Последнее обновление: 21:16 суббота, 26 ноября
Загрузка...
Найкращі тести
Політика
Вы находитесь: Політика / Соціум / Стокгольмський синдром, або Недоопитана Словаччина
Стокгольмський синдром, або Недоопитана Словаччина

Стокгольмський синдром, або Недоопитана Словаччина

Якщо вірити даним ООН, від початку повномасштабного вторгнення російських окупантів з України виїхало сім мільйонів осіб. З них понад 90 тисяч переселенців зареєструвалися у Словаччині, де наших приймали і стабільно приймають, забезпечуючи всіма можливими для невеликої й не вельми багатої країни матеріально-побутовими вигодами.

 Словаччина належить до тих країн, що допомагають українцям найактивніше і чия актуальна влада чітко й безапеляційно висловлює і надає підтримку Україні. Про жодні міжетнічні конфлікти чи хоч би якісь гучні акції низових противників появи українських втікачів від війни у Словаччині чутно не було й не є.

Тим більше здивували дані проведеного двома комерційними інституціями і двома підрозділами Словацької академії наук опитування, яке показало, що нібито більшість словаків бажає перемоги росії. Звідки витоки дисонансу?

Мені довелося пізнати цю країну й життя в ній саме через війну. До перетину кордону я майже нічого не знала про Словаччину. Лише поживши у гостинних словацьких родинах, працюючи пліч-о-пліч з волонтерами-словаками, які невпинно допомагають українцям, та збираючи матеріали й пишучи статті про наших переселенок до єдиного у Словаччині англомовного порталу The Slovak Spectator, я занурилася в експрес-курс словацької мови, історії, культури, менталітету.

Не претендуючи на глибокий аналіз ситуації і перспектив, поділюся кількома з багатьох приватних вражень і насмілюся на дрібку висновків.

Анна Колесарова, трагедія-попередження

Щоби не описувати самій, просто дам тут посилання на представлену у Вікіпедії 15 мовами статтю про вбиту колись червоноармійцем словацьку дівчину Анну Колесарову.

Історія, що повторювалася багаторазово – й повторюється, можливо, саме зараз у підвалах домівок на окупованих росіянами українських землях у ще жахливіші й жорстокіші способи, аніж порівняно доволі «гуманні» два постріли – у голову й груди.

Наприкінці Другої світової війни – 22 листопада 1944 року закінчилося життя 16-річного дівчатка, яке воліло прийняти смерть, аніж гріх”, – так під портретом на стіні в знаменитому (і чарівно гарному) кошицькому соборі Святої Єлизавети Угорської передано трагічну історію словацької блаженної мучениці. Нижче ще трохи опису й похвали чеснот дівчини, записаних з уст свідків трагедії парафіяльним священником. Жодного слова про особу її убивці, про деталі трагедії. Аби лише не образити руссофілів?…

Гортаю фото сотень безіменних хрестів одного з масових поховань у нещодавно звільненому Ізюмі. Трагедія Анни Колесарової цілком могла бути історією однієї зі зґвалтованих, понівечених, вбитих і закатованих українських дівчат. З акцентом на релігійності жертви, яка для прочан куди важливіша, аніж сама історія-попередження про жахіття окупації апологетами російського імперіалізму.

Лише чотири роки тому, у 2018-му, Папа Франциск підписав декрет про мучеництво Колесарової, а невдовзі по тому в Кошицях відбувся обряд її беатифікації. Могила дівчини стала місцем молодіжних релігійних прощ. Ревні словацькі католики про неї пам’ятають. Але уникають проведення історичної паралелі з нинішньою війною. Уникають деталізування мученицької смерті дівчини і порівнянь з українськими жертвами московських катів.

Проте словацькі митці та влада говорити про Бучу й проводити паралелі не побоялися.

“Русскі всіх вас заб’ють!”

Таке кричав нам присліпуватий літній дядько, якому я, на його прохання, прочитала словацькою термін придатності на пляшці йогурту, а тоді вже українською заговорила до своєї тоді ще п’ятирічної доні. Він ще не полінувався перепитати, чи ми з України. Ми з донею підтвердили, після чого на нас посипався шквал прокльонів разом із кволими змахами ціпком.

Начебто нічого надзвичайного – старий комуняка, що знайшов нагоду прокричати на повні легені свою політичну позицію. Зрештою, цього мешканця Словаччини почули менше вух і ще менше сердець, аніж слова словацького прем’єра Едуарда Геґера на зустрічі з українською громадою в Кошицях за лічені дні після того виплеску старечої ненависті: “Нам не потрібен комунізм. Нам потрібні демократія і свобода. Зараз українці роблять те, що ми не змогли зробити в 1968-му.”

"Вже тут були русскі – нічого поганого не зробили і пішли"

Найцікавіше можна почути під час вимушеного сусідства випадкових людей – скажімо, у громадському транспорті. В автобусі, яким я їздила в “убитовню”, де місцева католицька парафія взяла під опіку десятки українських переселенців і де я виконувала добровільні обов’язки перекладачки, соціальної працівниці та просто рідного плеча, мені довелося чути багато цікавих розмов. А коли розмови торкалися України й всередині мене закипали емоції – втручатися в них.

“Ніхто не хоче миру: ні НАТО, ні Зеленський, а словаки мають платити за їхню війну. Ми не мали до того лізти, хай би собі воювали між собою. Вони собі воюють, а в нас все дорожчає”. Той пасажир був упевнений, що якщо “здати” Україну росії, ціни неодмінно повернуться до довоєнного рівня і словаки житимуть безхмарно.

На моє питання, що б він робив, якби окупанти прийшли в його хату, вперто повторював, що не прийшли б. А якби все ж таки прийшли, то нічого б не сталося: "Вже тут були русскі – нічого поганого не зробили і пішли". Інші подорожні співрозмовники, що перед тим завзято підтакували його покликам до зниження (правду кажучи, ледь підвищених останнім часом) цін, тепер мовчали. Згадували російську окупацію, мабуть. Чи те, що їм про неї розповідали старші люди. І мовчали.

Підтримка України зростає зі зростанням освіти словаків.

Цікавий і статус вакцинації. Більше бажають перемоги України жителі Словаччини, які також мають бустерну дозу вакцини від ковіду. Ті, хто не мають бустерної дози, але щеплені від ковіду, знаходяться десь посередині. Серед невакцинованих переважає бажання, щоб агресор виграв війну.

“Ваш рускій Мразік”

На тренінгу з покращення освіти українських дітей у Словаччині говорили найбільше про інклюзію. В одній із вправ командам треба було посортувати картки зі зображеннями казкових героїв. Декотрих з них я пізнала, тільки перебуваючи в Кошицях (чехо-словацькі “Pat a Mat”, до прикладу); звісно, діснеївські персонажі відомі всюди; були й невпізнані мною. “Хто це?” – питаю колегиню-словачку. “Та це ж ваш русскій Мразік”. Кінець сцени…

Не стати “руштінаркою”

Напевне, варто пояснити, чому попередню сцену обірвано перед моєю відповіддю словацькій дівчині щодо ненашості мразіка і йому подібних.

У словацьких школах ще з часів перебування країни в «соціалістичному таборі» продовжують за інерцією тотально вивчати російську мову, тобто – прекурсор, що прямо веде до споживання російської культури. Саме тут і ховається демон нав’язаного руссолюбства. У відносно невеликих (населення лише на тридцять тисяч більше, ніж у Білій Церкві) Кошицях безліч вулиць названо на честь російських міст і письменників, які тут ніколи не були і, либонь, про існування цього міста більшість не чули. Серпи з молотами залишаються на стелах і радянських пам’ятниках. Словацька республіка є членом ЄС вже 18 років, але стала ним, не провівши у себе процесу декомунізації. Принаймні на початковому рівні російську мову знають чимало словаків: як молодих, так і поважного віку. Почувши нашу українську, незнайомці й незнайомки інколи намагалися зробити нам приємне, звертаючись російською. І дивувалися, що моя донька не розуміє їх. Декотрі навіть ображалися, коли я просила їх розмовляти словацькою. Бо вони щиро хотіли виказати нам привітність.

Проте одного разу мене образили над усяке порівняння сильніше, ніж випадкові проклиначі-руссолюби. Це коли мої добрі знайомі запропонували мені стати “руштінаркою”. Тобто вчителькою російської в словацькій школі! Загалом гарні люди, словачки, які бачили й мали би розуміти мою позицію, але нею не пройнялися.

Зате пройнялися наші біженці, з якими я працювала. Ніхто з них, часто російськомовних між собою і зі словаками, мені жодного разу не сказав, ніби не розуміє української мови. Бо насправді всі наші громадяни розуміють. Діти з Донеччини, які провели зі мною більше часу на літніх таборах, заговорили врешті українською. Їхні мами співали зі мною українських пісень на святкуваннях. Пенсіонери потискали руку за “правильну політику”. А кілька учнів з українських родин переселенців відмовилися відвідувати уроки російської в словацькій гімназії.

Якщо подивитися на карту настроїв, то можна побачити, що найбільше перемоги України бажають жителі Братиславського регіону. Значно більше, ніж в інших регіонах. На протилежному полюсі – Нітранський і Пряшівський райони.

Без ілюзій

За моїми, заснованими на щоденному практичному досвіді, приватними враженнями, величезна кількість (а може, й більшість) словаків допомагали й продовжують допомагати українським переселенцям. Обсяги практичної допомоги співставно з ресурсами держави – колосальні. Незалежно від політичної позиції, яку – усвідомлену й особисту – має лише дрібка населення. Більшість людей розгублені. Вони налякані змінами. Більшість знають тільки життя під постійним ідеологічно-культурним впливом росії: через окупаційне минуле, через мову, топоніми, через безперервну роботу роспропаганди й агентури в словацькій пресі та політиці. Так, немало тих, які наївно вірять, що якщо “віддати” українські землі окупантові, світова, а заразом і словацька, економіки магічно повернуться до довоєнного стану. Звідси й результати опитувань з побажанням перемоги москалям. Та ми не питаємо, що і як нам робити, в жертви зі стокгольмським синдромом. Ми долаємо кривдника, щоби більше самим не бути жертвою і подарувати приклад іншим.

Скажу без перебільшення: попри почасти антагоністичні епізоди, я щиро полюбила Словаччину – затишну комфортну країну з делікатними позаполітичними темами, людьми, різноманітними архітектурними пам’ятками й дивовижно мальовничими природними ландшафтами (добре збереженими й доглянутими, на відміну від українських), тривожуся за неї, мене засмучує неусвідомлення словаками небезпеки русскага міра.

Підтримка України чи Росії серед виборців різних партій

- OĽANO = OBYČAJNÍ ĽUDIA a nezávislé osobnosti (Звичайні люди та незалежні особистості) – (53 місця в парламенті) – за результатами вересневого опитування партію підтримують 7,9% словаків

- PS = Progresívne Slovensko (Прогресивна Словаччина) — (0) – 10,0%

- SaS = Sloboda a Solidarita (Свобода і солідарність) (13) – 12,9%

- KDH = Kresťanskodemokratické hnutie (Християнсько-демократичний рух) – (0) – 6,2%

- Sme rodina (Ми — родина) – (17) – 7,6%

- Hlas (Голос) (0) – 19,3%

- Republika (Республіка) – 0,06 % (0) – 5,2%

- Smer (Курс) – (38) – 15,0%

- ĽSNS = Ľudová strana Naše Slovensko (Народна партія Наша Словаччина) – (13) – 4,2%

 

P.S. Диявол, як завше, ховається в деталях; наразі – у датах. Хоча скандальні, з нашої точки зору, результати опитування набули широкого розголосу в словацькій, а відтак і в українській пресі минулого тижня, конкретно це опитування проводилося ще 18–22 липня 2022. Тобто задовго до потужного контрнаступу ЗСУ на сході й півдні України, коли російське військо почало де безладно втікати, де безпорадно огризатися, однаково рачкуючи із захоплених територій. І до відкриття нових (чергових!) жахливих фактів, що свідчать про невитравну садистичну практику російських окупантів. Можливо, якби якесь термінове опитування було проведено у Словаччині на тлі цього сюрпризного розкладу сил і перспектив у нашій війні, його результати виявилися б дещо іншими, якщо не протилежними – за адекватного попереднього висвітлення українських реалій у словацьких і світових медіях, звісно.

закрыть

Добавить комментарий:

Реклама на сайте SVOBODA.FM
Фотоновости

  Собака унюхал даже игрушечную гранату

SVOBODA.FM

Загрузка...
Загрузка...
RedTram
Загрузка...