Життя як є: Побита старість

Уночі «Швидка допомога» доставила до приймального відділення Прилуцької міськлікарні 82-річного незрячого дідуся. Перед цим немічного інваліда побили.

Тепер він із закритим переломом лівого плеча перебуває в ортопедичному відділенні міської лікарні. Його долею перейнявся завідуючий згаданим відділенням Володимир Дзюба, зрештою, як і весь персонал. Бо немічну старість, як і дитинство, гріх зобижати...

...А от діда Миколу (саме так він представився лікарям) зобидили!

Зсутулившись, він сидить на лікарняному металевому ліжку. Поруч, на тумбочці, – ліки. Розгублено кліпає незрячими очима. Це ж треба такому статися!.. Чи думав він у пасхальний понеділок, що стане жертвою недолюдка? Дідусь навіть не бачив, хто його бив. По голосу тільки зрозумів, що то – співмешканець падчерки. Боляче бив... Серед білого дня. Після того інвалід ще довго лежав посеред обійстя. Допоки сусіди не викликали “Швидку”.

Дідусь плутається у фактах. Можливо, стрес дається взнаки, а, може, похилий вік. Адже медпрацівники стверджують, що звати його Миколою, а співробітники міліції запевняють: ім’я дідуся – Никифор. Зрештою, саме за таким ім’ям та прізвищем він до березня цього року був зареєстрований у місцевому терцентрі.

Правоохоронцям і медикам він уже розповів про обставини інциденту.

Під час розмови дід Никифор повідомив: останнім часом він проживав в одному з будинків по вулиці Шарапівській під опікою самотньої жіночки, зоставивши своїй другій дружині Ірині, її доньці та доччиному співмешканцю житло “на два ходи” по вулиці Пушкінській.

За словами старенького, Ірина часто потерпала від доньки. Остання, попри те, що їй “перевалило” за п’ятдесят, була проблемною, не цуралася спиртного. Таким же був і її приятель. Того злополучного дня бабця Ірина запросила свого колишнього чоловіка відсвяткувати день народження... Спочатку все складалося нібито добре.

- Я ж нічого не бачу... Почув тільки, що хтось почав щосили стукати у вікна. А тоді віконне скло розлетілося на друзки. Чую, баба кричить, що то – доччин співмешканець прийшов по гроші. Ну, думаю, зараз зупиню цього гаспида, захищу від нього Ірину. Вийшов йому на зустріч. І... не зупинив, - з тремтінням у голосі пригадує Кирилюк.

Певне, пригадавши молодечу удаль, дідусь не розрахував власні сили (а їх у старого вже обмаль). Скільки його лупцювали – не пам’ятає. Чим – не бачив. Оговтався, коли Ірина разом із сусідами перенесли його до помешкання. Потім приїхала “Швидка”...

...Доки ми розмовляли із дідом Никифором, турботливі медсестри регулярно робили йому ін’єкції. Кололи знеболювальне, робили щеплення. На забинтованому зап’ясті правої руки червоніла кривава пляма (“Кров чомусь не зупиняється”, - бідкалася одна з медпрацівниць). Ліве перед-пліччя було теж забинтоване. Сухенький, немічний дідок, схожий на дитину. Це ж скільки треба мати звірства у душі, аби підняти руку на нього?!

- Нічого у мене не болить... Тільки на серці пече від образи, - ділиться Никифор і додає майже по-дитинному: – Уколів боюся, хоч за життя їх мені часто робили. Я операцію складну переніс на оці. Аж у Києві оперували. Осліп, мабуть, через те, що лінувався вдягати на обличчя захисну маску, коли користувався зварювальним апаратом. Тепер перед очима – темнота...

З першою дружиною у Никифора Кирилюка не склалося. Та що минуле згадувати, коли вже й жінки цієї на білому світі нема. Тільки дві доньки лишилися. Обидві наразі мешкають за кордоном. Одна – в Іспанії (“Два місяці тому написала, що у неї вкрали документи, тепер не має змоги не те що на Україну приїхати, а й пересуватися по Іспанії... Просила, щоб я зробив запит у відповідні інстанції. А я, бачите, в якому стані...”).

Інша, молодша, живе в Ізраїлі. Півтора року тому написала батькові останнього листа. Після цього Никифор не отримував жодної звістки, проте від старшої доньки знає напевне: Валентина зараз одружилася із заможним чоловіком, почувається щасливою...

- А Ви б хотіли побачитися із власними дітьми? – делікатно запитую дідуся.

- Аякже! Але ж вони не можуть приїхати в Україну. Знаєте, якщо колись побачусь із доньками і почую запрошення перебратися до якоїсь із них, ніколи не погоджуся. Бо тут – найкраще. І хто зна, як воно може скластися там, за границею, - відповідає Никифор Кирилюк.

Ми поспілкувалися й з дідусевим лікарем, завідуючим отропедичним відділенням Володимиром Дзюбою.

За словами Володимира Васильовича, фізичний стан пацієнта відповідає його віку:

- У вісімдесят три роки перелом без хірургічного втручання не зростеться. Никифору Кирилюку потрібна операція. Але дідусь про неї й чути не хоче. Каже: “Не дам згоди – і все!”. Згідно чинного законодавства ми не маємо права робити операбельні втручання без згоди на те пацієнтів або їх опікунів...

До речі, останнім часом до нас у відділення все частіше доставляють людей, котрі отримали переломи у результаті хуліганських нападів. Щоправда, з-поміж них не зустрічалися пацієнти такого похилого віку. Що й казати: світ пожорстокішав!