Дагестанська «Шаміліада» Олександра Волощука. ФОТОрепортаж

Триває подорож чернігівського мандрівника Олександра Волощука. Дехто з читачів вже почав хвилюватися через відсутність упродовж кількох тижнів звісток від нього. Мовляв, чи не трапилося чогось неприємного з Олександром у Чечні?

Можемо заспокоїти: Олександр живий і здоровий, у даний час перебуває в Дагестані і сьогодні надіслав на адресу «Високого Валу» чергового електронного листа.

Доброго дня з Махачкали!

Хотів написати "з сонячної Махачкали", але тільки-но вчора кількамісячна спекотна погода на Кавказі перервалася першим по-справжньому осіннім дощем.

Отже, 16 вересня я залишив Чечню і приїхав у Махачкалу – місто, яке вже кілька років для мене не є чужим, і де живуть мої добрі друзі – родина лакців Мамаєвих.

Втретє за останні пять років я відвідую Дагестан, але цього разу вирішив присвятити Країні Гір (дослівний переклад слова "Дагестан") цілий місяць свого мандрівного часу. Для того, щоб якнайкраще пізнати історію і культуру дагестанців, їхню культуру і традиції. Щоб, так би мовити, проникнутись духом справжнього Дагестану.

Махачкала

Перший тиждень свого дагестанського відрізку мандрівки провів у Махачкалі і її околицях, здійснивши дві "локальні" подорожі: зійшов на вершину приміської гори Таркі-Тау і відвідав найвищу в Європі піщану дюну Сари-Кум.

Щодо столиці Дагестана, то це велике місто з населенням приблизно 450 тисяч чоловік, цивільне і багатонаціональне. Найбільшу цікавість для мандрівника являє стара, приморська частина Махачкали. Опинившись там, відразу згадуєш Одесу - дуже схожа архітектура. На жаль, з кожним роком в дагестанській столиці меншає старих будинків, і колишній центр Порт-Петровська (початкова назва Махачкали) забудовується сучасними будинками і офісами.

Гора Таркі-Тау відома тим, що на її східному схилі знаходиться поселення Тарки, яке свого часу грало значну роль в історії Дагестана. Сьогоднішні Тарки - передмістя Махачкали, справжнє східне поселення з вузькими звивистими вуличками, які поступово піднімаються по схилах Таркі-Тау. На найвищому місці Тарків знаходиться зіярат першого імама Дагестана і Чечні Газі-Магомеда (саме тут знаходилось місце його першого поховання). Цей зіярат ("священне місце") і став першим пунктом моєї дагестанської "Шаміліади".

Там, де закопували Саїда

Неподалік Махачкали знаходиться піщана дюна Сари-Кум, яка за своєю висотою (251 м) вважається найвищою в Європі. У дагестанців існує легенда про те, як зявилась на Кавказі ця величезна купа піску. Начебто у прадавні часи по кавказьким передгірям йшов велетень. Зупинившись, він витряхнув з черевика пісок, який набився туди під час переходу через Ногайський степ. Цей пісок з черевика і став дюною.

Легенда легендою, але в 1970-х роках піщана дюна Сари-Кум стала місцем адаптації середньоазійської гюрзи і місцем зйомок частини фільму "Біле сонце пустелі". Памятаєте кадри на початку фільма, де з піску стирчить голова Саїда, а поруч повзе змія? Так от, змії в сценарії не було, вона приповзла під час зйомок.

Гюрзу на Сари-Кумі я не зустрів, а от вараноподібних ящірок побачив чимало. Вони цікаві тим, що при небезпеці можуть не тікати, а занурюються в пісок, вібруючи власним тілом.

Поруч з Сари-Кумом знаходиться залишене людьми після руйнівного землетрусу 1970 року поселення Кум-Торкале. Кілька порожніх будинків з піщаника і ракушняка, заїржавілі рейки недіючої залізниці, руїни залізничного вокзалу, до якого вже 40 років не приходять поїзди...

Витоки "Шаміліади"

Але Дагестан – це не тільки Махачкала і її околиці. Справжній Дагестан – це його гірська частина, північни схили Великого Кавказу. Як історик я знав, що історія Дагестана неможлива без вивчення історії Кавказької війни 19-го століття і без біографії однієї з її головних діючих осіб, третього і останнього імама Дагестана і Чечні – Шаміля.

Чверть століття, не покладаючи зусиль і зброї, він боровся зі своїми мюридами за свободу і незалежність від Росії. Кілька десятиліть гори Кавказу щільно поливалися кровю місцевих народів і завойовників. Та війна офіційно закінчилась у 1859 році здачею Шаміля в полон. Кавказ був підкорений Росії. Але память народу й досі зберігає імена героїв. І навряд чи навіть сьогодні хтось із дагестанців вважає Шаміля таким, що програв війну. Його памятають, шанують і багато місць, повязаних з імям останнього імама, давно є зіяратами.

Я багато читав про Кавказьку війну і про Шаміля. Але краще за все на власні очі побачити місця, де півтора століття тому творилася історія Кавказа.Тому, залишивши в Махачкалі свій великий рюкзак і прихопивши лише необхідні речі, вранці 24 вересня вирушив у подорож по гірському Дагестану, по місцях, які безпосередньо повязані з легендарним імамом та Кавказькою війною.

- Повернусь через 4-5 днів, - сказав на прощання Світлані Мамаєвій - добрій жінці, гостем якої в Махачкалі став уже втретє.

- Хай тобі щастить. Будь обережним у горах. І нехай тобі сприяє вдача. Іншалла. (Іншалла - у мусульман це слово означає "Якщо Аллаху буде завгодно". - Автор).

Тоді я ще не знав, що замість планованих 4-5 днів повернуся в Махачкалу лише на десятий день...

Спочатку – звинувачення у вахабізмі, потім – коньяк

Першим місцем мого маршруту став Буйнакськ. Колись це було славне місто Темір-Хан-Шура, столиця Дагестану. Жили тут російські офіцери царської армії, кумики, сини Ізраїля, даргінці. Життя в Темір-Хан-Шурі, кажуть, вирувало. Але після того, як через Порт-Петровськ проклали залізницю, обминувши при цьому Темир-Хан-Шуру, благополуччя міста почало погіршуватися.

Остаточного удару колишньому значенню міста завдало перенесення столиці Дагестана в Махачкалу. Сьогоднішній Буйнакськ – звичайне провінційне містечко з радянською архітектурою, переляканою міліцією і великою кількістю військових частин.

Але я знав, що в Буйнакську є цікаві історичні місця. Насамперед, будинок, в якому деякий час після полонення перебував імам Шаміль. У дворі цього будинку (зараз тут знаходиться педагогічний коледж) й досі росте стара акація, посаджена Шамілем. Ночував же у Буйнакську я в іншому будинку – музеї бойової слави, з любязного дозволу його директора – Абдули Магомедова.

Цікаво, що в 1858 році в цьому ж будинку (звісно, тоді тут був не музей) зупинявся під час своєї кавказької подорожі французький романіст Олександр Дюма. 152 роки потому тут зупинився я, інший Олександр...

З Буйнакська мій шлях мав пролягти в село Гімри, найкоротший шлях до якого веде через Гімринський тунель. Але тунель у цей час знаходиться під посиленою охороною у звязку з активними діями в цьому районі вахабітів. Прибувши до вїзду в тунель, я почав вести переговори з ОМОНом, щоб отримати дозвіл на проходження тунеля (його довжина - 4 км).

"Омонівці" пообіцяли вирішити це питання і навіть обіцяли мені машину, яка перевезе на той бік тунелю. Машина скоро дійсно приїхала, але повезла мене не в Гімри, а в ... Буйнакськ, в райвідділ ФСБ. Там упродовж 30 хвилин намагалися переконати, що я вахабіт, терорист, посібник, бандит і т.ін.

Через півгодини, перевіривши мене по всіх "каналах", співробітники ФСБ зрозуміли, що я дійсно мандрівник, а не "лісовий брат". Ще через півгодини я сидів у кабінеті начальника ФСБ Буйнакська і разом з ним пив коньяк...

На батьківщині двох імамів, джихада і газавата

Невелике аварське село Гімри має славне минуле. Насамперед завдяки тому, що саме тут народилися и жили перший і третій імами - відповідно Газі-Магомед і Шаміль. Збереглися будинки (щоправда, перебудовані), в яких вони жили. В них і зараз живуть їхні нащадки. На старому кладовищі Гімрів я відвідав могилу-зіярат Газі-Магомеда, а поблизу села - місце його загибелі.

Нащадок Газі-Магомеда у 5-му поколінні Магомед Алігаджиєв показав мені і будиночок в гірській ущелині неподалік Гімрів, в якому Газі-Магомед і Шаміль вчили Коран, а згодом писали власне вчення джихада і газавата. Гімринці завжди вважалися в Дагестані "непідкорними" - як у часи Кавказької війни, так і зараз. Ще в Буйнакськському ФСБ мене попередили: "Кілька десятків жителів Гімрів зараз знаходяться зі зброєю в руках, називаючи себе членами так званого "Гімринського джамаата". Будь обережним у Гімрах, а в навколишній ліс краще взагалі не ходи"...

Будь-якої ворожості чи настороженості до себе в Гімрах я не відчув, навіть більше того – до себе у гості запросив Магомед Алігаджиєв, нащадок першого імама. Він – досить відомий в республіці арабіст і дослідник історії проникнення і розповсюдження ісламу в Дагестані. Один із його синів - Ахмед - колишній член "Гімринського джамаата", в даний час переховується від кримінального переслідування і живе в Дамаску.

- Аллах йому суддя. Можливо, з часом він зрозуміє, що вахабізм не має нічого спільного з ісламом. Іншалла...

Корови вище орлів

Гірський Дагестан - це надзвичайно красива природа. Краєвиди, від споглядання яких захоплює дух і враз зникають всі слова. Залишається лише одне - "Охренеть!" (нехай вибачать мене літературні естети). Тому я не буду багато писати про природу Гірського Дагестана, а відразу відсилаю читача до фотокадрів. Побачите - і переконаєтесь самі!

Але про одне з найкрасивіших місць у дагестанських горах все ж таки розповім. Це Цолотський каньон поблизу колишньої столиці Аварського ханства - Хунзаха. Уявіть собі величезний каньон глибиною у 250-300 метрів і завширшки метрів 300-400. Над ущелиною літають орли, а над ними, на гірському плато, пасуться корови. Тут корови вище орлів!

Прибувши у Хунзах, я відразу пішов споглядати каньон. Про появу нової незнайомої людини в поселенні, де всі один одного знають, відразу зацікавила районну міліцію. І коли я фотографував каньон, до мене підїхала машина і відвезла в РОВД. Там за процесом моєї перевірки спостерігало близько десятка міліціонерів.

Начальник виявився розумною людиною і дуже скоро зрозумів, що я дійсно мандрівник, а не вахабіт. На запитання "Де ти ночуватимеш" (вже наближались сутінки), я відповів: «Якщо з місцевих жителів ніхто не запросить до себе, то поставлю намет». Овівши поглядом підлеглих, начальник РОВД запитав: «Хто з вас запросить до себе гостя з України?» Бажаючі знайшлися відразу...

Зазначу, що з 10 днів своєї "Шаміліади" я лише одного разу ночував у наметі. І не через те, що ніхто не запросив у гості, - просто хотілося переночувати на природі.

Гуніб. Останній стан Шаміля

Відвідавши священну для всіх дагестанців гору Ахульго (в 1839 році на її вершині упродовж 80 діб Шаміль тримав оборону) і Гергебіль (це село тричі знищувалось під час Кавказької війни), я прибув у серце гірського Дагестана - Гуніб. Саме тут, на вершині гори, скелі якої підпирають небо, знаходився останній стан імама Шаміля.

У серпні 1859 року, будучи обкладеним з усіх боків, зазнавши зради від своїх співплемінників і не вбачаючи перспектив подальшої збройної боротьби, Шаміль здався в полон російському генералу Барятинському. На жаль, від тих часів у Гунібі залишились хіба що скелі і слава цього місця. Жодних споруд від фортеці, в якій знаходився осаджений Шаміль і його мюриди, не залишилось.

Фортеця ж, яка нині знаходиться на вершині гори, не має до Шаміля ніякого відношення - її збудували в 1860-х роках. Сьогодні ж територія навіть цієї фортеці активно забудовується приватними будинками і займається під присадибні ділянки. Тому мені залишалось, піднявшись на вершину до єдиної башти, лише оглянути з пташиної висоти Гуніб і навколишні гори, ущелини, річкові долини і гірські аули. Мабуть, те ж саме бачив і Шаміль перед тим, як здатися в "почесний" полон...

У радянський час Гуніб був досить відомим туристичном місцем. Але подій "Нової Кавказької війни" не тільки відвернули від Гуніба туристів, а й призвели до руйнування всю туристичну інфраструктуру району. Хоча щось все ж таки будують. І вже навіть працює один з колишніх санаторіїв. Історична слава Гуніба ніколи не зникне – на Кавказі це священно. Можливо, колись і відродиться і туристична слава "останнього стана Шаміля". Іншалла...

Чох і Согратль. Зустріч з прапраонукою Карла Маркса

В гірському Дагестані є чимало старовинних аулів, назви яких відомі всьому Кавказу. Там кожен будинок, кожна вулиця просякнуті історією і мусульманською культурою Сходу. Після відвідання Гуніба я вирішив відвідати два з них - гірські аули Чох і Согратль. Раніше дістатися до них можна було лише на конях, долаючи перевали, річки і камяні завали. Але цивілізація прийшла й сюди.

Сьогодні до Чоха і Согратля веде асфальтова дорога, а Чох навіть має власну обїздну. Споглядання ж цього старовинного поселення відразу наштовхує на розуміння того, що ти - на справжньому ісламському Сході. Чох розташований на схилі гори і через брак землі всі його будинки та інші споруди туляться один до одного. Дах будинка, розташованого внизу, слугує двором для будинка наверху. І такими архітектурними терасами село піднімається до самої вершини.

Поселення Чох унікальне тим, що після закінчення Кавказької війни 19 століття дуже багато його чоловікив зробили визначну військову карєру в царській армії. Більше 80 вищих офіцерів дав Чох армії Російської імперії. В 1890 році загальна кількість грошових виплат військовим-вихідцям із Чоха перевищувала загальну суму виплат всіх державних службовців Дагестана!

А вже у радянський час Чох дав країні близько сотні видатних вчених у різних галузях. І це - в гірському аулі, населення якого навіть у кращі часи не перевищувало 800 чоловік!

Побачив я в Чоху і таку цікавинку, як цілісінький бюст... Сталіну на фасаді місцевого клубу. Аксакал, зупинений мною поблизу, знизав плечами і сказав - "А кому він заважає? Нехай собі стоїть"...

Від Чоха до Согратля - 7 кілометрів. Зовнішній вигляд села - приблизно такий же, населення - трохи більше, ніж в Чоху. Як і Гергебіль, Согратль за свою 550-літню історію тричі спалювався до останнього будинка.

Востаннє це трапилося в 1877 році, коли горці, невдоволені жорстокістю окупаційної влади, підняли повстання. А раніше, в 1741 році, під Согратлем відбулась битва між військом персидського Надір-шаха з ополченцями кількох дагестанських гірських громад. Знання особливостей місцевості і розумна тактика дозволили дагестанцям завдати завойовникам поразки і ті відмовились від ідеї підкорити гірський Дагестан. Вкотре підтвердилась іранська примовка – «Якщо шах збожеволів, нехай йде війною на Дагестан»...

Водій, який привіз мене в Согратль, порадив звернутися до вчителя історії місцевої школи Магодеда Ахдуханова. "Краще за нього про Согратль тобі ніхто не розповість". Знайти в Магомеда Ахмедовича в селі не стало проблемою - до його будинка мене довів один з його учнів. Виявилося, що я став не єдиним гостем М.Ахдуханова - цього ж дня у Согратль прибула з Франції Фредеріка Лонге-Маркс - вчений, етнограф, кавказознавець. Вона - прапраонука Карла Маркса. Так-так, того самого... Одна з доньок Маркса вийшла заміж за францеза, від неї і пішов рід Лонге-Маркс.

Фредеріка - давня знайома Магомеда Ахдуханова, вперше вона відвідала Дагестан у 1983 році, і відтоді Кавказ для неї став частиною роботи і життя. Вона написала кілька монографій з історії Дагестана, а два роки тому зняла фільм про його сучасне життя і людей. Фредеріка чудово розмовляє по-російськи, і спілкуватися з нею було цікаво. На відміну від свого прапрадіда вона - людина аполітична, ніколи не входила у жодну з партій чи політичних рухів.

Не можу не розповісти і про самого Магомеда Ахдуханова. В селі він людина поважана і авторитетна. Бореться за чистоту ісламської віри і категорично виступає проти будь-яких "доповнень" до Корану, а також проти проявів фетишизму і язичництва. Наприклад, в сільській мечеті Согратля Магомед на наших очах (моїх і Фредеріки) порвав зелений прапор і викинув у сміття "неканонічну" тюбетейку. "Все це - фетишизм, в ісламі немає цього - завішувати мечеті, медресе і зіярати прапорами чи якимось клаптиками тканин. Це - відверте язичництво!" Вкрай негативно ставиться Магомед і до вахабітів - "Вони - злодії і бандити, які прикриваються ісламом. Іслам - це чиста релігія, яка не дозволяє вбивати людей. Причина вахабізму - в діях влади, яка сама штовхає людей у ліси. Якщо до влади стануть розумні люди, вахабізм зникне сам по собі. Іншалла".

Два дні, проведені в Согратлі, дозволили ще краще "просякнутися" східною культурою і побутом. Замість машит тут - віслюки, замість вугілля - висушений і спресований кізяк, замість радіо - заклик до намазу з мінарету мечеті. Час тут неначи притишив свою ходу, створивши своєрідний і неповторний симбіоз середньовіччя і сьогодення...

А в цей час у Махачкалі...

Увечері 3 жовтня закінчилась моя "Шаміліада" і я повернувся в окутану хмарами, але завжди гостинну Махачкалу. Наблизившись до 5-поверхового будинка, в якому зупинився у своїх друзів, відразу помітив на верхньому поверсі повністю вигоріли три вікна.

Виявилось, що за день до цього в будинку була проведена "спецоперація" по знешкодженню вахабітів. За словами Світлани Мамаєвої, виглядало це так: о 8-й годині ранку ОМОН і міліція ходили по квартирах і настійливо просили мешканців залишитии будинок. В ньому було відключено воду, світло і газ. Приїхав БТР, потім почався штурм, точніше, обстріл квартири, в якій мешкали "вахи". Спочатку стріляли з автоматів, потім у хід пішли гранатомет і кулемет великого калібру.

О 10.00 все закінчилось – було вбито чотирьх вахабітів (серед них дві жінки). Квартира розбита вщент (дивись фото). Мешканцям двох підїздів будинка дозволили повернутися до своїх квартир лише о 18.00.

Чи можна було обійтися без "спецоперації", знищивши вахабітів іншим, менш резонансним способом? Думається, що можна було. Але колишній президент Росії сказав свого часу - "мочити" терористів. От і "мочать"...

... Наступного дня, відпочивши від 10-денних гірських мандрів, згадавши усіх нових друзів і знайомих і укотре проглянувши зроблені фотокадри, я раптом спіймав себе на думці, що колись знову приїду в гірський Дагестан. Іншалла...

Олександр Волощук,
м. Махачкала