Последнее обновление: 22:14 четверг, 8 декабря
Загрузка...
Найкращі тести
Війна
Вы находитесь: Політика / Соціум / Росіяни понад місяць руйнували Чернігів. Тепер місцеві жителі відновлюють його голіруч
Росіяни понад місяць руйнували Чернігів. Тепер місцеві жителі відновлюють його голіруч

Росіяни понад місяць руйнували Чернігів. Тепер місцеві жителі відновлюють його голіруч

Надихаючий репортаж «Бабеля» про людей, яких не вийшло зламати.

У березні 2022 року Чернігівська область чи не найбільше постраждала від обстрілів росіян. За місяць активних бойових дій російські війська знищили приблизно 20% будівель Чернігова. Щоб їх відбудувати, потрібно щонайменше 14 мільярдів гривень. Один з найбільш пошкоджених мікрорайонів ― Бобровиця у східній частині Чернігова. Росіяни обстрілювали його щодня до 30 березня і знищили близько 300 приватних будинків. Місцеві жителі вирішили самотужки розбирати завали та відбудовувати втрачене. Їм допомагають волонтери громадської організації з відбудови Чернігова «Бо можемо» — майже два місяці вони щоденно проводять толоки для постраждалих від російських обстрілів. Містян і волонтерів обʼєднали Олександр Тимошенко, який сам втратив дім у Бобровиці, й Андрій Галюга. Він мешкає в іншому районі, проте допомагає містянам по всьому Чернігову. Журналістка «Бабеля» Оксана Расулова побувала на толоці та розпитала Олександра, як бути людям, які втратили будинок через війну.

Ні кінця ні краю

До 1970-х Бобровиця була селом, а потім розрослий Чернігів його «проковтнув» ― так утворився мікрорайон. Та все ж від міста тут небагато: приватні будинки, сади, городи, необірвані цьогоріч шовковиці та абрикоси на узбіччі. За кількасот метрів від останніх хат ― село Новоселівка, яке росіяни окупували та знищили в березні.

Андрій (ліворуч) та Олександр (праворуч). Фото (це і всі наступні): Олег Петрасюк / «Бабель»

У Бобровиці нас зустрічають Олександр та Андрій. За їхнім авто ми їдемо до межі району. Чим далі до краю міста, тим більше розбитих і спалених будинків. Спиняємося на одній з останніх вулиць Бобровиці.

"По суті, це межа міста, тут були українські Збройні сили, ― Олександр, вийшовши з авто, показує руками уздовж вулиці. ― А звідти росіяни сунули".

Він працює в сфері створення «розумних будинків». Майже все життя, 40 років, провів тут, на Бобровиці. Має двох дітей ― синові двадцять, доньці — шістнадцять.

"Я і моя дружина Таня тут мешкали з самого дитинства. Далі по вулиці дім її батьків, будинок моїх ― за 200 метрів, ― говорить він, йдучи вулицею Луговою до перехрестя з Піщаною. ― Тут ми зустрілися, разом навчалися з першого класу, побралися і вже понад 20 років разом. Ось наш будинок".

Від будинку Олександра й Тані за продірявленим парканом лишилися самі тільки стіни, та й то не всі. Цей будинок вони купили в 2017 році, напередодні 24 лютого саме завершували ремонт. Він ванної кімнати лишилися тільки власне ванна і кран, від кухні ― посуд. У колишній дитячій складені врятовані шкільні підручники. У коридорі лежать подарункові торбинки, моделька автомобіля і джинси.

Через діру в підлозі видно погріб ― саме там ховалася родина Олександра, доки за пʼять днів до обстрілу району не виїхала за кордон. Батьки подружжя залишилися в своїх домівках. Саме вони й розповіли Олександру, що 13 березня в його будинок влучив снаряд. Батько Олександра напередодні забрав усі цінні речі до себе в гараж, але згодом і гараж згорів під час обстрілів.

"Сам, без волонтерів, то досі розгрібав би, ― говорить Олександр. ― Ні кінця ні краю".

З його подвірʼя уже вивезли гори сміття, яке колись було домом. Поруч складений вцілілий шифер і цегла. Так само виглядають близько трьох десятків подвірʼїв у Бобровиці, де вже попрацювали волонтери. Від деяких будинків лишилися стіни, від інших — двері й табличка з номером, практично на кожному згарищі знаходять вцілілий керамічний посуд, поплавлені скляні піали або ж залишки консервації з погреба. Якщо господарі повернулися, залишки їхнього побуту дбайливо складені на клаптику подвірʼя.

Олександр каже, що повертаються ті, хто має прихисток. Він із сином мешкає в бабусі, батьки і дружина з донькою залишилися в Німеччині, тесть і теща орендують квартиру. Вперше чоловік приїхав у Чернігів у середині квітня. Привіз кілька машин гуманітарної допомоги з волонтерських штабів на заході країни. Після трьох таких поїздок вирішив залишитися в місті і почав розбирати свій понищений дім. Потім організовував сусідів на спільні толоки, а тоді побачив, що знайомий займається тією ж справою ― так і обʼєдналися. Ось уже півтора місяця щодня близько тридцяти людей розбирають завали будинків у приватному секторі. «Як ослики», — сміється чоловік.

"Це як у старому мультику про горе, памʼятаєте? Горем ділилися ― і воно закінчилося. Ось так і ми. Так чужі стають ближчими за рідних, ― каже Олександр. ― І ми щодня щось робимо, просто щоб зайняти руки і розум".

Трудова, 5а

У день, коли ми приїхали, волонтери запланували працювати в іншому, не менш зруйнованому районі Чернігова. Від Бобровиці до нього — пів години на авто. Коли ми прибуваємо, Андрій, хоч і приїхав незадовго до нас, уже керує процесом.

Всередині залишків дому, оточеного садом і городиком, група чоловіків ламає стіни. Жінки на подвірʼї сортують вже вибиту цеглу, але поки що роботи в них мало. Від будинку лишився лише каркас, оманливо міцний на вигляд.

"Як пішла вже така пʼянка, хлопці, то беріть он ті перемички міждверні, зверху, ― командує Андрій. На обʼєкті демонтажу він вмить стає уважним і сконцентрованим, прудко пересувається між залишками будинку і ніби з півпогляду бачить, яка стіна може піддатися".

"Завʼяжи вірьовку! ― гукає групі чоловіків. ― Потягнемо. Розкачуйте! Тільки не опускай… Ще трохи. Не опускай, бо по голові впаде! Відійдіть від стіни всі! Я вже бачу, що там гуляє… Всі бігом виходимо звідси. Саша, бери лопату".

Оксана Бойко завʼязує на голові тонкий блакитний шалик і обирає молоток для роботи з цеглою. Вона приїхала на демонтаж будинку разом із сином-дошкільником Костею і чоловіком Колею.

"Ми сортуємо, що ще можна буде використати, а що комунальники потім заберуть як будівельне сміття, ― пояснює вона, пильнуючи за сином, який вже начепив білу каску і розбиває цеглу".

На подібних толоках Оксана вже понад місяць, приходить кілька разів на тиждень, коли дозволяє робота (працює медсестрою) та діти (має ще доньку-підлітка). Саме через дітей у березні родина виїхала з Чернігова ― вони жили в будинку на вулиці Чорновола, яку бомбардувала російська авіація. Відбулися легкими пораненнями ― у сина досі на обличчі невеличкі шрами, ― проте вирішили їхати до Івано-Франківської області. Там провели два місяці.

"Хазяйка будинку там була дуже енергійна, ― пригадує Оксана. ― Казала, що поїде відбудовувати Чернігів. Мені дуже запамʼяталися ті її слова. Але коли ми повернулися, я побачила, що перед тим як відбудовувати, треба спершу все розібрати. У першу суботу після приїзду я не могла знайти собі місця, хотіла щось робити. Побачила в соцмережах допис про толоку ― і пішла ламати стіни. Потім і чоловік приєднався".

Жінка збилася з ліку, на скількох обʼєктах уже побувала. З власниками деяких руїн вони тепер дружать, вважають себе однією родиною.

"Кажуть, ламати ― не будувати, а нам душа болить, коли це бачимо, ― каже Оксана. ― Іноді знаходимо особисті речі, майже завжди цілими залишаються пружини від матраців і посуд. Це були спогади людей. І їм, і нам тяжко. Я ще до війни вирішила, що до речей привʼязуватися не варто, а зараз тим більше так думаю".

"Мама, почему ты болтаешь и болтаешь?" ― підходить до жінки знуджений Костя. Кличе показати, як відбиває цеглу, й Оксана, посміхнувшись на прощання, йде за сином ― пояснюватиме, як оббивати цемент.

«Кажуть, наводочка»

Час від часу Андрій підходить порадитися до червонолицього огрядного чоловіка. Це Сергій, власник зруйнованого будинку.

"Тільки вийшов з хати в гараж ― і ракета влетіла, ― пригадує він 28 лютого. ― Вийшов по інструмент, бо дороблював ремонт у кухні. Зять був у дальній кімнаті, дружина з дочкою і внучкою в бомбосховищі неподалік. То нікого не зачепило".

Сергій дістає з-під умивальника біля городу уламки від снаряда, знайдені на подвірʼї.

"Тільки один дом на вулиці розбили, ― говорить. ― Кажуть, наводочка на мене була. Я ж в АТО був. Як почалося, то віддав хлопцям на блокпосту каску й бронік ― діти ж стоять без нічого. Я й зараз подав документи, щоб йти воювати, а вони щось зависли".

Сергієві 54 роки, 23 з них він ― військовий. Був водієм швидкої і штаб-сержантом. Військовим був і його батько, що звів цей будинок у 1970-х, коли повернувся додому зі служби в Ростові-на-Дону.

"Я тут уже дороблював, перероблював… От вікна мали в кухню нові ставити. Думав ще озеро викопати і піти на пенсію, з внучкою сидіть, ― поки Сергій говорить, об ногу треться кошеня, яке недавно підібрали. Їхній кіт згорів під час бомбардування. Сергій, поки шукав його у палаючому домі, отримав опіки спини. ― Трохи дитячого встигли з дому повитягувати, а свого ― нічого. Усе життя будував ― і на тобі, по-новому починай. Вкладав кожну копійку. Обідно".

Щоб зібрати на ремонт будинку й навчання доньки, Сергій з 2008 по 2012 працював у росії водієм і на будівництві. Щороку додому приїжджав лише на два тижні. Тепер донька винаймає квартиру в місті, а він з дружиною живе в деревʼяній надбудові над гаражем.

На дверях гаража ― шеврони і старі картинки. Всередині пахне мастилом і борщем ― Катерина, дружина Сергія, варить його ціле відро, на всіх волонтерів. До надбудови веде деревʼяна драбина, зроблена з вцілілого бруса ― лише біля першої перемички обвуглений край.

Вхід до помешкання закриває білий мереживний тюль. У кімнатці ― ліжко з піддонів, шафа, стіл, лампа, пакети з нечисленними пожитками. Чоловік уже ходив у міськраду, щоб дізнатися про компенсацію, проте поки що коштів немає. Спершу завали розбирав із зятем, потім платив за допомогу сусідам, але швидко від тієї ідеї відмовився. Волонтери, до яких звертався, лише співчутливо пояснювали, що у тому районі не працюють ― там небагато пошкоджень. Каже, що ту ж відповідь отримав від волонтерів з ООН. До волонтерів з «Бо можемо» порадили звернутися його доньці.

Сергій розглядає залишки будинку з віконечка, затягнутого сіткою від комарів. За кілька годин роботи волонтери розібрали дім ледь не до фундаменту.

"Я ж усе зробив капітально, ляля була, щоб діти й внуки спокійно жили… ― Сергій зітхає, а потім, стрепенувшись, додає: ― Ну, я ще лучче поставлю".

Важливе ― не речі

"Ось це і є наша задача ― дати надію, ― говорить Андрій, закурюючи під час недовгої перерви. ― Коли людина приходить на згарище свого дому, вона розгублена. Але потім бачить підтримку, бачить, що її не забули. Простіше було б це все екскаватором порівняти, але ж не в тому справа".

Толоки зазвичай проводять увечері, з 17 до 21 ― вдень незручно через спеку і роботу. Часто про тих, хто потребує допомоги, дізнаються на самому майданчику ― вони приходять розбирати будинки інших і розповідають власні історії. Спершу на обʼєкт приїжджає Андрій або хтось із його соратників, щоб визначити, наскільки безпечно організовувати там толоку для людей без будівничого досвіду. Якщо треба розібрати особливо загрозливі підвісні конструкції, це роблять висотники, й Андрій разом з ними, адже має допуск до такого демонтажу. Відтак оголошують толоку для охочих. Приходять і приїжджають сусіди, друзі, незнайомці. Якщо збирається гурт дітей, хтось за ними обовʼязково стежить.

Андрій працює в чернігівському «Обленерго». Раніше був головним інженером підрозділу на 1 000 працівників, займався електрифікацією області, а вже потім ― діагностикою обладнання. Під час оточення Чернігова і після деокупації області повернувся до роботи «в полях». У вільний час взявся допомагати відновлювати світло в нескладних випадках, і так на одне прохання потрапив на Бобровицю. Побачив, наскільки погана ситуація в мікрорайоні, і написав пост з пропозицією до місцевих — зібратися й допомогти одне одному, так, як на його памʼяті робили в селах. До роботи з електрикою додалося встановлення вікон, заміна шиферу, демонтаж руїн. Так Андрій познайомився з Олександром, який по суті займався тим самим у тому ж районі ― і вони обʼєднали зусилля.

"Раніше я не волонтерив, заробляв гроші. І хоча це патетично звучить, але від серця скажу: війна показала, що саме важне ― це не речі. Й ідея руху ― довести, що ось так можна, ― каже Андрій. ― За нашим прикладом уже організовуються в інших районах і селах. Не треба тільки чекати на гуманітарку і стояти з простягнутою рукою. Треба гуртуватися. По-перше, зараз ми проводимо демонтаж, а потім будемо відбудовувати. А по-друге, людям, які самі на щось здатні, буде складніше потім на виборах щось втюхати ― так формується громадянське суспільство".

Андрій оглядає подвірʼя. Цегла складена, прибрано. Сонце вже сідає, і час вечеряти. І так само, як він командував до цього в роботі, гукає всіх мити руки і йти до столу.

Поки всі стають до колективного фото, Сергій висуває на центр подвірʼя під арку з винограду стіл, а Катерина виносить з гаража хліб, тарілки і каструлю-відро борщу. Волонтери й волонтерки аплодують собі і поспішають мити руки.

закрыть

Добавить комментарий:

Реклама на сайте SVOBODA.FM
Фотоновости

  Собака унюхал даже игрушечную гранату

SVOBODA.FM

Загрузка...
Загрузка...
RedTram
Загрузка...