Чернігівський мандрівник розповів про українців Парагваю

«Ми в Парагваї живемо, як у бога за дверима. Ані революцій, ані війн...» – так сказала одна парагвайська українка.

Її слова передає відомий чернігівський манрівник Олександр Волощук з центральної частини Південної Америки. Олександр досліджує життя української діаспори чи не у всіх країнах, де буває.

Мова про хвилі українських мігрантів, що прибули до Парагваю в 1936-1938 роках. Їм, каже мандрівник, пощастило двічі. По-перше, на їх долю не випали жахи Другої світової війни, а по-друге, вони потрапили до країни, в якій «ніколи нічого не відбувається».

Остання війна (безглузда, але переможна для Парагваю Чакська війна з Болівією) закінчилася в 1935 році. Останній внутрішній конфлікт ("революція гуарані") стався 1947 року. З того часу в Парагваї, дійсно, нічого резонансного не відбувається (якщо не брати до уваги "полювання на комуністичних відьмаків" за часів Стреснера у 1956 році).

* * *

Українським переселенцям було важко обживатися на парагвайській землі, адже їм доводилось практично відвойовувати у субтропічної сельви вільні землі. Але то було лише спочатку. До Парагваю прибули переважно селяни з Волині і Галичини – люди працьовиті і завзяті. З часом всі, хто того хотів, налагодили власне господарство і стали справними землевласниками. Держава їм у цьому ніколи не заважала, а для "цивілізованого демократичного світу" Парагвай начебто й не існував.

За десятки років спокійного життя на українських землях Парагваю (це перш за все департамент Ітапуа, південний схід країни) утворився своєрідний землевласницький лад – кожна родина має власну землю (від десятків до сотень гектарів), власну сільськогосподарську техніку, велику кількість різної худоби і впевненість у завтрашньому дні.

Селяни України могли б лише позаздрити своїм етноспіввітчизникам у далекому Парагваї, – в Україні знайдеться небагато господарів на селі, що мали б у приватному володінні 70-100 га, власний млин або тартак (лісопилку), три трактори, комбайн, 50 корів, 20-30 свиней... (певно що обробляють лани не заступами й скотину обслуговують не вручну, як сотню років тому).

Так, парагвайським українцям пощастило, – у Південній Америці вони створили ту Україну, про яку мріяли їх батьки і діди, вирушаючи в 1930-х роках на інший кінець світу.

Створили Україну в Парагваї...

* * *

92-річний українець Петро Баран у 1937 році в 10-річному віці разом з батьками емігрував до Парагваю з Волині (тоді була у складі Польщі). Тут він став землевласником і фермером, багато працював і добре жив.

Незважаючи на свій вельми поважний вік, пан Баран зберіг добру пам'ять і веде активний спосіб життя. Працює на городі і в саду, досі їздив за кермом «камьйонети» (пікапа).

Петро зберіг дуже цікавий документ – паспорт свого батька, за яким сім'я виїжджала в 1937 році з Польщі до Парагваю. Паспорт видавали на главу сім'ї, але в нього вписувалися всі члени родини.