діяльності пожежників на ЧАЕС

Про героїзм українських пожежників у перші години й дні після аварії на Чорнобильській АЕС розказано й написано багато. Проте подробиці відкачування ними радіоактивної води з-під зруйнованого 4-го реактора тривалий час чомусь замовчувались.

Можливо, через те, що цю вкрай небезпечну роботу мав виконувати хтось інший, можливо, з інших причин.

Та рано чи пізно країна має дізнатись імена тих, хто брав участь у відверненні другого, термоядерного вибуху на ЧАЕС, наслідки якого могли бути непередбачуваними.

Один із них - полковник у відставці Іван Дрижак, який у квітні 1986 року очолював відділ кадрів управління пожежної охорони Чернігівської області. На той час він, 39-річний, мав за плечима навчання в пожежно-технічному училищі та інженерно-будівельному інституті, 10 років служби на Далекому Сході та великий досвід роботи з людьми і ліквідації складних пожеж.

Останнє, безумовно, і стало причиною призначення його командиром зведеного загону протипожежної служби, відправленого в Чорнобиль за кілька днів після аварії. В розмові з кореспондентом УКРІНФОРМу Іван Олексійович не тільки ділиться спогадами про період найважчих випробувань, а й вперше, за його словами, розкриває "таємницю зникнення" підреакторної води.

- Іване Олексійовичу, де вас застало повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС?

- Того недільного дня, 26 квітня, ми з дружиною поверталися в Чернігів із села, де допомагали батькам садити картоплю. По дорозі, на автостанції "Березна", люди, як водиться, вийшли хто покурити, хто провітритися. Накрапав невеликий дощ.

І тут якийсь незнайомець сказав мені: "Молодий чоловіче! Раджу вам надягти картуза. На Чорнобильській АЕС стався вибух, тож невідомо, що зараз капає нам на голову". З того часу минули десятки років, але я й досі не збагну: звідки ця людина за кілька годин після аварії знала про неї та її можливі наслідки?

Будучи впевненим, що в разі виникнення якоїсь надзвичайної ситуації мене б негайно викликали, я не надав тим словам особливого значення. Та тільки-но ми з дружиною зайшли до своєї квартири, як діти наввипередки закричали: "Тату, скоріше телефонуй на Центральний пункт пожежного зв’язку!"

Зателефонувавши, а згодом прибувши в управління пожежної охорони, я дізнався про призначення мене командиром зведеного загону протипожежної служби цивільної оборони і отримав завдання почати його формування. На це мені дали три доби.

- І ось ваш загін прибув на місце дислокації в район аварійної ЧАЕС. Що ви там побачили й дізналися? Які завдання отримали?

- Вранці 2 травня ми вже були в районі річки Тетерів біля селища Іванків. Там нас чекала група офіцерів управління пожежної охорони Київської області. Хлопці вже стомилися і поспішали додому, але деталями обстановки в районі станції вони не володіли. Встановивши зв’язок із з Києвом, Черніговом та "Островом" - штабом протипожежної служби в місті Чорнобилі, ми швиденько розбили наметове містечко.

Наступного дня я поїхав у штаб по завдання. Там дізнався, що на наш загін покладені обов’язки з дезактивації та дезинфекції транспортних засобів і людей, які виїздили із зараженої зони, дезактивації особового складу працівників МВС в мийному пункті "Білі берези", охорони зараженого району від пожеж, в тому числі, лісових, несення караульної служби в місті Чорнобилі.  

- Чи мали ви на той час уявлення, як треба діяти в умовах складної радіаційної обстановки?

- У зв’язку з періодичним загострення міжнародних відносин, уряд СРСР і керівництво України приділяли значну увагу цивільній обороні і відпрацьовували питання введення сил і засобів у зону ядерного ураження. Не знаю чому, але в 1982 році керівництвом МВС (а пожежники тоді підпорядковувались цьому відомству) і начальником главку, генералом Десятниковим, було прийнято рішення провести таке показове навчання саме в Чернігівській області. Для цього неподалік Козельця нам довелося збудувати невелике містечко зі справжньою вулицею для імітації вводу сил і засобів цивільної оборони та військ.

У призначений день на вертольотах і машинах туди понаїхало більше десятка генералів. Командувати зведеним загоном протипожежної служби було доручено мені. Почалися навчання з ядерного навчального вибуху. Далі - радіаційна розвідка, гасіння будинків містечка, складів з пальним, порятунок людей тощо. Особовий склад працював чітко, виконував команди без затримок і вчасно. Ясно, що все це було результатом проведених перед тим наполегливих тренувань. По закінченні навчань чимало наших працівників отримали відомчі нагороди.

Наскільки мені відомо, генерал Десятников тоді вперше в Україні випробував ефективність дії зведеного загону в екстремальних ситуаціях. Цей на диво працьовитий козак з Дону вже тоді передбачав можливість їх виникнення і хотів пересвідчитися в готовності сил, якими йому довелось би, в разі чого, керувати.

- Чи усвідомлювали ви небезпеку, яка чатувала на вас у зоні аварійної АЕС? Чи думали про якийсь захист від радіації?

- Отримавши нібито нескладні завдання, дуже скоро ми зрозуміли всю серйозність обстановки. Але спочатку... Для прикладу розповім такий епізод. Дізнавшись від військових, що неподалік АЕС горить ліс, ми виїхали його гасити. На перший погляд, пожежа була нескладна, низова, площа горіння невелика, ще й солдати на підмогу прийшли. Сонце вже припікало добре, тож хлопці й пороздягалися до пояса. На мої вимоги одягнутися вони лише посміхалися. Хто ж знав, що в тому лісі був найвищий рівень радіоактивного забруднення і згодом його назвуть рудим?

Були проблеми й з особовим складом, який виїздив на дезактивацію цивільної техніки. Якось приїхав начальник караулу і каже: "Товаришу підполковник! Разом з нами працюють цивільні, в раціон яким включають багато м’яса і навіть горілку. Кажуть, що вона виводить радіацію". Звісно, в часи боротьби з алкоголем страшно було дозволити його вживання без крайньої необхідності, але в тій ситуації де була та крайня межа?

В нашому загоні було два бідони спирту, які я прихопив про всяк випадок. Отож, на свій страх і ризик я дозволив відпускати хлопцям по 50 грамів після виконання завдання. Впевнений, що багатьох це врятувало від невидимої смерті. Та невдовзі хтось доповів про спирт у вищі інстанції, і звідти прийшов наказ: заборонити! І хоч як начальник медичної служби УМВС не доводила, посилаючись на нормативні документи, що в стані сп’яніння людина отримує втричі нижчу дозу радіації, ніж твереза, рішення було однозначне - ні!

До нас навіть прислали спеціального "гінця" з дорученням забрати спирт. Вивозили його вночі з метою уникнення "бунту" серед пожежників. Правда, сталося так, що наші тиловики приховали один бідон спирту, а той, що віддали, трохи, мабуть, розбавили. Тому що після повернення додому мені ще довго довелося писати пояснення ревізорам і лаборантам, куди зник спирт.

- Розкажіть, що за воду викачували ваші пожежники з-під реактора і навіщо це було потрібно?

- Шостого травня, з прибуттям на станцію академіка Валерія Легасова, терміново постало завдання відкачування підреакторної води. За розрахунками вченого, на пошкоджений реактор вже було скинуто стільки свинцю, металу, глини, піску, що він міг упасти в приміщення резервуару, де знаходилося 8600 кубометрів води. Враховуючи, що під реактором було ще й 117 тонн урану, наслідки падіння реактора могли бути непередбачуваними. Вчені припускали можливість надпотужного термоядерного вибуху і навіть сходження Землі з орбіти. Тоді, до речі, й постало питання відселення Києва та найближчих до Чорнобиля міст.

Отже, треба було спробувати негайно відкачати з-під четвертого реактора воду. Рішення про це було затверджене на засіданні урядової комісії.

Дістатися води спочатку планували шляхом кумулятивного вибуху. Відповідний пристрій мав прострілити чотири стіни енергоблоку і таким чином прокласти шлях до резервуару. Однак, це було дуже небезпечно. Адже за другою, вже внутрішньою стіною, знаходилися кабельні тунелі, які під час вибуху могли загорітися, і нам довелося б іще й гасити пожежу.

Всі, хто на той час був здатний приймати хоч якесь рішення, зібралися в пожежній частині Чорнобиля. Всю ніч працювали підполковник А. Антонюк, доктор технічних наук, полковник Ю. Еглід, який прилетів із Москви зі своїми колегами, працівники пожежної частини. Ми аргументували неможливість виконання цього завдання сімнадцятьма пунктами: від зони високої дози радіації (понад 15 тисяч рентген на годину) - до падіння струменя води внаслідок земного тяжіння. Тому яким же було наше здивування, коли назавтра заступник начальника главку МВС СРСР, генерал В. Соколов привіз пропозиції урядової комісії, де майже всі питання були вирішені.

З Москви доставили водяну гармату, яка подавала воду на відстань 100 м, і разом з нею двох майорів, кандидатів наук, котрі мали керувати цією гарматою. За рахунок будівництва захисних споруд доза прямого випромінювання зменшувалась до 5 тисяч рентген. От тільки падіння струменя від гармати та питання необхідної кількості води вирішити не вдалося. Не думаю, що саме це стало причиною, але проект призупинився, і ми отримали час на роздуми.

Для з’ясування наявності ємностей, в які підреакторну воду можна було б спустити, ми попросили надати креслення станції. Спочатку це було сприйнято "в штики", оскільки план-схема дуже секретна, але потім її таки доставили в пожежну частину в супроводі відповідальних фахівців станції. Здогадка полковника Егліда підтвердилась: ємності були, але перепускні засувки, що знаходились у колодязях, затопила радіоактивна вода. Дізнавшись про це, всі полегшено зітхнули. Адже одна справа - відкачувати воду безпосередньо з-під реактора, і зовсім інша - з колодязів, розташованих поза приміщенням енергоблоку, хай і в зоні 10-тисячного випромінювання.

На той час в моєму загоні, окрім чернігівців, були також підрозділи з Білої Церкви, Житомира, Рівного, Закарпаття, всього - близько 500 вогнеборців. В ході тренувальної підготовки вибір упав на білоцерківців і житомирян. Готувалося всього 11 пожежних, завдання ж виконувало семеро з них. Відкачавши воду з колодязів, вони успішно спустили її з-під реактора в ємності і повернулися в загін з першою перемогою над аварією.

На їхню честь і чарки наливалися, і концерт прозвучав. Всі 11 учасників операції отримали по тисячі рублів винагороди і були відпущені по домівках. Після цього випадку вперше в газеті "Правда" з’явилась публікація за підписом М. Горбачова про планову ліквідацію аварії.

Цікаво, що в своїх спогадах академік Легасов пише про те, що доки він на два дні літав у Москву, вода з-під реактора якось сама зникла. Так от це "якось" зробили бійці з Білої Церкви і Житомира на чолі з майором М. Нагаєвським та капітаном М. Антонюком.

- Як могло статися, що Легасову не доповіли, куди поділася підреакторна вода?

- Не знаю. Може, комусь було невигідно про це доповідати, а може, академіку в тій суєті ніколи було розбиратися з цим питанням. Зникла вода - і добре.

- Які ще небезпечні завдання доводилося виконувати вашим пожежникам?

- Відразу після відкачування води урядова комісія вирішила покрити всі споруди АЕС, в тому числі, й зруйнованого блоку, спеціальним розчином на основі рідкого скла. Ознайомившись із картою і місцевістю, я зрозумів, що пояснити особовому складу тонкощі і ризики роботи, яка на них чекає, нелегко. Адже працювати треба було в зоні з випромінюванням від 600 мілірентген до 1000 (!) рентген. Про те, що це загрожувало життю і здоров’ю, звичайно, всі знали. Як і те, що роботу треба виконати негайно. Інакше ні нас, ні наших близьких, ні все інше населення України радіація не пощадить. Але ми постали перед вибором: кого туди послати? Безсонна ніч вирішила, що цю роботу повинні виконувати добровольці. Та коли ми оголосили про можливість відмовитися, ніхто цього не зробив. Всі заявили про свою готовність працювати на найскладніших ділянках.

Першим було вирішено направити найпідготовленіший підрозділ Анатолія Григоренка. Цій людині я довіряв, як собі, адже грамотнішого керівника в моєму загоні на той час не було. З метою збереження особового складу кількість людей у відділенні, яке відправлялося на це небезпечне завдання, зменшили з 6-ти до 4-х осіб. Під час покриття розчином зруйнованого блоку та покрівлі старший лейтенант Ю. Білик двічі втрачав свідомість. І тільки завдяки своєму командирові він і досі, слава Богу, живий. А от Григоренка вже давно з нами немає...

За 4 дні (з 7 по 10 травня) на зруйнованому енергоблоці побували всі підрозділи нашого загону. Причому за один день вони встигали його полити розчином кілька разів. Кожен, хто побував на станції, набрав від 25 до 60 рентген. По закінченні цієї роботи всі наші пожежники отримали подяку від міністра МВС СРСР і були відпущені по домівках.

На прохання начальника нашого управління пожежної охорони, полковника Іванцова, я ще до 17 травня залишався в частинах, сформованих із так званих "партизанів" - для проведення роз’яснювальної роботи і затвердження документів у заступників міністра МВС. Таке рішення було прийняте у зв’язку з чутками про відмову призваних по лінії військкомату чоловіків брати участь у роботах на ЧАЕС. Після моїх походів по "партизанських" наметах, наведення прикладів та роз’яснення обставин, люди зрозуміли, що роботу виконувати потрібно і, якщо не вони, то хто?

В той непростий час велику підтримку я відчував з боку генерала Десятникова. Не знаю, чи відпочивала ця людина взагалі, керуючи пожежною охороною всієї України в таких екстремальних умовах. Адже досвіду гасіння пожеж на АЕС і ліквідації подібної аварії в усьому світі не було. Тільки завдяки волі, рішучості, професійності і завбачливості генерала наша пожежна охорона з честю виконала поставлені перед нею завдання. 

- Як держава віддячила вам за подвиг?

- За виконане завдання мене представили до нагородження орденом Червоної Зірки. Проте відповідні документи так і не були підписані через наявність у мене суворої догани. Я мав її як секретар партійної організації відділу пожежної охорони "за низький рівень виховної роботи" з комуністами-керівниками, які пересварилися між собою.

Процедура ж зняття догани була досить тривалою. На сьогодні я вже маю державні та майже всі відомчі нагороди МВС та МНС, але всі вони вручалися через роки після аварії. Найціннішими для мене є пам’ятна медаль Святійшого Патріарха всієї Русі та грамота і орден рівноапостольного князя Володимира.

- Як ви жили потім, після Чорнобиля? Відновлювати здоров’я довелося довго?

- Після роботи в Чорнобилі на ліквідаторів чекали не менші випробування. Адже, незважаючи на прийняття відповідного закону про захист постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, грошей на цю категорію з кожним роком виділяється все менше, а лікування стає все дорожчим. Половини людей, які входили до складу нашого зведеного загону, вже немає. А живі мають десятки хронічних невиліковних хвороб.

За 16 днів мого перебування в Чорнобилі я схуд на 17 кг. Адже за добу доводилось вирішувати сотні доручень, які надходили з різних інстанцій, починаючи від міністерства і закінчуючи місцевою владою. Вагу та склад крові я відновлював довгі три роки, перебуваючи між потойбіччям і життям.

Особливі слова вдячності я хочу висловити на адресу медичної служби УМВС у Чернігівській області. Саме тут ми, ліквідатори, багато років знаходимо необхідну підтримку, саме цим лікарям завдячуємо за порятунок життів сотень людей. Коли в моєму кістковому мозку знайшли клітини-мутанти, начальник лікарні УМВС Н. Гріднєва сама возила мене в столичну клініку Шалімова на обстеження. Та клініка і зараз є порятунком для чорнобильців, хоча і там, на жаль, проблеми з ліками такі ж, як і в Чернігові.

Позаминулої осені, наприклад, на лікування різних болячок і операцію я витратив 11 тисяч гривень. Трохи менше коштувало лікування торішньою весною. І ось зараз я знову в лікарні, і знову треба близько 10 тисяч гривень. Але якщо я, завдяки своїй пенсії, можу дозволити собі таке дороге лікування, то переважна більшість моїх колег-ліквідаторів - ні. І що їм робити? Це, звичайно, питання до уряду. Адже навіть у ювілейний після аварії рік сума, закладена в державному бюджеті на лікування одного чорнобильця,  в три тисячі разів (!) менша, ніж на медобслуговування одного чиновника в Феофанії.